Anarchy in the UKR

 85-й. Лікарня. 
 
В моїх вісімдесятих лікарів було мало. Вони були не потрібні, дорослі в моїх вісімдесятих не мали часу хворіти, життя було настільки насиченим і густим, настільки в ньому все було пов'язано й узгоджено, що звертатись до лікарів просто не випадало. Коли хтось помирав, то робив це швидко і ненав'язливо. Я пригадую з дитинства кілька похоронів, і не можу сказати, аби це було надто печально. Трагічність похоронів у моїх вісімдесятих була приглушеною, внутрішньою, не бабською, ніхто не дозволяв собі рвати волосся чи стрибати в могилу за небіжчиком, ясна річ, що хтось при цьому плакав, хтось понуро супроводжував домовину, проте земля наша була теплою, а пам'ять легкою і довгою, нашим небіжчикам мало лежатись затишно і спокійно.
Поминки у моїх спогадах є чимось скоріше оптимістичним, для мене вони й дотепер асоціюються зі збудливим запахом натовпу, з голосами на кухні, з жиром, який розтікається по тарілках, з казенкою і домашніми наливками, з суворими, упевненими у собі чоловіками та їхніми молодими дружинами, які завжди все підготують належним чином, аби покійному не було соромно за невтішні поминки. Лікарі тут були зайвими. Будь-яка подія в моєму дитинстві, чи то сумна, чи ювілейна, неважливо — це насамперед столи, великі, неймовірні столи, заставлені стравами й напоями, столи, зза яких не виходять по кілька днів, всі мої вісімдесяті — це суцільне застілля, коли кожного дня є привід не виходити зза столу — як не поминки, то весілля, як не обжинки, го день конституції, розмірене радісне життя, суто виробничі турботи, ти знаєш своє місце під небом, і тримаєшся за нього міцно і впевнено, ніхто не виб'є у тебе ґрунт ізпід ніг, ніхто не виб'є у тебе з рук кружку зі спиртом, ніхто не зможе тебе переконати в тому, що життя не довге, а смерть не солодка. Всі були зайняті серйозними справами, життя з погляду восьмидев'яти років видавалось мені конструкцією максимально точно і прозоро спроектованою, все було підігнане під мене, під моє вростання в життя, під моє захоплення ним.
Мої батьки товаришували з родиною дільничого лікаря, це був старший чоловік, серйозний і поважний, вдома у нього стояло піаніно, він дозволяв собі ставитись до моїх батьків з доброю поблажливістю, вибачаючи їм деякі людські слабкості, скажімо, відсутність у нас вдома піаніно. Батьки часто брали мене з собою, коли йшли в гості до лікаря, вони заходили на подвір'я, де під деревами стояв великий стіл, довгими літніми вечорами сиділи там і говорили про щось своє, про медицину, я це добре пам'ятаю, не говорив ніхто, розмови були голосні, вино було густим і червоним, вечори були безкінечними, над столом горіла потужна лампа, під якою літали нетлі, вечірнє світло дивно розсіювалось у повітрі — варто було відійти всього пару кроків убік, від світла, і ти провалювався в м'яку сутінь, ніби у застояну ставкову воду, ховався у ній весь, дивлячись звідти на яскраво освітлений стіл, за яким сиділи твої батьки, разом із лікарем, я тікав до будинку, підходив до піаніно, відкривав кришку і розглядав клавіші, я був немузичною дитиною, мій досвід музичної освіти обмежився розгляданням клавіш, принаймні я знаю, що вони бувають різні, себто білі й чорні, це щонайменше.
Коли я вже підріс і міг читати, а читати я навчився рано і читати мені особливо чого не було, мій брат потрапив до лікарні. У нього було якесь нагноєння і йому робили операцію. Батьки щодня його відвідували, іноді брали мене з собою. Брат у лікарні нудився, йому було нецікаво, батьки приносили йому купу всього смачного і нові книжки. Доки вони сиділи біля нього, я брав принесені йому книжки, сідав на сусіднє вільне ліжко і швидко їх прочитував. Брат читати не любив, він любив техніку.
Я добре пам'ятаю нашу дитячу лікарку, вона час від часу приходила до школи, аби робити нам щеплення. Уроки зривались, всі готувались до щеплення, кожен намагався якось особливо виїбнутись у цих умовах, мовляв, хай колять скільки хочуть і куди хочуть, мені все одно. Всім справді було все одно, лікарка мені не подобалась, я її відверто зневажав, хоча до мене вона ставилась занадто добре, як я тепер собі розумію. Пізніше, за кілька років; її син, рідкісний ублюдок, посвариться зі своїми друзями, вкраде у неї ключі від її лікарського кабінету, залізе туди і вижре купу різних таблеток. Його відкачають, хоча він про це й не проситиме. Ще одного разу її двоюрідний брат теж із кимось посваркться і вип'є дихлофос. Цього навіть не відкачають, за ним приїде швидка, тіло загрузять і відвезуть на розтин. Тоді я вперше зрозумію, чому не люблю лікарів — поруч із ними обов'язково знаходиться смерть, десь зовсім поруч, так що краще триматися від нихподалі.
В дитинстві я мало хворів, я теж не мав на це часу, я був надто перейнятий своїми справами, своїми стосунками з навколишнім світом, мені просто шкода було витрачати дорогоцінний час на різні дурниці. Але в якусь із зим я таки сильно перестудився і кілька діб валявся в ліжку з жаром. В якийсь момент, очевидно, його можна назвати критичним, я почав марити.
Марив я уперше в житті, можливо, тому такдобре це запам'ятав. Западаючи час від часу в сон і випадаючи звідти назовні, я раптом побачив перед собою свій світ, як він мені на той час уявлявся, картинка була яскрава й чітка, ніколи після того я вже не бачив життя так чітко, надалі життя мені завжди розпливалось перед очима, а тоді я раптом побачив усе — мій світ складався з яскраво освітлених сонцем міст, світлих багатоповерхових будинків, вулиць, якими щойно проїхались поливальні машини, теплого хліба в магазинах, свіжого молока і холодної городини, мокрого піску на залізничних переїздах, калюж на ґрунтових дорогах, якими рухаються вантажівки; я бачив міста згори, в них було багато заводів і шахт, сортувальних станцій із рудими товарними вагонами і прохолодних зранку контор, мої міста поєднували шосейки, на яких плавилась від сонця смола і обабіч яких росли вологі соснові ліси; далі на південь шахт ставало все більше, життя було все голоснішим; я бачив своїх друзів, які вибігали зранку з будинків і бігли до школи, бачив футбольні поля, бачиа зграї голубів над футбольними полями, ще далі на південь починалось море, там було багато піску й води, сонце засліплювало мені очі, за морем, зовсім далеко, в сонячному промінні губились гори, це були Балкани, я точно знав, що це Балкани, мій старий був колись у Югославії і привіз мені звідти поштові листівки, я собі дуже добре уявляв ці гори, з неймовірною кількістю кольору й сонця, за Балканами не було нічого, на цьому світ закінчувався, цього було цілком достатньо, я міг умістити в своєму тілі саме таку кількість трави, листя, черешень, пласких і гарячих пшеничних полів, зелених вантажівок, мовчазних механіків, білої цегли й жовтого лимонаду; я відвертався від rip i дивився на схід, на сході були поля, безкінечні поля, які ми багато разів проїжджали з моїм старим, коли той їхав куди-небудь на кілька днів і брав мене з собою, поля освітлювались рівним сонячним світлом, і як я не намагався, але не міг побачити, що ж там далі — за тими полями, має ж там щось бути, але я нічого не бачив, відповідно — там нічого не було, поруч стояли мої міста, працювали мої фабрики, мої друзі чекали на мене, дорослі ставились до мене приязно й доброзичливо,' незнайомі водії клаксонили мені, проїжджаючи повз, у морі стояли кораблі і плавали риби, вони висовувались із хвиль, як пасажири з вікон автобуса, і дивились на мене, ніби говорили — що з тобою? що ти собі думаєш? хіба можна хворіти, коли в тебе є таке море, коли в тебе є ми?
I тоді я подумав — дійсно, що це я собі думаю, як можна хворіти, коли є такі кораблі й такі риби, коли в мене є стільки повітря і стільки дерев, коли в мене є мій старий, який мене обов'язково ще куди-небудь візьме, коли в мене, врешті, є мої Балкани, які крім мене ніхто не помічає в літньому пообідньому мареві. Очевидно, подумав я, такий світ вартий того, аби не помирати. Тим більше, я ще ніколи не був на морі. Що я, дійсно, собі думаю, подумав я і прийшов до тями. Прийшов і про всяк випадок залишився, мені ставало краще, я повертався до життя, життя поверталось до мене.