Дефіляда в Москві

ТРОХИ НЕ ЗА СВЯТИМ ПИСЬМОМ
— Де валандався три роки? — спитав похмуро доктор Теофіл Левицький після того, як мовчки обняв сина, обмацав руки, плечі (чи цілий?), трохи розчулився, але швидко опанував себе й прибрав звичного авторитарного кшталту.
— У світах, тату, у світах, — весело відповідав Дмитро, досягаючи з валізи дещо з їства: м'ясні консерви, мішечок із кавовими зернятами, цигарки, шоколад, пляшку французького коньяку і дві пляшки улюбленого батькового червоного вина. Старий суворо подивився на все добро.
— Якщо все це від тамтого лайдака Адольфа, то можеш назад пакувати, — процідив крізь зуби.
— Тату, як можете таке казати про великого фірера? — скипів Дмитро, — це ж…
— Байстрюк, — обірвав його старий.
— Тату!
— Що, тату? Блудний син, знайшов собі цимборика — бастарда австрійського, думаєш, тільця вгодованого тобі заріжу, бо син мій був пропав — і знайшовся? А він з Адольфом по Европі гуляв.
— Тату, ви можете не шанувати пана Адольфа, але на харчі не грішіть! Це продзабезпечення старшини Українського війська.
Старий усе ще похмуро дивився на сина, але погляд його потеплів, коли роздивився відзнаки на уніформі: тризуби на ґудзиках та українські урядові нагороди: на шиї Гетьманський Хрест першого ступеня — нагорода, яку неважко побачити в старшини будь-якого роду військ, побував на фронті; так само, як не рідкість Козацький Хрест на грудях шеренгових і підстаршин чи Княжий Хрест на мундирах генеральної старшини. Але ще на Дмитрових грудях блищало диво рідкісне із рідкісних — нагорода, яку мають раховані відчайдухи і яку дають за виконання виїмково важких завдань — на чорно-червоній стрічці висів знак особливої звитяги — срібна восьмигранна медаль «Ніч Залізняка».
— Багато людської крови пролив за цю шпильку? — спитав старий пацифіст молодого мілітариста.
— Тату, — вже спокійно відповів Дмитро, наповнюючи келишки коньяком, — людей не вбивав, ворогів — знищував.
— А хто твої вороги, хлопче?
— Вороги України, тату.
— А німці, виходить, приятелі?
— Німці, тату, допомогли Україні позбутись большевиків, а нам тут — румунів. І поляків у Галичині вже нема.
— А ціна, синку, ціна тобі не сниться ночами?
— Наші страждання, тату, віками не снились нікому — ні полякам, ні москалям, ні цивілізованим англо-французам. Настав наш час! Україна буде Імперією Трьох Морів!
— Яких ще морів, двієчнику з географії?
— Чи майбутня Україна домінуватиме в Чорному морі, тату?
— Буде, це її історичне право.
— А Білорусь попроситься під нашу руку, коли кацапи почнуть насідати?
— Очевидно, попроситься.
— А Балтія, зосібна Литва, чи не захочуть бути в зоні державних інтересів України?
— З якого б це дива?
— Біда змусить!
— А, тоді так, попросяться, — доктор Теофіл нарешті вперше, відколи зустрівся з сином, посміхнувся.
— А якщо балтійці попросяться, то чи ми їм відмовимо?
— Та де там.
— А тепер, тату, рахуйте моря.
— Чорне — раз, Балтійське — два, третього не дораховуюсь.
— Рахуймо далі, тату. Москалів розбито?
— Розбито, але все одно якась Росія буде.
— Буде. Чому б їй не бути, але чи захоче бути у складі цієї Росії Кубань?
— Не може вона цього хотіти!
— Отож. А за нею і Дон, і Ставропільщина, і Надтереків'я. А тепер скажіть, тату, кавказькі народи самостійности захочуть?
— То вони можуть хотіти, але чи їм німота вкупі з твоїм кумиром Адольфом дасть?
— За німців — інша бесіда, як прийшли — так і підуть.
— Синку, німота, поки не буде бита, не піде.
— То буде бита! Тату, наші генерали говорять… але ні, вам краще цього до часу не знати.
— Втямив, але ти ж колінкуєш перед Адольфом.
— Це великий чоловік, тату, але йому не бути імператором Аріяни. Досить йому Европи.
— В Европі він довго не погуляє, англо-французи, як ти, Митре, кажеш, розірвуть мирну угоду з ним і вдарять у спину, коли він ослабне.
— Перше він вдарить, очевидно, ніхто не вірить в тамту мирну угоду, але поки вона існує, нам треба думати про себе.
— Про Імперію Трьох Морів? Третього моря ще не дорахували.
— Буде третє — Каспійське! Кабарда, Осетія, Чечня, там Дагестан, якщо хочуть, то дістануть свою незалежність. Але також захочуть з нами дружити. І ми їм не відмовимо.
Пляшка коньяку спорожніла, а картопля щойно досмажилась. Пан Теофіл схопився і почав накладати картоплю з м'ясом у полумиски. Дмитро на старовинному кавовому млинку молов каву.
— Я зараз, — пан Теофіл вийшов у свій кабінет і вернувся з сулією сливової цуйки.
— Чи імперські офіцери вживають цю скромну селянську горівчину? — спитав Дмитра.
— Потроху, як казала моша Катріна, — відповів Дмитро. — Тату, я хотів вас запитати…
— Питай, — посміхнувся пан Теофіл, — вона в Чернівцях. Чого почервонів, кавалере медалі «Ніч Залізняка»? Вона тут із мамою. Татко її, Юрко Мангер, волочиться світами, чимось ґендлює.
— Бідують?
— Ніби нє, бо той Мангер, хоч втримує курвів в Істамбулі та в Загребі, все-таки їм дещицю надсилає бо курвий син заробляє незле.
— А червонію я, тату, від твоєї цуйки. А вона що робить?
— Мамця її шиє капелюшки, а твоя Генця ходить до Університету. Недавно мала цурис із сиґуранцою.
— Що, далі її тягне вліво?
— Відай так, бо шили їй шпіонаж на користь більшовиків і могла піти до Дофтани, якби не Берлінський вересневий пакт.
— Не думаю, аби вона була комсомолісткою.
— Та аж так нє, але поліція знайшла в неї книжки українські з того боку. Ну, там молодий Тичина, Хвильовий, п'єси Куліша. Найсмішніше те, що ці книжки і в підсовєтській Україні були заборонені.
— Не те вона читає, тату.
— А що мала би читати? — «Майн Кампф» тамтого недовченого дурисвіта?
— Тату, знов за рибу гроші. Я розумію, що наша дружба з німцями не вічна, але ж Адольф Алоїзович — постать першої величини.
— Глиба! Матьорий чєловєчіще!
— Саме так. А це хто так сказав?
— Ще один маніяк. Адольф минулого тижня закопав його мумію десь на Петербуржчині. Здурить вас Адольф, Митре, такий же дурисвіт, як його молочний брат Йосиф Прекрасний, одну вовчицю ссали, одного батька Вельзевула діточки. До речі, де тепер Сталін, впіймали його?