Юлія або запрошення до самовбивства

Перед ним, над ним, ось тут поруч, майже на відстані простягненої руки, і водночас в неймовірній далечі, стояла та, в якій він народився і вмер, знов, як серед бездонно азіатської ночі, була перед ним Юлія, і її волосся, її очі, її звабливий безсоромний рот, і тільки незвично темне вбрання, мовби нагадування про те, як незмірно далеко від загадкової темряви Азії до зловісних темнощів Європи і яка безодня між смаглявою пристрастю тисячолітньої Азії, солодкою, як золоті плоди її розкішних садів, і гнилою розпустою всуціль продажної Європи, порочної, хтивої, бардачної.
—Юліє, це ти? — тихо спитав Шульга.
Жінка мовчала, чи то розгублена, чи то злякана. Шульга теж був розгублений і спантеличений, мав би кинутися вгору по сходах чи бодай простягнути руки до цього несподіваного видива, та тільки й спромігся, що видихнув–простогнав ще й ще:
—Юліє! Юлю! Ю!
Жінка й далі мовчала, зате позад Шульги зацвірінькала Сузен, мабуть, за звичкою гарнізонної шльондри, випинаючи цицьки, видовище яких тепер призначалося для опецькуватого, залитого по самі вуха Сухорукова.
—Ах, гер майор! Звідки ви знаєте, що нашу Ульріку ми звали Улою? Мій Боже, який же ви розумний, гер майор!
Шульга, не обертаючись, нетерпляче махнув собі поза спиною здоровою рукою. Якого чорта!
Не знав, що з ним діється. З неможливої Азії прилетів неможливий вихор, закружляв, обпік, збаламутив. Чистота, мужність, відвага, якими жив ці три роки війни, зненацька покинули його, зіткнувшись з ревучими голосами гріха, таємно й щільно злилися з ними, мозок Шульги ще вперто тримався за невідступну думку про помсту, відплату, історичну покару всьому, що було отруєне в цій Європі фашизмом, а підступне тіло не хотіло нічого знати, крім розкошів життя, насолоди, любострастя. Жінка в чорному стояла перед ним, ніби його Юлія з темної ташкентської ночі, мов перенесена чарівною силою з Азії до Європи, Юлія і не Юлія, це було чудо або ж нахабне викрадення, а може, просто мана, хто ж то знає!
—Ви ж Юлія? — спитав Шульга жінку. Язик не слухався, заплітався в роті, може, він п’яний і в нього маячня?
—Так, я Ула, — повільно розхилила жінка свої безсоромні соковиті губи, і цей розхил уст, цей голос, це безсоромне тіло, щільно заковане в чорний шовк, остаточно доконали Шульгу. Юлія і не Юлія, вона і не вона, але, зрештою, хіба не однаково! Якась мовби звіряча хтивість пополам з ніжністю вибухнула в ньому потужною хвилею, звіряча, бо людського він не міг собі дозволити, а душа рвалася до людського.
—Прошу, — простягнув він руку господині. — Ми вас так ждемо…
Вона ще стояла там, де стала. Ніби й не рухалася, але Шульга вгадував під чорним платтям, як грають стегна, як грають груди, живіт, усе тіло під дією невидимих сил, яким жінка не може дати ради.
Нарешті вона стала спускатися вниз, Шульга подав їй обидві руки, вона зашарілася від такої уважливості.
—Ви такий ґречний, гер…
—Майор. Але це не грає ніякої ролі!
—Ну, як же! Мій муж, Вернер, він всього–навсього шар–фюрер. Це як унтер–офіцер. За всю війну. Він починав ще з Франції…
Чорне шовкове плаття дихало нею, її теплом, запахом тіла, повабом. Волосся розчісане просто, по–домашньому, очі темні, глибокі, лоб задумливий, на обличчі печать тамованої пристрасті і мовби зверхності. Тільки цей ледь вловимий вираз зверхності відрізняв жінку, що стояла перед Шульгою, від його справжньої Юлії, та, може, його й не було насправді, може, тільки здалося…
—Я вас уже бачив, — сказав Шульга, повільно добираючи слова.
—Де ви мене бачили? Що це, справді? Я теж ніби вас бачила…
—І я вас.
—Але де? Коли?
—Я ваші очі точно десь бачив… І губи… Та цього бути не може! Це я так… Я тут ніколи не був… Може, вві сні…
Капітан Сухоруков не витерпів, підійшов до тих двох. Треба ж нарешті випити, а вони воловодяться! Почувши останні слова Шульги, засміявся:
—У Тепліце був Тютчев, а не майор Шульга!
Шульга не зрозумів.
—Тютчев? Щось я не чув про такого генерала.
—Та не генерал — російський поет Федір Іванович Тютчев. Приймав тут колись ванни. Ти ж у школі, мабуть, вчив «Люблю грозу в начале мая»?
—Я віршів не пам’ятаю.
—Та я теж не дуже. Тільки перші рядки. То ми сядемо? Бо треба ж випити нарешті за господиню. Прошу вас, Ульріко, ось сюди.
—Не метушись, — спокійно промовив Шульга. — Ми зробимо невеличку рокіровку. Ти бери до себе Сузі, а Ульріка сяде біля мене.
—Нема питань! — здійняв догори руки Сухоруков. — Я ж хотів тобі молоде м’ясо, та коли хочеш, то…
—Все, домовились, — сухо кинув Шульга, підставляючи Ульріці стільця.
Тоді, в Ташкенті, він був нічим і ніким перед досвідченим капіташею, об’їдки зі столу, очікування за порогом. Але відтоді минуло три страшних роки, хрещений вогнем і кров’ю, Шульга був тепер іншою людиною, і вже не він ждатиме під дверима, а всі капіташі і весь проклятий світ! На війні немає авторитетів, поваги, пошани, обожнювання, є тільки жорстокий примус і рабська слухняність, є ганьба покірливості, коли ти нижче, і солодке відчуття зверхності й вседозволеності, коли в тебе вищий чин. Сьогодні він тут старший, і його сила і воля.
—Що ж ти сидиш, капітане? — гримнув він на Сухорукова, який лоскотав своїми вусами ніжне вушко Сузі. — Наливай! Вип’ємо з тріском і громом, чорти його бери! Я танкіст, Сухоруков, а танкісти — це грім і блискавиця! Ти ж примітивний автобатчик, брудне мастило, запацьорена миша. Ти миша, Сухоруков, а я грім! Доннерветер! І командую тут я, а не ти.
—Нема питань, майоре. Ти командир, я твій начштабу.
—Старший ад’ютант!
—Це в звичайному батальйоні. А наш автобат окремий. Отже, прирівняний до полку. Тому я начштабу, а ти ніби полковник.
—Чхати на полковників. Я сам собі полковник! Ти мені скажи: забрав з–під мене цю гарнізонну курву?
—Вважай, вже забрав.
—Ну, а я зос… зосере… зосереджусь на цій есесівській свиноматці. Не заперечуєш?
—Навпаки! Всіляко заохочую! Тут поле діяльності воістину безмежне, повір моєму досвіду, майоре. Сховалася в шовк від вух до самої землі, а груди такі, що танкову броню прорвуть, зад же — хоч і всю Європу до самої Атлантики накриє! Ти знаєш, що таке Європа? Європа — це женщина і корова. Грецький бог украв колись тут женщину Європу з отаким капітальним задом, як в Ульріки, і, щоб приховати від своєї ревнивої жінки, зробив коровою. Тепер ця женщина–корова дісталася нам. Можеш шпокати, можеш доїти, можеш як хоч. Хоч на м’ясо пускати. М’ясо в них ніжне, рожевеньке, соковите!
—Ти що, працював на бойні?
—Я ж тобі вже казав: я інженер–автомобіліст. «Есть по Чуйскому тракту дорога, много ездило там шоферов. Был там самый отчаянный шофер, звали Колька его Снегирев…» Вважай, ця пісня про мене. Інженерна аристократія сталінських п’ятирічок. Форди, амо, ремінні картузи, окуляри, краги, автопробіги, Москва — Каракуми, Чуйський тракт…
—Ти інженер? А я танкіст, Сухоруков! І поки ще йде війна, ми зверху! Ти можеш налити? Ульріко, штрафний келих! Не розумієш? Ну, тоді не один, а два штрафних! За мою праву руку і за ліву теж. Ти бачиш мою ліву руку? Вона не згинається і не розгинається. Мене поранено шість разів за війну, Сухоруков! Ти можеш про це сказати оцим відгодованим німецьким телицям? Бо мене вони, мабуть, не дуже розуміють, а в тебе ж вища освіта. Ти хотів мені підсунути молодшу сестричку? Єфрейтора звитяжної армії фюрера? Можеш забрати її собі, а я зос… зосереджусь на Улі, бо вона Юлія, а цього вже ніхто не знає. Уло, ти розумієш, що я кажу?
—Але ж звідки, гер майор? Гер майор такий розумний, такий красномовний… А мій Вернер…
—Мовчи про свого Вернера! І не зви мене гер майор… Кажи: Шульга.
—Шуліга.
—Не Шуліга, а Шульга!
—Шуліга..
—О, незграбні німецькі уста! Вони нездатні вимовити таке просте слово! А поцілунок вони можуть дати мені? Один поцілунок. Айн кіс. Ну?
—Але ж гер майор з Сузі, з моєю сестрою…
—З твоєю сестрою? Ти хочеш, щоб я поцілувався з твоєю сестрою? Для проби? Сузі, айн кіс!