Гімн демократичної молоді

Спробуй поділитись із трудовим колективом своєю пристрастю, спробуй розказати групі менеджерів про те, як уночі в місячному світлі зблискує її шкіра, і як гостро проступають її ключиці, мов дюни, над ранок, коли вона врешті знеможено засинає, розкажи це менеджерам, вони прокленуть тебе і накладуть на тебе корпоративну анафему, вони підсмажать тебе просто під час найближчої корпоративної вечірки і гратимуть у футбол — офіс на офіс — твоєю відбитою печінкою. Саме радість колективної праці допомагає тобі продертись крізь чергову депресію, і продершись, ти дивишся за вікна офісу, на осінні дерева, на їхню вертикальну глибоко прокреслену графіку й раптом усвідомлюєш, що ось знову прийшла осінь, і повітря прогрівається щоразу довше, і дерева стоять такі строгі й аскетичні, ти дивишся на все це і меланхолійно думаєш, що в такому офісі добре працювати, такої осені добре думається, а на таких деревах добре повіситись.
Є в мене приятель, його звати Каганович, юридичні консультації, правовий захист, і з ним стався такий випадок. Його подружка вирішила, що їм час якось більш чітко оформити свої стосунки, оскільки зустрічались вони вже третій місяць, а далі п'яного сексу справа не йшла. І не те щоби їм це не подобалось, просто одного разу вона сама запропонувала перевезти до нього речі, як це зазвичай трапляється, одного ранку він кудись поспішав і, не маючи зайвих ключів, допомагав їй зібратись. Зранку вона збиратись не любила, себто вона не любила збиратись взагалі, а зранку про це й мови не могло бути, вона помилково хапала його одяг, допивала вчорашню водку, що стояла на нічному столику, гасила недопалки в його чаї, одним словом він запізнювався, а вона не йшла. Послухай, сказала вона, віддаючи йому його черевик, в який уже встигла розлити водку, що ти мучишся, давай я перевезу до тебе речі, і все буде добре. Думаєш? — засумнівався він, ну добре, давай, тільки тепер забирайся звідси — я запізнююсь. Вона ображено запустила в нього черевиком. Повернулась вона наступного ранку, тягнучи за собою безрозмірну валізу, я взяла речі повсякденного вжитку, — заявила вона холодно, — мене не хотіли пускати з ними до трамваю, уявляєш? Де можна покласти мої книги? З книг вона привезла третій том енциклопедії, на літеру Г, інші ти що — вже прочитала? — спитався Каганович, — я генетикою займаюсь, відповіла вона і поклала третій том під подушку. Насправді вона до нього не переїхала, вона і далі пропадала десь тижнями, з'являлась на день, точніше на ніч, і знову зникала. Речі лежали посеред кімнати, Каганович довго до них звикав, намагався зібрати їх, скласти в купу, але вона щоразу приходила і вивалювала з валізи якісь коробки і пакунки, згортки і альбоми, не чіпай моїх речей, — ображалась вона, — не чіпай їх і не копайся в моїй валізі, збочинець, вона була ідеальним об'єктом клептоманії, оскільки з речами у неї стосунки відверто не складались, вона постійно залишала їх у барах і їдальнях, забувала на пошті і губила в трамваях, якими вона звідкись добиралась. Каганович навіть не знав напевне, де вона живе, приблизно уявляв собі, оскільки вона часто їздила трамваями, і при бажанні можна було якось прослідкувати за маршрутом, знаходячи у вагонах та на зупинках її парасолі й записники, олівці й фломастери, інші речі її повсякденного вжитку; йдучи за ними, можна було вирахувати її помешкання, всіяне ще більшою кількістю одягу і книжок, в'язаних шапок і рукавичок, в неї було дуже багато речей, можливо, саме через це вона й не хотіла переїжджати зі свого зловісного помешкання, про яке розповідала страшні історії, мовляв, трамваї, сусіди, постійно зникають речі, вона з жахом думала, як доведеться все це збирати до купи, розпихати по валізах, тягнути на собі, Каганович думав про це з не меншим жахом, одним словом — тема їх лякала, і вони намагались про неї не говорити. Вони взагалі намагались не говорити: у подібних випадках, коли люди можуть розповісти одне одному так багато, вони, як правило, мовчать. Тому що в подібних випадках будь-яка спроба про щось поговорити неодмінно перетворюється на розтин тіла з подальшим намаганням заховати труп де-небудь подалі. Тим більше для нормального спілкування не обов'язково говорити, достатньо просто уважно слухати. А у випадку з нею і розпитувати про щось було зайвим, варто було просто одного разу її побачити, тому що вона поводилась, мов яка-небудь рослина, наприклад, як трава, якщо можна собі уявити траву з такою біографією. Скажімо, коли вона говорила по телефону і зв'язок раптом обривався, вона реагувала так, ніби це обривалась подача кисню і вона просто не розуміла, як так сталось і чим тепер вона мала заповнювати свої легені. Достатньо було просто спостерігати за нею, за її звичками, за зміною її настрою, тим більше, він у неї постійно змінювався, таке враження, що в неї настрою просто не було, це теж можна було зрозуміти — перепади тиску, недостатня вологість, який може бути настрій, якщо тобі зранку перекрили подачу кисню. Такі дивні стосунки двох даунів, котрі ніяк не можуть порозумітись, оскільки мало того, що є даунами, так ще й говорять різними мовами, як тут порозумієшся, стосунки тримаються на постійному замовчуванні, на тиші, на рівному мовчазному диханні, котре в якісь моменти, як правило ближче до ранку, нарешті стає настільки тихим, наскільки це потрібно, аби не зупинилося серце. Найгірше починалось зранку, коли Каганович кудись зривався, щось їй говорив, до чогось закликав і в чомусь звинувачував. Тоді вона починала розгнівано кричати і погрожувати, бігала кімнатою і рішуче збирала свої речі, забігала до ванної, згрібала зубні щітки і одноразові леза й розпихала їх по кишенях своїх військових штанів, хапала свої тампакси і запускала ними в Кагановича, віддай мою щітку, говорив він, але вона показувала фак і вибігала з ванної, копалась у ліжку, витягала звідти третій том енциклопедії, витягала звідти журнали, білизну і черевики, невже я на цьому спав, думав Каганович, вона перекочувалась на інший бік ліжка і витягала з-під нього свою улюблену попільничку у формі Елвіса, дивись, кричала вона, Елвіса я забираю, твій Елвіс — американський ублюдок, казав він їй, після чого вона переможно висипала недопалки в ліжко і кидала Елвіса до свого наплічника, і це я теж забираю — вона бігла на кухню і згрібала до наплічника фен і виделки, касети й мисливський ніж, недопиту водку і теплі серпневі яблука, потім вбігала назад до кімнати і хапала вже просто все, що траплялось на очі, наприклад, телефонні довідники, які вона звідкись і невідомо для чого притягла перед цим, вона намагалась ввіпхати довідники до наплічника, але наплічник уже був переповнений білизною та яблуками, тоді вона нервово витягала Елвіса, давала потримати Кагановичу, впихала таки довідники до наплічника і, сиплячи навсібіч прокльонами, вибігала на сходи. Каганович виходив за нею, вона, демонстративно не озираючись, збігала сходами вниз, ей, — кричав він їй, — ти забула свого американського ублюдка. Вона зупинялась, завмирала на мить, потім рішуче підіймалась назад, вихоплювала попільничку і, загрозливо змахуючи нею в повітрі, бігла на трамвайну зупинку.
Корпорація, це як анонімні алкоголіки — вона не лікує, проте дає зрозуміти, що не один ти так облажався. Філософія корпоративності лише на перший погляд лежить у площині суто професійних стосунків. Насправді, корпорація лишається з тобою, навіть коли ти про неї не думаєш, хоча спробуй про неї не думати, і вона проб'є твою грудну клітку в найбільш тонкому місці. Смак корпорації лишається на твоїх пальцях, коли ти приходиш із зборів, її запах всотується в сукно твого комбінезону, корпорація переливається кавою на твої фінансові розробки, роз'їдає жовтим виробничим карієсом твої різці, проникає тобі під шкіру, мов потопельники під розбухлу березневу кригу — ти носиш її із собою, із дня в день, з ночі в ніч, з виробництва до банку, з вокзалу на стадіон, корпорація слідкує за тобою, вона формує твою соціальну поведінку, ти відхаркуєш її з кров'ю після нічної бійки, ти видушуєш її з потом під час ранкового сексу, корпорація сидить у твоєму горлі під час розмов, розпадається під час кашлю, забиває тобі віддих під час вечірніх пробіжок, за кожним твоїм кроком стоїть корпорація, за кожним твоїм вчинком вгадується зовнішня політика твоєї корпорації, кожним своїм словом ти повторюєш умови особистого контракту, який ти намагаєшся будь-що продовжити. Корпорація виконує функцію прикладних духовних практик, корпорація робить із тебе людину, яка не боїться прокидатися зранку і дивитися в робочий план, корпорація вчить тебе вірно розставляти речі навколо себе, так щоби не натикатись на них в осінніх сутінках, корпорація впорядковує твою персональну камеру, надаючи їй більш-менш цивілізованого вигляду, наскільки це потрібно тобі як працівникові корпорації. Корпорація як різновид церкви рятує душі безнадійних грішників, яким горіти б у пеклі, якби не їхні профспілкові квитки, котрі вони покажуть святому Петру на заводській прохідній, і старий просто змушений буде до пустити їх до потойбічного небесного конвеєра, оскільки корпорація пов'язує все, корпорація перемагає діалектику з її недалекоглядним матеріалізмом, корпорація перемагає смертю смерть, тому що смерть на виробництві — це початок хорошої кар'єри, хто б там що не говорив. Корпорація сама по собі є формою сексуальності, тому що в контексті корпоративної етики дух команди і почуття ліктя перестають бути метафорами, мова йде про необхідність у разі виробничої потреби цілковито заступити свого напарника, прикрити його в прямому і переносному сенсі, в якийсь момент ти відкриваєш для себе цю корпоративну бісексуальність, яка робить тебе повноцінним членом дружного колективу, здатного вирішувати серйозні економічні завдання. Робоча сім'я, зібраний у кулак гурт однодумців, брати, навернені корпорацією до великої набожної громади, дають тобі можливість відчути всю повноту особистого життя, якої ти не міг відчути раніше, не влившись до команди. Корпорація дає тобі шанс на спасіння, вона позбавляє тебе холодних пристрастей, котрі морозили твою душу, не даючи їй до кінця прогрітись, корпорація говорить тобі, що справжній бізнес не передбачає збагачення, справжній бізнес, говорить корпорація, потребує постійного капіталовкладення, тому ти вкладаєш у корпорацію всі свої статки, наперед знаючи, що по них тобі врешті й воздасться. Діти корпорації, мов апостоли, ви йдете з конференції на конференцію, з презентації на презентацію, обтяжені великим корпоративним вченням, тримаючись за нього і несучи його спраглим, як хліб і вино; мов перші, ще невмілі проповідники, навертаєте ви до віри нових братів і сестер, просто під час бізнес-ланчів; наче мученики, приймаєте ви на себе кпини і ворожість цього світу, котрий повертається до вашої корпорації спиною, впадаючи у морок і безвір'я. Світло над вашим волоссям, запах троянд на ваших одежах, золотом світяться ваші тіні, коли ви проходите крізь без'язику юрму, ось тільки, карієс, курва, карієс — тридцять два зіпсованих зуба, і жодної тобі, курва, медичної страховки.