Юлія або запрошення до самовбивства

—Ти, старшина, не дуже безобразничай, — спробував погамувати службістську запопадливість володарки квача капіташа. — Перед тобою старший за званням, капітан. Так що попрошу!
—Капітан? Го–го! — — На капіташу хлюпонула мало не з самого дна пекельна рідина з гасом–бензином, карболкою–олінафтом, може, хлорним вапном і чи не з сірчаною кислотою. — В мене всі отакі капітани знаєш де? Та й не самі капітани, а й маєри або й вище, щитай! Ну! Підставляй свого свинячого хвостика!
І тут вона побачила Шульгу, і перекинула на нього весь той гнів і всю зневагу, які мірялася обрушити на капіташу, але не встигла, бо той вчасно зорієнтувався і миттю змінив дислокацію, просто кажучи, втік, щойно отримавши порцію дезінфекції–вівісекції.
—А ти що там затуляєш? — загриміла діва–воїтелька на Шульгу. — Прибери руки! Не такі хери бачила! Ану ж підходь!
На нього вона вилила чи й не все відро, і Шульга, проскакуючи повз мучительку, скреготнув зубами:
—Ну, стерво, попалася б ти мені на…
Не встиг договорити, бо вже був у роздягальні, але й не зміг би докінчити своєї погрози, бо сам не знав, де б же «попалася» йому отака дівка. Хіба що на танкодромі, як мішень для його танкової гармати? Суто чоловічої досвідченості ще не мав, тож грозився діві–старшині просто за інерцією.
Сміятися з цієї жорстоко–кумедної пригоди? Але ж при старшому за званням не посмієшся. І хоч капіташа сам заявив, що вони з Шульгою просто друзі, без звань і чинів, та все ж субординація…
—Ну, Ташкентик! — бурчав капіташа по дорозі до гуртожитку командирського резерву САВО[2], де вони мали залізні коєчки в довгій і вузькій, як труна, кімнаті на дванадцять гавриків. — Ну, городок хлібний!
—Та хіба це Ташкент з такою дезінфекцією? — спробував захистити узбецьку столицю Шульга. — Це все, мабуть, військовий комендант витіває.
—Комендантик–інтендантик, — вмить перекинувся з Ташкента на осоружну військову владу капіташа. — Це ж ваш хохольчик, як там його? Бойко, Божко чи й сама Божая мать? А всі хохли службісти — батька рідного за сєкіль на петлицях продадуть! І ти ж, лейтенанте, службіст?
—А ви, капіташо? — поспитав Шульга.
—Ми свої шпали заробляли чесненькою службочкою! — похвалився капіташа.
А сам уже місяць огинався в резерві САВО, нанюхуючи блат, щоб уникнути фронту. Він і над Шульгою з першого дня їхнього знайомства (цілком випадково Шульга опинився на сусідній з капіташиною койці) спробував узяти шефство, обіцяючи тепленьке місце в глибокому тилу, але Шульга заявив, що прибув до штабу САВО зовсім не за тим, після закінчення танкового училища його залишали викладачем матчастини, він же бомбардував командування рапортами про бажання бути на фронті, на передовій, і таки переміг своєю, сказати б, патріотичною впертістю.
В гуртожитку капіташа, хоч і поохкуючи від «дезінфекції» і посилаючи прокльони кухвайчаній російській діві з квачем, далі став зготовлятися до вечірнього побачення, право на яке узурпував лише на підставі військової субординації, проти чого, власне, Шульга заперечувати не міг і не вмів. Капіташа голився трофейною безпечною бритвою (леза «Rotbart bebe»), оббризкувався трофейним одеколоном «Kolnische wasser», надягав новісіньку трофейну білизну з німецького дерев’яного шовку (Шульга знав, що капіташа на фронті не був, з самого початку війни ошивався в найглибшім тилу, та водночас якимсь таємничим чином здобував навіть тут для себе все трофейне — від помазка до вовняного кавалерійського набрюшника і наплічника тірольських стрільців, пошитого з оленячої шкіри), загортав у цупкий папір плаката «Родина–мать зовет» іранські солодощі — халву, рахат–лукум, інжир, пляшку англійського шері–бревді, дві пляшки нашої питомої «Московської» сорокаградусної, ох, капіташо, ох, повелитель Середньої Азії, великий Тамерлан, звитяжні царські генерали Скобелев і Горчаков, радянський полководець Михайло Васильович Фрунзе і вождь усіх народів Йосиф Віссаріонович Сталін!
Але капіташа не рвався в нащадки звіролютих попередників, він хотів бути скромним і красивим, зготувавшись належним чином, він «зробив ручкою» Шульзі, сказав: «Привітаннячко–дожиданнячко», — і щез у таємничій пітьмі ташкентських глинистих лабіринтів.
Шульга спав, і йому снилися кавуни. Рябі херсонські, смугасті мелітопольські, білі сахарні довгасті кримки, полтавські «тумани», повна дніпровська баржа кавунів, баржу прибило до берега, на березі стоїть він, Шульга, і кавуни котяться з баржі просто йому на голову, він пробує ухилятися, але кавунів так багато і котяться вони з баржі так навально, що уникнути зіткнення незмога, круглі тугі ядра б’ють його в спину, межи плечі, штурхають, торсають, штурляють…
—Лейтенант, лейтенант! — висвистувало капіташине шепотіння над сонним Шульгою. — Підйомчик, лейтенанте! Дамська тривога! Ну?
Шульга виламувався зі сну, як з вічних арктичних льодів. Ще не звик до лейтенантства, в тілі жила пам’ять курсантської знемоги, яка знає тільки два найсолодші бажання: заправити «матчасть» у харчоблоці і придавити шпака в постелі хвилин на шістсот. Коли його не змогли розбудити навіть кавуни, то що йому капіташа?
Але капіташа був упертий, як робітничий клас, що прямує до раю комунізму.
—Підйомчик! — майже ласкаво, але настирливо вишепочував він у вухо Шульзі. — Підйомчик по тривозі! Дамська тривога, лейтенанте. Коли така женщина жде, гріх спати на посту. Ну?
—Ну? — не розплющуючи очей, поспитав Шульга.
—Пустий номер! Капіташі од ворот поворот.
—Де? — Шульга ще ніяк не міг виборсатися зі сну.
—Твоя землячка. Красунечка–міліцанерша. Губи бантиком, жопа вузликом, капіташі двері не відчинила. Я ж вас обох запрошувала, а ви сам та один? А де мій земляк? Приведіть його, тоді впущу… Фокус: капіташу міняють на лейтенанта! Небувале явище. Так що давай, підйомчик! Потрібна взаємовиручка.
Шульга ніяк не міг второпати, що треба капіташі.
—Взаємовиручка?
—Ну!
—І що?
—Треба вдвох.
—Вдвох? Коли?
—Ну! Щоб не втратити оперативний момент. Негайно!
—Оце зараз?
—Ну!
—Так ніч же!
—Що ніч, коли жде така женщина!
—А патрулі?
—Короткими перебіжками, використовуючи рельєф місцевості!
—Ні, — сказав Шульга, одвертаючись спиною до капіташі, — сьогодні не піду нікуди. І взагалі…
—Що взагалі? — злякався той. — Ти що, лейтенанте, вона ж сказала!
—Я вже сплю, — заявив Шульга.
—Такий же ударчик пропаде! Ну, лейтенанте!
Шульга не відповідав. Вдав, що спить, хоч насправді не спав і знав, що вже не засне до самого ранку. Чув, як, стиха лаючись, шамотається коло своєї постелі капіташа, як одразу ж, щойно впавши на коєчку, засвистів носом, тоді мимоволі відбіг думкою до тої молодої міліціонерки, яка виявилася землячкою (може, так тільки назвалася?) і в якої капіташа, одразу ж скориставшись моментом, видобув і адресу, і згоду на побачення, згода була мовби для капіташі, а тепер виходить…
Ташкент — місто безладне, добре і водночас страшне, тут усе можливе. Невидиме, затаєне життя узбеків, які десь злякано туляться в своїх глиняних халупах, схованих за товстими глиняними дувалами; ще затаєніше і водночас кипуче аж до клекотняви життя штабів, що перетасовують щодня й щогодини полки й цілі дивізії, женуть крізь велетенські безмовні простори Азії (на фронт! на фронт!) ешелон за ешелоном, а навзамін приймають нові та нові ешелони поранених–переранених, калічених–перекалічених, вмираючих і вже вмерлих у далекій путі захисників Вітчизни, мужніх воїнів, усіх, хто чесно виконав свій патріотичний… Ах, патріотичний, патріотичний. «Родина–мать зовет, вставай, страна огромная, все для фронта, все для победы», і Ташкент став велетенською перевалкою для незмірно далекого фронту (тут навіть не було вночі маскування світла, бо німецькі бомбардувальники не могли подолати азіатських просторів), а тоді, може, через свою добрість ще й перевалкою для нелічених тисяч нещасних розбитків, біженців, жертв війни (названих з веління Москви, може, й самого Сталіна, химерним словом «евакуйовані»), які не знати як і коли, мовби за одну ніч, упали на Ташкент, заповнили всі його вулиці, площі, тихі скверики під крислатими чинарами, обсіли вокзал і всі під’їзні залізничні колії, рвучись їхати ще далі, кудись у безвість, втікати, ховатися, рятуватися… їхати вже не було куди і не було чим, люди гнили в зимових ташкентських тумайах, вмирали від голоду, від безнадії, від тифу, та червона «Родина–мать», що з плаката «звала» тільки на фронт, про цих нещасних і упосліджених дітей своїх не дбала, забула, відцуралася від них, може, й навіки, військове командування турбувалося тільки здоров’ям своїх підлеглих, а тому ніяких контактів з цивільним населенням, щоб запобігти інфекціям, солдатів не випускати, з казарм, командирам суворо заборонено відвідини кінотеатрів, магазинів, базарів, усіх місць масового скупчення людей, бо здоров’я захисників Вітчизни понад усе, кожен, хто надягнув військове обмундирування, — золотий фонд, військові кадри повинні бути збережені будь–що для того, щоб стати на захист, виконати свій патріотичний…