Anarchy in the UKR

 Частина друга. Мої вісімдесяті 
 
 81-й. Кіно. 
 
Мої вісімдесяті легко надаються до екранізації. Коли в цій країні знову почнуть робити кіно, я би зняв його про мої вісімдесяті, хоча б для того, аби ще раз відтворити для себе на екрані один із можливих варіантів вибудовування свого життя, як чіткої і прозорої схеми, в котрій від початку закладено всі необхідні причини й можливі наслідки. Це кіно було б в міру дидактичне й розважальне, в ньому було б щонайменше пафосу і ностальгійних соплів. Замість цього там було б сонце, багато техніки, багато виробництва, загалом — там було б усе нормально із соціальною складовою, все мало б бути на своїх місцях — вантажівки, залізничні склади, придорожня трава, літні ранкові сосни, універмаги, приміські залізничні вокзали, прохолодні кінотеатри, газетні кіоски, шкільні спортивні зали з матами й батутами, вагони з вугіллям, рейсові автобуси, порожні автотраси, колонки з крижаною водою, кіоски з грамплатівками, шашличні, черги на атракціони, кишенькові злодії, божевільні алкоголіки, містечкові проститутки, веселі фарцовщики, спекулянти і кіномеханіки, мандрівні бібліотекарі зі своїми переносними ятками і професійні циганки, котрі збирають мито на базарах і вуличках — в цьому кіно було б достатньо позитивних персонажів, негативних у ньому не було б зовсім, у всякому разі я б не хотів, аби вони там з'являлись. Більше того — в такому кіно навіть персонажі потенційно негативні, якот згадані мною тут фарцовщики чи не згадані любери, обов'язково трактувались би як герої, хай і не позитивні, але не без своїх чеснот, подвійні стандарти, котрі нині часто є визначальними, у випадку з моїм кінематографом просто б не підходили, вони б там були зайвими і недоречними, оскільки вони будьде є зайвими і недоречними, а в кіно тим більше. Що там має бути ще? Там має бути все нормально з погодою, події повинні відбуватись обов'язково влітку, мої вісімдесяті це переважно літо, можливо, пізня весна, але краще всетаки літо; там має бути багато води, багато зелені, в жодному разі не повинно бути політики — політика з'явиться пізніше, вже в дев'яностих; тоді політики не було, світ тримався своїх меж і за них не виходив, життя було самодостатнім, країною можна було пишатись, з батьків варто було брати приклад, пропаганда не зайобувала, соціум не давив.
У кіно про мої вісімдесяті має бути багато любові, любові спонтанної, непродуманої, вуличної і нелогічної, з першим сексом на шкільних партах, з першими розборками за заводськими парканами, з першими проблемами і першими обломами, з дивними неправдоподібними історіями про викрадення наречених із батьківських домів, про таємне вінчання, про підпільні аборти, про ніжну й захоплюючу підліткову груповуху — повільні чорнобілі кадри, глибоке й повчальне проживання своїх років, розміреність відведеного тобі кимось часу; ще там має лунати багато голосів — веселих, нервових, радісних, які належать сотням безіменних героїв цього фільму, герої мають блакитні очі, вигоріле від сонця волосся, засмаглу суху шкіру, вони мало сплять, багато п'ють і розмовляють, вони постійно потрапляють у дурнуваті невигадані ситуації, з них сміються небеса, їм багато чого пробачають боги, тому що, попри все, в їхніх діях немає зла: дурість, так — є, невитравний побутовий шиз — скільки завгодно, авантюризм, наївність, вроджене ненав'язливе бажання наїбати всіх навколо, зі згаданими вище богами включно — так, але не зло, зла в цьому кіно не буде, не чекайте.
Разом з тим, в цьому кіно обов'язково має бути кримінал, багато злодіїв і спекулянтів, злісних порушників норм соціалістичного співжиття, безумних маргіналів з сокирою за халявою, з ножем у пластиковому дипломаті, з трояндовими шипами в горлі, безліч малолітніх виродків, які йшли стінка на стінку з битими пляшками в руках, які голили собі черепи, аби всі бачили, скільки вони мають шрамів, які випалювали собі на шкірі саморобні татуювання, так потім і ходили — з попсованою шкірою, з незрозумілими пентаграмами, з почуттям гордості й відваги; цей кримінал не повинен викликати депресняків, оскільки має у собі присмак гіркості й розпачу від неможливості до кінця зрозуміти сам механізм перетікання життя навколо тебе, розростання його в природних декораціях, в яких ти, як ти не бийся і не махай своєю битою пляшкою, є всього лише одним із безіменних статистів, котрі проходять екраном, на мить об'ємно фіксуючись в очах глядацької аудиторії, і навіки зникають в чорному річищі титрів. Кримінал у цьому випадку покликаний робити обставини любові й народження більш рельєфними, а обставини смерті — більш темними й загадковими, він є, скоріше, приправою, залишеною в цих сонячних полях для повноцінного смакування деталей, котрими поступово наповнюється твоє існування, і котрі ти для себе починаєш поступово вирізняти з загального — цільного й продуманого — сценарію.
До речі, деталі. Деталі можуть стосуватись головних героїв, наприклад, це можуть бути деталі їхнього одягу, різні жіночі штуки, куплені на чорному ринку, перепродані через треті руки, дивовижні речі жіночого туалету, котрі потім зриваються з героїнь нервовими п'яними руками героїв, встигаючи відбитись у твоїй пам'яті і твоєму персональному каталозі; це можуть бути деталі побуту — строкаті синтетичні килими, на які ставлять домовини з небіжчиками, шкіряні авіаторські куртки, привезені з армійської служби і порізані бритвою в першій же нічній бійці, механічні годинники, жовті пластмасові кліпси, офіцерські паски, патрони з губною помадою, саморобні бензинові запальнички — блискучі, з важким запахом нафти, чорні гострі заколки, які висипаються з жіночого волосся і залітають під сидіння автомобіля, і ніхто навіть не намагається їх знайти в тому темному нічному автомобілі, на тихій автостоянці, поміж розкиданого одягу і справжньої дорослої любові.
Події в цьому кіно мусять розвиватись повільно і послідовно, тут взагалі все продумано і випадкових речей майже немає. Разом з тим подій повинно бути багато, вони повинні заповнювати собою весь той простір, який було надано тобі для обживання і освоєння; їхня рухома, пластична струкгура має підпирати собою прогріте зранку небо, щоби воно трималось у тебе над головою надійно і твердо, не провисаючи і не обвалюючись черговими катаклізмами. Події мають відбуватись просто на твоїх очах, хай не завжди за твоєї безпосередньої участі, але завжди за твоєї незримої внутрішньої згоди, за твоєї включеності в контекст, так, щоби ти міг пальцями відчувати, як змінюється ситуація з твоїм життям, як вона розгортається перед твоїми очима; події мають заповнювати собою той порожній проміжок, що виникає між героями і повітрям, яке їх оточує; в кіно про мої вісімдесяті просто не може бути порожнин, воно має бути густим і наповненим безліччю постатей, рухів і вчинків, вчинки ці багато в чому і пояснюють загальну насиченість сюжету — вони дивні і часто невиправдані, в них присутня надмірна ризикованість та експресія, мої головні герої одружуються з принципу і вішаються з почуття протесту, народжують від невмшня відмовити і кохають від невміння стриматись, вони йдуть на злочини азартно й авантюрно, і люблять свою батьківщину без жодного ідеологічного підтексту, більшість із них молоді й самовпевнені, вони самі розуміють, що випадок дозволив їм народитись у драйвовому місці в дивовижний час, і лише десь на задньому плані з'являються їхні батьки — змучені і досвічені, котрі носять в собі, ніби хворе серце, весь досвід своєї країни, своєї щоденної безкінечної боротьби, що врешті закінчується, але так і не приносить їм бодай якогось заспокоєння.
В цьому кіно мають бути масові сцени, в них ллється кров, ллється вино, ллються жіночі сльози, ллються сльози п'яних чоловіків, врешті ллється гарячий літній дощ, заливає собою святкові столи, заливає людей, які святкують свою безпечність і втіху, святкують, обіймаючи один одного, співаючи п'яних пісень усе тихішими голосами, о'кей, говорю я, саме так і має бути, дуже добре, стопмотор, в ході зйомок кіна про мої вісімдесяті жодна сука не постраждала.