Століття Якова

    Біля його вуха свистіла куля. У тому самому гайку, куди приходив щовечора, все ще на щось сподіваючись. Хоч знав, що Улянка більше не прийде. Ніколи не прийде. Тим більше, що жила тепер на іншому кутку.
    Тоді стояла зима. Він уперто прошкував засніженим полем, набираючи за халяви снігу. Потім тупцяв на місці, довго стовбичив, виглянув місяць з-за хмари, ніби хотів спитати: нащо тут стовбичить ця дивна людська істота? Чого жде? Коли ж геть замерзлий рушив додому, на краю гайку і просвистіла куля. Далі він побачив звіддалік, посеред поля, темну людську фігуру. Впізнав — Тиміш.
    Яків ступив крок, другий, спинився, підставив себе. Просвистіла друга куля, за нею і третя. Тиміш, він знав, був добрим стрільцем, не раз ходив на полювання, батько його навіть мав дозвіл на тримання рушниці.
    Тиміш грався з ним, навіть не лякав, а саме грався. Ось що він збагнув і хрипко засміявся. Хрипко й гірко.
    А з боку сусідської хати з’явилася ще одна фігурка — жіноча. Вона бігла до Тимоша, спотикалася, раз упала, звелася й знову побігла. Улянка! Авжеж, то бігла Улянка. Звідти він не чув, що казала до свого законного чоловіка. Тильки побачив, як той ударив Улянку. Штурхонув її прикладом рушниці. Погнав до хати. Вдарив раз, удруге прикладом рушниці. Коли Улянка впала, копнув ногою.
    Яків зірвався з місця й щосили побіг до них.
    — Тимоше! — хрипкий звук, що вирвався з горла, впав у сніг.
    Куля зачепила плече, вирвала шмат старого батьківського кожуха. Та Яків побіг далі. Стрибком кинувся до Тимофія, щоб вирвати з рук рушницю.
    — Якове! Яшо! — Улянка гукнула не своїм голосом.
    Яків таки встиг шарпнути зброю і відкинути вбік.
    Та до нього кинулася Улянка і вдарила кулачками в груди.
    — Яшо, чого тобі треба?
    Він схопив її за плечі. Струсонув. З усієї сили.
    — Чого треба, питаєш? Хочеш, щоби цей нелюд убив?
    І тоді вона висмикнула свою руку з його. Сказала явно з ненавистю:
    — Тиміш мій чоловік, Якове. І волен робити зі свею жінкою, що хоче. А тобі до нас раджу не лізти. Не лізь у чужу сім’ю, чуєш, сусіде?
    Яків глянув на Улянчиного чоловіка. Той стояв і торжествуюче посміхався — навіть при місячному світлі добре було видно ту усмішку, що зміїлася на виразних, аж не чоловічих губах.
    — Звиняйте, сусіди, — сказав Яків.
    Хотів сказати з глумом, а вийшло начеб жалісливо. Мовби справді вибачався. Чи навіть просив прощення. Прощення?..
    Ішов додому, знаючи, що більше на місце їхніх побачень не ступить його нога. Був би того вечора чи вже й ночі вдячний, якби Тимошева куля таки влучила в нього.
    Та пострілу не було. За його плечима сусідським городом чоловік його коханої гнав свою жінку додому. Може, й бив. Озирнутися не стачило сили. Улянка знову його зрадила. Вже на своєму подвір’ї, де чипіла мовби заціпеніла мати, подумав — зрадила, аби знов порятувати.
    18
    Був засніжений зимовий ліс, куди Яків забрався ловити зайців. Ліси довкола Загорян ділилися на панські — графські й просто шляхетські, кількох панів, що тими лісами володіли, державний ліс, ділянки, що належали кільком багатим загорянцям, і гмінний. У панському, як і державному, полювання для хлопів-селян було суворо заборонено. Траплялись випадки, коли в графському єгері панські чи гайдуки підстрелювали одчайдухів і діло кінчалося могилками, бо подавати в суд ніхто не насмілювався. Хіба що Пилип Сукотьків, коли його сина Карпа знайшли із кулею в грудях, та той суд коштував цілої корови й скінчився нічим, бо, мовляв, мало хто міг хлопа, порушника приватних володінь, підстрелити. У державному лісі полювати можна було хіба за ліцензією чи одноразовим дозволом, але та бомага коштувала неабиякі гроші. На приватних ділянках, хазяйських чи куркульських, як уже в двадцяті роки в них казали, там уже... як хіба зловить хазяїн. Плату у гмінному лісі, який колись був громадським, общинним, була помірнішою, ніж у державному. Хоч і ліс був той набагато біднішим, заболоченим, куди зайці та лисиці забігали чи забредали косулі тилько взимку, коли земля підмерзала.
    Платон Мех, а за ним (спершу з батьком, а потім і сам) ходив і Яків на полювання зрідка із таємним петлюрівським ружжом, і силки ставив і в панських, і в гмінних лісах, і на вергунівських, ба й Федотових ділянках. До лісу Жечі Посполитої тильки не ліз, бо там, як зловлять, то підстрелити не підстрелять, а такого штрафиська впаяють, що очі на лоба літ п’яток будуть лізти, його відробляючи, — чи то на роботах державних, чи збираючи гріш до гроша, аби придбати корівку чи й коня, виведених із хліва.
    Того зимового дня Яків пішов перевірити поставлені напередодні силки — на Ружкові, Розметеній, Перетирлиці, місцях (і ліс пана Зубрицького, і гмінний, і Вергунів — усе приплелося), де поставив перед тим силки, сплетені з витягнутих із кінської гриви волосіні. Два русаки, що теперичка стали біляками, ніс додому під старим кожухом.
    Жіноча постать винирнула в ліску під гіркою, з-за ялини. Сама схожа на струнку доладну ялинку. І мала та ялинка ймення Улянка.
    Він здригнувся з несподіванки. Й поморщився. Вона? Тут, посеред лісу?
    — Не сподівався стріти?
    Дрібно засміялася. Стояла в кожушку, по краях вишивкою обмережаним, вперше в неї з’явився цієї зими. Запнута барвистою хусткою-шальохою — зелено-синє по чорному, у чобітках червоних і білих рукавичках. Багата сільська пані-молодичка.
    — Де ж твій коханий чоловік? — спитав Яків. — Тоже на зайців полює?
    — До міста за олією поїхав та просо дядькові повіз, — Улянка наблизилася до нього. — Боятися мене став, Ясику, чи що? Не бійся, не з’їм. — І вже ширше усміхнулася. — Не з’їм, тильки ще раз трошки надкушу. Захотілося мені свіжої зайчатини, додому навідалася, то побачила, як ти йдеш. Дай, думаю, піду за колишнім сусідом, може, пригостить...
    Вона вже була зовсім поруч. Дихала швидко-швидко і важко. Скинула рукавичку і оголену теплу-теплу руку йому на груди засунула. А друга... Друга її рука за пояс йому полізла. Далі й далі.
    — Ясю, не відхиляйся, — зашептала вона. — Не відхиляйся, бо вб’ю. У мене й ніж на поясі приторочений. Од вовка брала, али можу й тибе дістати...
    «Діставай, — подумав. — Діставай».
    Може б, йому полегшало. Та — відчув — того не хотілося. Ни вмирати, а ни...
    Ліс пронизав далекий, проте гострий звук. Тужливий, десь із самісінької лісової глибини вирослий.
    Вовк? Може, й вовк, якого напевне уполювала б цяя клята затєта жінка.
    — Не опирайся, Яську, — шепче далі вона. — Ти ж мій... Мій... Дай своє тіло...
    Він тоді здався. Здався він, бо й сам прагнув цієї молоденької жінки, що вже штири місяці, як належала иншому. Бо його тоже таке молоде тіло тужило за неїним тілом. Бо...
    Опирався, як міг, і вже кудись падав.
    Світ поплив перед очима і під ногами. На сніг упав його старий засмальцьований кожух, а поверх нього — її новий, модний, певне ж, дорогущий і чоловіком справлений. Він, уже будучи на ній, роздягнений і розпашілий, відчув, як її живіт — горбочок добре помітний, чого не було раніше, — мовби кудись його підіймає.
    — Помацай, якщо хочеш, — зашептала вона, якось геть по-дитячому. — Живота помацай, там твій син, баба Луциха каже, що синок буде... Я ж на п’ятому вже місяці, Я-а-а-ську...
    Хоч ці слова болюче різонули, вже геть розпалений Яків не міг її кинути, перервати ці прокляті любощі, цю гріховну веремію. Та він не став панькатися, обережним бути, як вона просила, а брав по-справжньому, грубо й навіть брутально, як ніколи раніше. Син... Його син... А скільки з його сином в собі вона лягала під іншого? Мала сім’я иншого, що поганило його сина! Скільки разів чекав утому гайку?! Чого ж він не убив її, тоді, коли стояв перед тим розпроклятим весіллям, з єдиним набоєм у тепер вже конфіскованій рушниці... Як спустошує його цей жар... І сніг, що падає з ялин, той жар не гасить.