Собака Баскервілів

Говорячи це, Холмс спочатку походжав кімнатою, потім зупинився біля вікна. Останні слова він промовив з такою впевненістю, що я здивовано поглянув на нього:
— Послухайте, друже мій, а чому ви так у цьому переконані?
— А тому, що я бачу собаку біля наших дверей, а от і дзвінок його хазяїна. Не йдіть, Ватсоне, прошу вас. Ви з ним колеги, і ваша присутність допоможе мені. Ось вона, фатальна хвилина, Ватсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки вриваються у ваше життя, але невідомо, що вони несуть за собою — добро чи зло. Що знадобилося людині науки, докторові Джеймсу Мортімеру від детектива Шерлока Холмса?.. Увійдіть.
Зовнішність нашого гостя здивувала мене, оскільки я розраховував побачити типового сільського лікаря. Доктор Мортімер виявився дуже високим, худорлявим чоловіком із довгим носом, який стирчав, наче дзьоб, між сірими, близько поставленими очима, які яскраво поблискували за скельцями окулярів у золотій оправі.
Одягнений він був, як і годиться людині його професії, але якось неохайно: старий зношений піджак, обшарпані штани. Попри свою молодість він уже сутулився і дивно витягав шию, доброзичливо придивляючись до нас. Щойно наш гість увійшов до кімнати, його погляд одразу ж упав на ціпок у Холмсових руках, і він з радісним вигуком потягнувся за ним.
— Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, де його залишив — тут чи в пароплавній компанії. Втратити таку річ! Це було б просто жахливо!
— Подарунок? — запитав Холмс.
— Так, сер.
— Від Черінґкросської лікарні?
— Так, від тамтешніх друзів до дня мого весілля.
— Ой-ой, як це кепсько! — сказав Холмс, похитуючи головою.
Доктор Мортімер здивовано закліпав очима:
— Та що ж тут кепського?
— Тільки те, що ви порушили хід наших міркувань. Значить, подарунок був весільний?
— Так, сер. Я одружився й залишив лікарню, а разом із нею і всі сподівання на посаду консультанта. Треба було заводити власне господарство.
— А тепер, докторе Джеймс Мортімер…
— Що ви, що ви! Я не маю докторського ступеня, я лише скромний член Королівського хірургічного товариства.
— І, очевидно, людина з науковим спрямуванням розуму?
— Я маю лише певний стосунок до науки, містере Холмс: так би мовити, збираю мушлі на березі неосяжного океану пізнання. Якщо не помиляюся, я маю честь говорити з містером Шерлоком Холмсом, а не з…
— Ні, доктор Ватсон — перед вами.
— Дуже радий знайомству, сер. Ваше ім’я часто згадується разом з ім’ям вашого друга. Ви мені надзвичайно цікаві, містере Холмс. Я ніяк не очікував, що у вас такий видовжений череп і такі розвинені надбрівні дуги. Дозволите мені промацати ваш тім’яний шов? Зліпок з вашого черепа, сер, міг би прикрасити будь-який антропологічний музей доти, доки не вдасться одержати оригінал. Не вважайте, що це лестощі, але я просто заздрю такому черепові.
Шерлок Холмс запропонував нашому дивакуватому гостеві крісло.
— Ми з вами, очевидно, обидва фанатики своєї справи, сер, — сказав він. — Як видно з вашого вказівного пальця, ви звикли самі набивати люльки. Не соромтеся, закурюйте. — Доктор Мортімер вийняв із кишені тютюн і з приголомшливою спритністю набив люльку. Його довгі, трохи тремтливі пальці рухалися швидко й неспокійно, ніби лапки у комахи.
Холмс сидів мовчки, але швидкі, короткі погляди, які він кидав на нашого цікавого співрозмовника, яскраво свідчили про те, що ця людина дуже його зацікавила.
— Мені здається, сер, — почав він нарешті, — що ви зробили мені честь своїм учорашнім і сьогоднішнім візитами не лише заради обстеження мого черепа.
— Ні, сер, звичайно, ні! Звісно, я щасливий, що мені випала така нагода, але до вас мене привело зовсім не це, містере Холмс. Я людина аж ніяк не практична, а тим часом переді мною раптово постало одне надзвичайно серйозне і дуже дивне завдання. Вважаючи вас другим за величиною європейським експертом…
— Он воно як, сер! Чи дозволите поцікавитись, хто має честь бути першим? — досить різким тоном запитав Холмс.
— Праці пана Бертільйона [2] вселяють велику повагу людям із науковим мисленням.
— Тоді чому б вам не звернутися до нього?
— Я вже згадував, сер, про «наукове мислення», але як практик ви неперевершені — це визнають усі. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвої…
— Так, трохи, — відповів Холмс. — Одначе, докторе Мортімер, я вважаю, що ви вчините дуже правильно, якщо негайно, без відступів, розповісте мені, у чому полягає справа, для вирішення якої вам потрібна моя допомога.
  
Розділ II
 
Прокляття роду Баскервілів
 
— У моїй кишені лежить один манускрипт, — сказав доктор Джеймс Мортімер.
— Я помітив це, щойно ви увійшли, — сказав Холмс.
— Манускрипт дуже давній.
— Початок вісімнадцятого століття, якщо тільки це не підробка.
— Звідки вам про це відомо, сер?
— Розмовляючи зі мною, ви увесь час показуєте мені краєчок цього манускрипту зо два дюйми завширшки. Який це експерт, якщо він не зможе встановити дату документа з точністю до одного-двох десятиліть? Вам, можливо, випадала нагода прочитати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.
— Точна дата — тисяча сімсот сорок другий. — Доктор Мортімер вийняв рукопис із бічної кишені піджака. — Цю фамільну реліквію віддав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, раптова і трагічна смерть якого сколихнула весь Девоншир три місяці тому. Я вважав себе не тільки лікарем сера Чарльза, але і його другом. Це був чоловік владний, розумний, досить практичний і аж ніяк не фантазер, як ваш покірний слуга. І все-таки він ставився до цього документа дуже серйозно, тож був готовий до того кінця, що його спіткав.
Холмс простягнув руку, взяв манускрипт і розправив його на колінах.
— Ватсоне, придивіться до написання літери «д». Це одна з тих особливостей, які допомогли мені встановити дату складання документа.
Я подивився через його плече на пожовклі аркуші з напівстертими рядками. Угорі сторінки було написано: «Баскервіль-Хол», а нижче стояли великі, розгонисті цифри: «1742».
— Це, вочевидь, якийсь запис.
— Так, запис одного переказу, що побутує в роді Баскервілів.
— Але, наскільки я розумію, ви прийшли порадитися зі мною щодо питання практичнішого і ближчого до нас за часом.
— Так, дуже близького! Тут не можна зволікати, проблему слід вирішити протягом доби. Рукопис зовсім короткий, і він безпосередньо стосується справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.
Відкинувшись на спинку крісла, Холмс зімкнув кінці пальців і з виглядом цілковитої покори перед долею заплющив очі. Доктор Мортімер повернувся до світла і високим скрипливим голосом почав читати нам цікаву повість про події давнини:
«Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але я, прямий нащадок Гуго Баскервіля, який багато чув про цього собаку від свого батька, а той від мого діда, поклав собі за мету записати цю беззаперечно істинну і правдиву історію. І я хочу, діти мої, щоб ви увірували, що найвищий судія, який карає нас за гріхи наші, вільний пробачити їх нам за милосердям своїм і що немає такого тяжкого прокляття, якого не можна було б спокутувати молитвою і покаянням. Тож поверніть у небуття страшні плоди минулого та остерігайтеся грішити в майбутньому, щоби знову всім нам на погибель не випустити на волю темні пристрасті, що заподіяли стільки зла всьому нашому роду. Знайте, що за часів Великого повстання (історію його, написану лордом Кларендоном, чоловіком високоосвіченим, я всіляко раджу вам прочитати) володарем маєтку Баскервіль був Гуго, з того самого роду, і цього Гуго можна з усією справедливістю назвати людиною некерованою, нечестивою і безбожною.