Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)

А воно як іще молодик Великим Возом на Чумацький Шлях виїде та ще як чортяка тобі над самісінький ґанок соловейка принесе, – ну, нема тобі порятунку, й квит!
Іноді гармошка затихає…
Тиша-тиша…
Аж ось різонув тугу тишу «ляск».
Лящить або Химка, або Марина…
І в голосі тім і біль, і щастя, і протест, і згода!
Одне слово – і хочу, і не хочу! Не розбереш!
То вже Андрій в «емансипацію» вплутався!.. [37]
Хвилина… і регіт!
Дзвінкий, розложистий регіт скаженими покотьолами подавсь через перелісок у ярок. Докотився до дубового лісу, що ген-ген по тім боці, за пшеницею – й мчить назад, та по пшениці перепелятами…
…Музичний відділ кінчився…
Далі – вокальний!..
Починає Тимоха:
Як була я молода,
То була я рєзва…
* * *
Тут уже мої сусіди рішуче йдуть до хати й зачиняють двері…
Високим фальцетом кінчає Тимоха останній куплет…
І знову регіт…
І знову «ляск»…
І так до першої, до другої години, а то й більше…
На останку ще буйна злива польки й вихор із спідниць та з чобіт…
Останній акорд. І «Головполітосвіта» йде спать…
Ідуть парами…
 
«Жінвідділ»
Коли отак глянете на наше село, розведете руками:
– Ну самий тобі «Жінвідділ»…
Дивіться: он Сторчиха за ворітьми когось кляне.
Кого?
Спитайте її: вона й сама не знає… То вже в неї така професія…
Прокидається з «трясцею» й лягає з «сто чортів»…
Он кума Тетяна репіжить Миколку за те, що шапку, «стерво собаче», згубив…
Он Наталка Василину деркачем виховує:
– Слухайся, сукина дочко, матері! Слухайся!
Он Домаха… Он Параска… Он Устя… Он Горпина…
Он… он… он…
Ні, краще перечитайте святці: там вони всі є…
Це ж тільки на вулиці. А ще ж по городах, по хлівах, по садках, по клунях…
Дід Глушко, так той просто сказав:
– Баби тії в нас, ну, як жука-кузьки!..
За проводиря тут у нас править Уляна… Вона головний організатор, проводир і радник.
Засідання «Жінвідділу» по неділях удень на тих самих колодках, де ввечері «засідає» «Головполітосвіта»…
Порядок денний?!
Ех, голуб’ята мої! Коли б ви там у столиці могли за якихось чотири-п’ять годин вирішити стільки справ, скільки наш «Жінвідділ» вирішує, – я з почуттям щонайдужчого до вас подиву офірував би вам чудесну сукувату грушеву палку, що нею я по лісу гадюк смалю!
Матіночко моя! Чого-чого тільки вони не обговорять, чиїх тільки кісточок вони не поперевертають!.. Кому тільки не ікається в цей день!
Починається (не так, як у вас!) з біжучих справ!
…А чи водили свою Муру до бугая?
…І щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає! Коли б то, Господи, не відьма!
…І не говоріть, матінко, цур йому, пек! На тім тижні в Свинарному входить Чопиха, так уже стемніло, в хлів… А воно з-під корови тільки – шусь!..
…А чули, в Сторчихи – донька?! Я їй казала: «За своїми, шеймо, дивись!» А тепер ік Петру: «Нате вам, мамо, онука!»
…А та! Щербата?! «Чхать, – каже, – я на вас хочу!» Ач яка! Чоловік тільки з двору, так мов той роплан, через тин у садок до Петрового Гната! «Чхать!»… Матері своїй у великодній очіпок чхни, сукина дочко!..
…Це – «внутрішні справи»…
А політика?! І зовнішня і внутрішня?!
Та куди тому нещасному «Рейтерові», чи «Рості» [38], чи «Ратау» [39]?!
Таких «кореспондентів», як має наш «Жінвідділ» (а за ним і все село!), жодне найкраще й найпопулярніше агентство не має!
…«Чули?! (пошепки) … Київ уже! Як ударили з Адесу, так усі комуністи та жиди, ну, як язиком їх ізлизано!»
…«А Петлюра [40] відозву пропечатав! Щоб мені, каже, ік Спасу й отакісінького комуніста на Вкраїні не було! З англичанкою йде!»
…«А вчора в Таранівці на базарі бомагу читали… Ленін пише: «Одказую, – говорить, – усю власть тому, хто мене вилікує. Бо заслаб, – говорить, – я, а видю, що не по порядку з людьми «обращаєтесь»…
…А!.. А!.. А!..
Зовнішню й внутрішню вичерпали…
Далі йде найголовніша й найпекучіша справа.
Справа виключно жіночої компетенції. Релігійна справа.
Тут уже дискусії і з високими нотами… З позами, з рухами, з руками в боки…
Тут турнір баптистів [41], адвентистів [42] і православних…
Переважають адвентисти!
«Православне» мовчить!
Коли яка й поткнеться:
– А все-таки церква так воно не те, що ваші читанки та співи під повіткою!
– «Церква»?! «Під повіткою»?! Засвербіло, мабуть, самій під попа лягти?!
(Місцеві «батюшечка» дуже слабкі щодо «адамових реберців», і мало не щотижня за ту слабкість платять власними святими ребрами)…
Релігійні дискусії рідко коли кінчаються без «страждання» за віру «Христову»… Найбільш мук святих зазнають очіпки…
Поширюється сектанство.
Як я вже зазначав, найбільший успіх мають адвентисти.
Хоч і таку поважну «релігію», як адвентисти, іноді перемагає простісінька череп’яна ринка.
Оришка вже зовсім була до адвентистів пристала. Вже з місяць і на «казання» їхні ходила, й церкву забула, й лаятись перестала…
І треба було їй позичити Христі свою череп’яну (ну, зовсім нову-новісіньку!) ринку. А та розбила!
– Так така ти, сяка-така, свята та божа!! Живою до Бога лізеш! А ринку розхокала та тоді: «Сестрице, не лайся!» Не лайся? А купить мені таку ринку Бог твій одвентиський?! Очі під лоба закотила, та вже й Варвара, думаєш, великомучениця?! Береш, страмнюча, ринку, не бий, голова б у тебе тріснула.
І в першу неділю пішла до церкви. Ще й на часточку понесла…
* * *
Грім серед ясного неба! У неділю сходка! Голова сільради заявляє:
– Жінка має однакові права з чоловіком! Коли котрий битиме чи лаятиме, має право кожна вести його до розправи… Тут ми з ним знаємо, що зробити! Вибирайте делегаток!
«Владики» всміхаються!
– Варитиме, положим, моя, як і досі варила!!
А дід Глушко пихнув люлькою, сплюнув та:
– Ото й мою в делегатки?! Та не буде діла!!
* * *
А і в баби Глушчихи, і в тої, що «варитиме, як і варила», десь далеко-далеко, аж-аж-аж ондечки, вогники блимнули…
Як темної ночі на глухім болоті Іванові хробачки блимають…
 
«Ох і лікували нас…»
1921 рік… Бачите: он на колодках баба сидить у синенькій кохті, в полотняній спідниці, в теплому платку й у величезних «солдатських» черевиках?
Знаєте, хто то такий?
То пасічанський «професор», баба Палажка, що вже років чи не з п’ятдесят непохитно й непорушно стоїть (чи сидить) на варті охорони здоров’я пасічанського населення.
Бабі Палажці, що ото на колодках сидить, років уже з дев’яносто, але рука в неї й досі тверда, і як середньовічний лицар колись меча держав, так баба Палажка міцно держить у своїй руці іржавого ножа, коли «одхватує» пупа новонародженому рабу Божому Свиридові чи рабі Божій Килині…
– Таїнственная баба! – каже кровельщик Гнат Порфирович. – Усьо знаїть!
У тої «таїнственної баби», в її старечих борознявих руках «тайни житія і смерті» Богом дорученого їй населення…
– Чи-лі какая, примєрно, бешиха, чи там глаз, чи пристріт, чи сояшниця, – баба єтая, ну, как ото рукою знімаєть… Такая ото баба… Уп’ять же таки: зуби, переполох, простуда, чи-лі какой-небудь вас «огник» поприщить, – усьо єто баба Палажка достоменно проізошла й на все єті болісті їй просто-таки вроді рукою махнуть… А що вже возьміть, примєрно, «пупи», какіє вам будіть завгодно, пускай то будіть пуп мужеськой чи, наоборот, женський, єто бабі Палажці без уніманія: як оріхи лущить… Да-а! Баба, безусловно, знающая, ну, вже ховатися нічого, – таїнственная баба… Нічого не поділаєте: такая в неї робота. Медицинская…