Лазарит

Глянувши на благосне обличчя патріарха Панкратія, Вільям помітив позаду ієрарха самозваного імператора Кіпру Ісаака Комніна. Його теж було запрошено, коли він беззастережно здався Річардові, пообіцявши заприсягтися королю на вірність як сюзерену. Ось хто не приховував свого невдоволення цією подією! Понурий погляд Комніна з-під кущуватих брів час від часу ніби проштрикував спину короля, поки той услухався в слова благословення молодятам, мовлені латиною.
Вільям був переконаний: Річард помилився, повіривши показній покорі хитрого й жорстокого грека. Але англійський Лев непохитно впевнений: державці мусять підтримувати законну владу і суворо дотримуватися своїх присяг. Недаремно він так перейнявся проханням Ґвідо Єрусалимського, який прибув на Кіпр разом із де Шампером, допомогти вибороти його законні права на трон.
Маршал розшукав Ґвідо в юрбі гостей. Того було нарядно, щоб не сказати розкішно, вбрано – Річард і в цьому показував свою прихильність до молодого короля Єрусалимського. Тепер Ґвідо вже не здавався таким пригніченим, як тоді, коли вони поночі таємно відпливали від берегів Палестини. А тим часом звістка про переможну війну Річарда на Кіпрі швидкокрило розлетілася, і сюди поспішили й Боемунд Антіохійський, і Онфруа де Торон, який благав Левове Серце допомогти йому повернути дружину Ізабеллу.
Але бідоласі Онфруа навіть Річард уже нічим не міг зарадити, адже Вільям не сумнівався: Ізабеллу обвінчали з Конрадом Монферратським значно раніше, ніж Річард повів до вівтаря свою Беренгарію. Тепер, коли англійський король прибув до Святої землі, перед ним постане вельми непросте завдання: захищати, з одного боку, права короля Ґвідо, а з іншого – остаточно вирішити, як належить ставитися до вимог Конрада, одруженого на спадкоємиці Єрусалимського престолу. Ох, це хитросплетіння інтриг і династійних суперечок, та, на жаль, усе відбувається тоді, коли розтерзане Єрусалимське королівство лежить під п’ятою невірних, а найбільша святиня християнства, храм Гробу Господнього, занепадає!
Вільям так глибоко занурився у власні думки, що несамохіть здригнувся, коли засурмили труби, при вівтарі пролунало довгоочікуване «Амінь!» і молоді обмінялися обручками та поцілунками.
«Я проґавив усе таїнство, – дорікнув собі маршал. – Через ці думки я забув про головне: хай там що вирішуватимуть смертні, на все воля Божа. Нехай буде воля Його!»
Під час завершальної частини меси, яка йшла за вінчанням, він палко молився, щоб Господь послав щастя молодятам і дарував мужність милій Беренгарії, адже невдовзі чоловік змушений буде покинути її, щоб виконати свою клятву – звільнити від невірних Святе місто.
У капелі клубочилися хмари ладану, хор струнко виводив «Ave, Mater Dei», [112] у високі аркові вікна лилися потоки ясного кіпрського сонця. По завершенню служби молодята повернулися до гостей, їх оточили, відразу ж залунали пишномовні привітання.
Вільям не поспішав постати перед вінценосною парою, скромно очікуючи своєї черги й спостерігаючи за всім зі сторони. Ось із молодятами розкланявся усміхнений темноволосий красень Вільгельм Довгий Меч, зведений брат короля, бастард Генріха ІІ від його коханки Розамунди Кліффор. Ось королю й королеві вклоняються англійські графи, що вирушили за Річардом у Святу землю, – молодий та чарівливий Лестер і опасистий червонощокий Девон. Ось підійшов близький друг короля єпископ Солсбері. Потім чоловіки розступилися, щоб до Річарда змогла наблизитися Іванна Сицилійська в шелестких тугих шовках, а за нею – його сестра Джоанна: нарядна, усміхнена, аж ніяк не менш велична за Іванну, у своєму бузковому вбранні з переливчастого оксамиту. У жінках вгадувалася певна родинна схожість: обидві тендітні й граційні, сіроокі й темноволосі, проте Вільям із зачаєною гордістю зауважив, що його сестра значно вродливіша за Іванну з дому Плантагенетів.
Цієї миті Джоанна, ніби відчувши його погляд, обернулася й зробила маршалу знак підійти, щоб разом із ним привітати вінценосних молодят. Нехай простить його Всевишній, але ця дівчинка поводиться зі старшим братом, якого ніколи досі не бачила, без жодної поваги!
Поруч несподівано пролунав голос Робера де Сабле:
– Думаю, ваша сестра права, месіре, нам теж варто до них приєднатися.
Вільям де Шампер та Робер де Сабле пліч-о-пліч стали на коліна перед королем і його дружиною. Мить і справді була радісною, тому маршал, який зазвичай не любив виявляти почуттів, усміхався, промовляючи слова привітання та побажання. Один із найвагоміших представників ордену, він володів мистецтвом мовити необхідне слово в потрібний момент. З тією ж усмішкою маршал і відійшов, м’яко ухилившись від сестри, яка рушила до нього й, схоже, не проти була опертися йому на руку. Нехай інші лицарі, котрі в’ються навколо Джоанни, виявляють до неї знаки уваги. Сестра мусить усвідомити, що його єдина родина – це брати по ордену.
Коли король із королевою з’явилися на сходах Лімасольського замку, звідусіль залунали радісні вигуки, у небо злетіли десятки білих голубів. Аби вшанувати молодят, біля мурів замку зібралися не лише воїни-хрестоносці, а й мешканці Лімасола. Дівчата кидали оберемки квітів під ноги вінценосного подружжя, а вдягнені в довгополе ромейське вбрання кіпріоти з дружинами грецькою вітали Річарда та Беренгарію, незважаючи на свого колишнього повелителя, який намагався заховатися в тіні. Галас стояв несамовитий, бродячі пси валували, аж заходилися, і лицарям, які цієї миті були верхи, доводилося докладати зусиль, щоб стримати схарапуджених коней.
Лімасол виявився замалим, аби вмістити двадцятитисячну армію, тому воїни розбили табір на навколишніх пагорбах, що пістрявів тепер прапорами, корогвами й численними гербами. Серед шатер та наметів уже порозставляли довжелезні столи, адже Річард звелів улаштувати бенкет для всіх хрестоносців, не поскупившись на частування.
Сам же король і знатні гості під звуки сурм та рогів пройшлися заквітчаною трояндами галереєю й ступили під широкі склепіння зали, по периметру якої стояли столи, що ломилися від найвишуканіших страв. Травень на Кіпрі – благодатна пора, легкі завіси на широких вікнах зали було розтулено, а за ними квітували розкішні сади, що оточували королівську резиденцію, на легенькому вітрі гойдалося пірчасте листя пальм і довгі-предовгі вервечки струнких кипарисів.
Для хрестоносців, які прибули із суворої півночі, усе тут ввижалося диковиною. Не було потреби втеплювати кам’яну підлогу замку тростиною чи соломою, і завдяки цьому всі покої здавалися світлими й надзвичайно чистими. Сонячні плями лежали на рожевуватих мармурових плитах та глянцевих колонах, скрізь було так світло, що нікому й на думку не спало запалити смолоскипи.
Тутешні наїдки теж мали незвичний вигляд: пироги з м’ясною начинкою та паштети сусідували з горами фруктів та зелені, хліб був надзвичайно м’який і такий легесенький, що його не можна було, як це роблять на півночі, використовувати за миску чи тарелю. Для кожного запрошеного стояло особливе начиння й навіть, як заведено в ромеїв, були маленькі гострі виделки, щоб гості за трапезою не бруднили лоєм пальців і могли легко дотягнутися до облюбованої страви. Усе було так майстерно приготовлено й так тонко приправлено спеціями, що певний час присутні відволікалися лише на те, щоб проголосити чергове заздоровне слово молодятам. Кіпрські танцюристи геть не були схожі на розбещених французьких та італійських блазнів – вони вели свої статечні хороводи під повільний чарівливий спів.
Прийшла пора другої зміни страв. Убрані в довгі жовті туніки слуги внесли на широких тацях нові наїдки: гостям подали суп з яйцями та цитринами, пироги з міногами, тушкованих у меду каплунів, смажену на рожнах баранину й великі пироги з листкового тіста, начинені січеним голубиним м’ясом і приправлені перцем, цукром та корицею. На столах виросли гори плодів: гранати, помаранчі, цитрини в меду, виноград і запашні дині. Місцева кухня безстрашно поєднувала солодке з гострим, жирне з пекучим, і навіть розкішне кіпрське вино мало присмак незнаних прянощів.