Юлія або запрошення до самовбивства

У цій війні міста поділялися на визволені й узяті, або завойовані. До визволених, звісно, належали наші рідні, здається, й польські, чеські й словацькі (бо свої ж слов’янські брати), завойованими, за всіма законами жорстокої війни, вважалися німецькі. Всі визволені танкістами Шульги міста, навіть ті з них, що стали примарами, зберегли самі лиш свої назви, назавжди зосталися в пам’яті неймовірною, до спазмів, до ридання радістю людей, які кидалися назустріч танкам, зроджуючись не знати й звідки: з руйновищ, із окопчиків–щілин, з підвалів, з–під землі, мовби вже й з самої землі, якою вони стали під гнітом смерті, а тепер чудодійно воскресли, всупереч усім відомим законам, людським, природним і навіть Божим, покинуті, забуті, упосліджені, закреслені в житті, вони не просто перетривали, збереглися, вціліли, а й вознеслися над мертвою землею, щоб знов зробити її так само розкішною й квітучою, як спервовіку.
У містах взятих, завойованих будинків завжди було більше, ніж людей. Власне, людей, місцевих жителів, майже ніколи не було видно, вони десь ховалися, лякливо втулювалися в найнепомітніші закутки, затаювалися, завмирали, як звірі в зимовій сплячці, самознищувалися, і тільки білі простирадла, що розпачливо звисали з вікон, балконів, покрівель, мов безсило опущені руки, засвідчували присутність тих, хто хоч і капітулює перед завойовником, але робить це мовчки, анонімно, і ще й не знати, чого тут більше: безсилля і страху чи зневаги й погорди.
Тепліце теж зустрічало завойовників безлюддям. Вишукані, дивної, ніколи не баченої Шульгою краси будинки мовчки дивилися на чужих солдатів, чужу техніку і чужу зброю на зляканих вулицях, кам’яні ангели на фронтонах розпачливо сурмили в німі кам’яні сурми, фігурні шибки в різьблених вікнах ще плакали лютим нічним дощем, тяжкі темні двері пильно стерегли химери: крилаті леви, пекельні виплодки з кажанячими крилами, понурі орли, яким ніколи не дано злетіти.
—Красиве містечко, — зітхнув Шульга.
—Курорт, — пояснив капітан. — Тут кожний будиночок — це пансіонат для курортників. Хто більше заманить до себе. От і випендрювалися! Ти б бачив, які тут курзали! Палаци!
—А що це таке — курзал?
—Ну, ніби наша баня. Приймати ванни. Цілющі води. Німці так і звуть: баден. Тобто бані. По–чеськи: лазні.
—У нас на Україні теж лазні. Ну, а тут, видно, публіка жила особливо запекла. Хоч би тобі один білий прапорець де–небудь!
—Не встигли. Ми ж їх уночі ще тепленькими… Та ще тут гад один був надзвичайний. Командуючий поліцією порядку при регірунг–президенті. Видав наказ розстрілювати всіх чоловіків, не зважаючи на вік, з того будинку, на якому з’явиться білий прапор, причому не гаятися з цією справою жодної хвилини. Нас вони тут не ждали, готувалися зустрічати американців, і, вважай, кожна фрау вже видобула з комода накрохмалене простирадло, а тут по вулицях есесівські патрулі і цей наказ…
Шульга вигідніше вмостив свою негнучку руку, на мить склепив повіки. Машина вже вирвалася з запруджених військовою технікою вулиць, тепер дорога зав’юнила серед приміських вілл, садів, городів, рибних ставків, тенісних кортів з червоним піском, спрожогу вскочила в дивовижний ліс, у якому в гордовитій самотині стояли височезні, до самого неба, дерева з могутніми білими стовбурами, вже й не дерева, а мовби собори, і все в цьому урочистому лісі теж нагадувало собор: велика тиша, загадковість, велич і святість.
—Буки, — пояснив капітан. — Ти коли–небудь бачив такі дерева, майоре?
—Та в нас на Україні ціла область є, так і зветься: Буковина!
—У вас на Україні, бачу, все є, — засміявся Сухоруков.
—А ти ж думав! Може, немає хіба що таких капітанів, як оце ти. Як ти знайшов той самотньо розташований млин? По карті?
—По карті? В тебе яка освіта, майоре?
—Танкова спецшкола, а тоді училище.
—Середня, одне слово. А я скалічений вищою освітою. Ваших військових штучок–дрючок не визнаю і не воспріємлю. По карті хто повзає? Піхота. Ну, і ваш брат танкіст. Я чув, що наш командарм Рибалко перед наступом командирські наради проводить біля ящика з піском. Малює, кому куди прориватися, які проходи, які коридори, які диспозиції. Ну, і все так і відбувається. Прете напролом, наосліп, навпростець і тільки по прямій! В межах початкової і середньої освіти. А вища освіта, крім рішень очевидних і прямолінійних, вимагає варіантності, незалежних параметрів. Твої брати–танкісти обскочили Тепліце з боків, хтось там, може, пронизав і саме місто, залізничну станцію, пух–бух! — і далі. А я свої наливайки–невиливайки підтягнув за диспозицією, зосередив, розташував належно, а сам по незалежних параметрах. Треба тобі знати, майоре, що в німців біля кожної товарної станції мається маркітантська лавка з продовольчими і речовими складами. Спецпостачання для спецрозділів за спецзамовленням. Такий, знаєш, німецький орднунг: акуратні приміщення, акуратні полички, а на поличках награбоване з цілої Європи — пляшки, банки, коробки, мішки з борошном і цукром, бочонки з топленим маслом, солониною, оселедцями, відерця з олією, копчені окороки, португальські сардини в прованській олії, французькі коньяки, кубинський ром, швейцарський шоколад, італійські фрукти, сигари… А чим гірше за всю велику Германію Тепліце? Ми з моїм бойовим сержантом виявили маркітантську лавку за півгодини. Начальник лавки штабс–фельдфебель вже встиг утекти, унтер–офіцер писар подався слідом, обліковець напився до ригачки, а на складі серед коньяків і шоколадів викрасовується повнокровна представниця Спілки німецьких дівчат, багатства німецького духу змагаються з багатствами німецького тіла, вистрілює з усіх батарей, б’є залпами, очима, грудьми, стегнами, сідницями, веде вогонь на знищення, може, й не моєї лисини і не мого сержанта, а більше авансом, в надії на отаких бравих мужчин, як ти, майоре, однак ще не здається, пробує викобенюватися, мовляв, гер офіцір, я нічого не можу, треба папір з печаткою і підписом командира, тільки тоді ви можете, а я їй кажу, що я можу все й так, чхати мені на їхні печатки й підписи, на папери, папірці й іншу мерихлюндію, он у мого сержанта є ППШ з повним диском, це документ важливіший за саму рейхсканцелярію їхнього фюрера, а коли мало одного ППШ, то в мене тут знайдеться стільки гавриків, скільки треба буде, щоб поставити біля кожної отакої фроляйн, і кожен з них матиме до свого сімдесятизарядного ППШ ще по два запасних диски. Що тобі сказати, майоре? Переговори виявилися плідними, як писали наші газети після приїзду до Москви японського міністра іноземних справ Іосукі Мацуоку, чи як там його. Сузен (вона відкрила військову таємницю свого імені) не стала вдавати з себе неприступну фортецю Бреслау і заповнила анкету: у неї є старша сестра Ульріка, вони мають водяний млин на околиці Тепліце, чоловік Ульріки Вернер служить у танковій дивізії «Герман Герінг», млин протягом усієї війни не діє, бо в райху все нормоване, найперше хліб, зерно, мука, Ульріка оберігає їхню родову маєтність, вона ж, Сузен, вимушена була зголоситися до вермахту, щоб їм з сестрою хоч якось утриматися… Сам розумієш, майоре, тепер тут винних не знайдеш, всі знайдуть для себе виправдання… Не всім захочеться повірити, та коли побачиш таку, як ця Сузен… Я дав команду своїм хлопцям, вони всі ці склади швиденько перевезли до «окремо розташованого об’єкта», перевезли разом з туготілою Сузен, а тоді я розпорядився, щоб на тому об’єкті був штаб нашої частини. Підвести лінії зв’язку, встановити чергування, забезпечити охорону… Згода, командире?
—А чи не тхне тут мародерством? — обережно поспитав Шульга, незвичний до таких масштабів у конфіскаціях, навіть коли йшлося про фашистських грабіжників, які не знали ні меж, ні впину, ні совісті.
—Я дбав про забезпечення життєдіяльності штабу нашого окремого автобатальйону, — розвів руками Сухоруков. — Армійське постачання безнадійно відстало. Вони застряли під Дрезденом, всі тиловики й боєпостачальники вистрибують тепер перед маршалом Конєвим, чи ж їм думати про нас? Живи, хто живий, пасись, хто знайшов траву! Ми вже приїхали, майоре. Як тобі ця садиба?