Anarchy in the UKR

Ти, до речі, спробуй якнебудьь при нагоді.
 87-й. Пошта. 
 
Поштове відділення викликало в мене нервовий розлад. Я вже був достатньо незалежним у своїх висловлюваннях і поведінці, дозволявсобі мати власну точку зору і в мене було хобі. Я був футбольним фанатом. Я листувався з десятком таких само неврівноважених типів, котрі вважали себе футбольними фанатами і адреси котрих я знайшов у газеті. Ось ви зараз запитаєте, про що можуть лйстуватись футбольні фанати. Мене це теж спочатку цікавило, першого листа я написав скоріше із почуття внутрішнього протесту, і раптом отримав відповідь. Для мене відкрився дивовижний поморочений світ футбольних фанатів.
Футбольні фанати збирали різне гівно, кількість якого визначала рівень їхнього фанатизму — програмки з футбольних матчів, клубні вимпели, довідники, значки, календарики, інший канцтоварний неліквід, була ціла каста дилерів, які скуповували весь цей непотріб і перепродували втридорога таким даунам, як я, грубо користуючись із того, що я, скажімо, сам усі ці програмки і вимпели дістати не міг. Мені сподобалось бути фанатом, я відчував, як з кожним значком і з кожним вимпелом життя моє стає все більш повноцінним і внутрішньо виправданим. Дуже швидко пристрасть моя набула загрозливих форм і відтінків. Зранку я намагався себе чимось зайняти, вбивав, як міг, чортові години, очікуючи, коли з'явиться листоноша. О четвертій по обіді він приходив. Якщо листів не було, день був безнадійно втрачений, я намагався заглушити свій розпач, переглядав уже накопичені вимпели й програмки, ніжно перекладав їх з купки в купку, витирав із них пил і чекав наступного дня. Наступного дня листів знову не було. Я нервував і злився. Якщо листів не було і на третій день, я йшов на пошту. На пошті мене вже всі знали. Я натомість вивчив, коли саме завозять свіжі газети й листи, як довго їх перебирають і сортують, коли саме виходить наш листоноша, як швидко він насвоєму велосипеді об'їжджає довколишні вулички і коли його слід чекати біля нашої поштової скриньки. Листоноша мене побоювався, я був дивною дигиною, яка, на його думку, надто нетерпеливо чекає на пошту, надто розпачливо реагує на відсутність листів і надто експресивно розриває отримані конверти. Листоноша нервував, коли мене бачив. Я, коли бачив його, теж нервував. Ми не любили один одного, за рік мого активного футбольного фанатства ми були виснажені й внутрішньо розчавлені, листоноша не міг зрозуміти, як можна бути таким уйобком, я був про нього такої самої думки. Іноді я отримував повідомлення і йшов забирати посилку із вимпелами безпосередньо на пошту.
Листоноша опинявся в пастці. Діватись йому було нікуди. Звечора він приносив мені повідомлення і швидко тікав на своєму велосипеді. Я йшов до нього додому і вимагав видати мені мою посилку негайно, оскільки ще не пізно і об одинадцятій вечора цілком можна піти на пошту і віддати мені мою посилку. Листоноша зловтішався в душі, але зовні тримався ввічливо і спокійно, говорив, що пошта працює до шостої, а об одинадцятій він туди нізащо не піде, хай йогр хоч розстріляють. Я б зробив це з великим задоволенням. Натомість я йшов додому, а листоноша митгево зачиняв за мною двері, підбігав до вікна і затравлено дивився мені вслід. Наступного ранку я зустрічав його біля поштового відділення, він помічав мене ще під'їжджаючи, робив коло і хотів було їхати назад, але брав себе в руки, стримано вітався, закочував велосипеда на ґанок і відчиняв навісний замоК на дверях пошти. Я заходив слідом за ним і відразу збуджувався — в ніс било запахом пошти, запахом справжнього поштового відділення, це був особливий запах, я зараз згадую його і знову, до речі, збуджуюся, це моя дитяча травма: хтось заставав своїх батьків за заняттями любов'ю, хтось забігав у душ і бачив там старшу сестру без ліфчика, когось згвалтували в дитинстві суворі піонервожаті, а я потрапляв до пошти і все — життя моє ламалось і летіло к бісу, я жадібно вдихав запах силікатного клею, запах свіжих газет, запах сургуча, темномалинові згустки якого, мов сонця, прикрашали бандеролі; я зачаровано стояв посеред маленької кімнатки поштового відділення, зза прилавку на мене перелякано дивився листоноша, він хотів, аби я якомога швидше пішов звідси, залишивши його сам на сам із його неврозами, але я не поспішав, я стояв посеред кімнати і розумів, що життя фантастичне і попереду в мене щасливе майбутнє, що в мене є мета в житті і є ціль, і що я обов'язково колинебудь цієї мети досягну, і ніхто, ніхто й ніколи, навіть цей листоноша, не зможе стати мені на заваді. Я забирав посилку і йшов додому, ще деякий час відчуваючи на руках запах сургуча. Так пахне радість.
Через рік я розчарувався в футбольному фанатстві і спалив усі свої програмки й вимпели.
Ще через рік я познайомився з цікавим типом, Шурою. Шура був мажором, наскільки це було можливо в наших сільськогосподарських умовах, і мав усі задатки побутового алкоголіка, що в наших умовах було більш природньо. До мене він ставився з симпатією, називав мене Леніним, казав, що я розумний, як Ленін, я не заперечував, до Леніна ми ставились нейтрально. I ось із Шурою був пов'язаний такий випадок на пошті.
Втративши будь-який інтерес до футбольного фанатизму, я разом з тим охолонув і до самої пошти, пошти як поняття, як осердя моїх дитячих страхів і переживань. Натомість Шура отримував час від часу на пошті грошові перекази, у нього був дідусь, він жив у Києві і Шуру балував, але намагався триматись від нього на відстані. Іноді він присилав Шурі бабки. Шура, нічого не говорячи батькам, бабки просаджував у першому кооперативному грильбарі, іноді беручи мене з собою. I ось, отримавши якось повідомлення про черговий переказ, він зібрався, одягнув свій новий понтовий костюм адідас, такі тоді саме були в моді, взяв із собою касетний плеєр, натягнув фірмовий блайзер і пішов.
Шура, кричить йому з кухні мама, виведи Стьопу. Стьопою звали їхнього пса, боксера. Це був єдиний боксер у місті. Він коштував купу бабок, його берегли і не виховували. Стьопа був тупий, як усі боксери, але крім того в|н був ще й агресивний, зрештою, теж як усі боксери. Одного разу, коли Шура вигулював його в парку неподалік від дому, Стьопа вміймав і задушив чиюсь таксу. Шура надавав тоді йому піздюль, а таксу заховав у коробку зпід спагеті й залишив біля під'їзду. Почувши мамин крик, Шура неохоче взяв собаку і пішов. По дорозі він зайшов до грильбару і випив. Біля пошти він зайшов у магазин і випив ще. Прив'язав Стьопу до дверей поштового відділення і пішов за переказом. Отримавши гроші, швидко повернувся до грильбару, там ще випив, прийшов додому і завалився спати. О шостій вечора працівники по штового відділення спробували вийти з приміщення. В дверях стояв прив'язаний Стьопа і загрозливо пускав піну з рота. Пройти повз нього ніхто не наважувався — Стьопа стояв на смерть і пропускати нікого не збирався. Одна з працівниць зателефонувала чоловіку, мисливцюаматору, той узяв рушницю і прибіг до поштового відділення, побачив ошалілого Стьопу і почав стріляти. Мисливцем він був хуйовим — перші кілька зарядів пройшли мимо пса, зате повністю розвалили вхідні двері. Пес із переляку наробив купу, просто на порозі поштового відділення. Він відчайдушно вив, жінки на пошті, що характерно — теж. Хтось із сусідів, почувши постріли і побачивши чувака із двостволкою, викликав міліцію. Міліція приїхала і побачила приблизно таку картину — стоїть чувак у спортивних штанях і валить із двох стволів по поштовому відділенню, з вікон якого на нього дивляться кілька жінок і від страху підвивають. Міліція кладе чувака на землю. потім заштовхує його до бобіка і везе до відділку. Дружина мисливця бачить це і втрачає свідомість. Стьопа скрипить щелепами, кидається сходами в підвал і повисає на власному повідку. Наступного ранку Шура прокумарюється, бачить, що пса HeMae, починає щось пригадувати, приходить на пошту і знаходить там його схололе тіло. Шура відв'язує поводок, приносить пса додому, замотавши його у власну куртку, чекає, коли батьки підуть на роботу, після цього ховає пса в коробку зпід спагеті і залишає біля під'їзду.