Століття Якова

    — Одвоювався я, синку. Наші з Петлюрою разом за поляками до Варшави пішли. Казали, назад вернуться. Тилько не вірю я в те. Страшная сила в анцихриста. Ну, ляхи, мо’, й вернуться, а наші — нє... Не та вдача в нашого Сьомки-отамана. Та й, балакають, наші землі по самий Луцьк продав Юзіку їхньому, а таки продав, сам чув і бачив, то за що маю воювати? От і остався.
    Потім не раз батько розповідав, як був свідком зустрічі у Луцьку головного отамана Симона Петлюри з польським зверхником Юзефом Пілсудським. Бо ж служив тоді в охоронній роті генерала Осецького, а той був тоже великим командєром. Бачив, як до домика неподалік од Луцького замку обоє приїхали на одній машині. Вони, сірожупанники, стояли вздовж вулиці з ружжами коло ноги, а як машина спинилася, до плеча взяли. От так, показував батько. І бачили, як вийшли два ни то отамани, ци як їх назвати — наш і польський. Вельми то здивували, бо ж воювали вже з поляками, до Луцька мало не приперлися, за верстов двадцять-тридцять од міста стояли вже. А тут раптом така зустріч. І обоє з їднеї машини виходять. Йдуть до будинку, обличчя у головного поляка ясне, висяює, ніби начищена салдацька бляха, в нашого Симона, чи то Семена, як сірожупанники їхні казали, стомлене, землисте. Вдивляється у лиця своїх вояків, мовби хоче щось потаємне в очах угледіти. Проти Платонового сусіда, Степана Гаркавого, під Києвом потому загинув, спинився, питає:
    — Звідкіля будеш, вояче?
    — З Полтавщини, пане головний отаман, — той груди випнув, аж заїкнувся з несподіванки.
    — Земляки, виходить? — Петлюра скупо всміхнувся. — Дійдемо й до Полтави, земляче. А ти звідки?
    То вже до Платона. Стомлені очі, а пронизливі, досі памнятає.
    — Я аж гикнув, коли він до мене озвався, — казав батько. — Ну, раз питає, то треба одказати. Тутошні ми, мовлю, поліські.
    — Вся Україна, значить, — пригадував отаманові слова Яковів батько.
    Не раз цю зустріч і розмову пригадував Платон Мех, повуличному Цвіркун. Авжеж, чогось Цвіркунами їх прозивали. Мати казала, співучий рід був, хоть і бідний.
    — Та бре’, куме, Їй-Богу, бре’, — сказав якось той же Федот. — Став би сам головний отаман з вами гувурєти. Отакими, як ви-те, куме.
    «З таким голодранцем, як ти», — казали його усміхнені очі.
    — Я, по-вашому, куме, брехун?
    Ой, як розізлився тоді Платон. Шапкою об стіл кинув. От-от, здавалося, на сусіда-кума кинеться. Той взяв його за рукав. Заспокійливо так торкнувся. Вмів Федот і підколоти, словом ущипнути, али й стримати себе міг. Все міг, бо був таки хорошим хазяїном, мудрим, не запальним, як голодраб Платон Цвіркун.
    А рушницю... Рушницю батєчко так і не віддав. Ні тоді, коли поляки оголосили, що всі мають здати зброю, ні під час пізніших обшуків. Сховав, як казав, надійно. Тільки знав Яків, де саме батько сховав. І що час від часу дістає і змащує. Крадькома, вночі, коли, гадає, всі сплять. Мо’, й згодиться, якось обмовився.
    У хліві, за стріхою, в таємній заглибині знайшов Яків зброю ще за два дні до весілля. Знайшов, потримав у руках, з коробки поруч із рушницею набоя дістав, загнав у рушницю. Цілився у когось невидимого. Потім так, заряджену, поклав у сховок.
    Нащо тоді діставав? Невже думка вже зародилася? Сам не міг би сказати. Пригадав дане собі ж слово, що коли Улянка не належатиме йому, то не належатиме нікому. Але ж Улянка йому вже належала...
    Тепер, вертаючись після тієї бійки в гайку, відчув, як його злість начеб проходить, а на зміну їй приходить инше. Те, що став почувати, що його мовби огортало, закутувало в себе. Холодна лють на світ і самого себе. На місяць, що холодно світить угорі. Місяць, що пливе небом, як крипа[3] без весел. Жовтий і байдужий.
    Але якщо Улянки він убивати не буде, то кого? Кого? Тимоша? Що це дасть? Убити й піти в тюрму? Убитий піти... Хай! Нє, не піде.
    Він поплентався до хати. Але не став заходити, а сів на порозі. Віддалені голоси долинали з сусідського подвір’я. Там ще пекли, варили — готувалися до весілля. Десь там і Уляна була.
    Певніше, на останніх вечорницях. Як то заведено було, з дівоцтвом прощалася. Куди мав і він піти, та не міг.
    12
    — Мені щось наче затьмарило розум, — скаже він пізніше в поліцейському постерунку. — Як весіллє з хати виходило...
    Насправді він готувався цілу ніч, думав, засинав і прокидався знову. Щось чи хтось брало за руку, садовило, змушувало до звуків прислухатися. Як там у сусідів? Стихло? А може, Улянка за вікном стоїть? Нє. нема. Під час одного з тих прокидань майнула думка: піти й зараз викрасти Улянку, змусити силою піти за собою, піти, доки не пізно. Він уже був встав з постелі.
    — Не спиться, синку? — спитала мати.
    — Спіть, мамо, — сказав. — Я піду води вип’ю.
    Надворі було доволі прохолодно. Аж ніби морозно. Холод відразу поповз за комір. У сусідів світло вже погасло. Десь там, на сході ледь-ледь сіріло, готувався пробудитися, зайнятися невільний день. Весільний день.
    «Нє, — сказав він собі. — Нє, я вкраду єї з весілля».
    Та вже коли справді напився холодної, аж зубам стало терпко, води — все-таки осінь, середина осені — рішив, що піде на весілля, куди його таки запрошували, як сусіда й хрещеного сина, хоч, може, й сподівалися, що не прийде.
    І він таки пішов, і ловив на собі насторожені погляди Федота й Федотихи, Улянчиного брата й самої Улянки. Тоді не пили так багацько, як ниньки, але й від одної маленької чарчини прилинула кров, стало жарко і зашуміло в голові.
    Чекали приїзду, точніше, приходу молодого, бо ж з одного села, звісно, разом з весільним супроводом, а після короткого спільного застілля, як годилося, мали рушати на вінчання. До того обряду, до того, як піднімуть над головами наречених корони й благословить батюшка на довге й щасливе життя, кричати «Гірко!» не годилося, то й не кричали. Али видиво Тимоша, який неприховано тулився до майбутньої дружини, якою Улянка мала стати за годину-дві, було нестерпним. Та й Улянка тулилася, нахилилася й щось сказала, від чого Тимошеве лице враз посвітліло. Наче спеціально дражнила його, Якова.
    І таки додражнилася.
    Коли весільники стали виходити з-за столів, мати й батько благословляли на дорогу до храму, Яків тихо відділився від людського гурту й майнув до хліва.
    Рушниця-п’ятизарядка лежала в дильові, всередині видовбаної пустоші (от чого не могли її знайти поліціянти), холодна й начеб усміхнена.
    — Чекала мене? — сказав Яків, мов до живої.
    Погладив, перевірив, чи загнаний набій. Набоїв не було. Виходить, батько дізнався про його намір? Чого ж тоді не сховав в іншому місці?
    — Ну добре, — пробурмотів і мацнув у щілину в стіні хліва.
    Там лежав набій. Один-однісінький. Загнав його в рушницю.
    Клацнув затвор. Звів курка і вийшов на двір.
    Весілля вже йшло до вулиці, а від сусіднього двору бігла мати.
    — Яшку! Ясю! Спинися!
    Він не чув. На сусідньому дворі грали троїсті музики. Казали, то знаменита на округу трійця музикантів, виписана Вергунами з міста.
    Все одно вони йтимуть миіуіЬ їхнього двору до церкви. Все одно йтимуть, затято билося в голові.
    — Ясю! — мати кричала так розпачливо, мовби він вже когось убивав чи цілився в неї саму.
    Яків обминув матір, навіть відштовхнув протягнуту руку, вийшов на вулицю. Звісно, вони його побачили, побачили наведену на молодих цівку рушниці. Хтось закричав, натовп хитнувся, мов одна велетенська хвиля.
    — Стійте!
    Яків сам здригнувся од свого пронизливого крику. Крик долинув хтозна з якої далини і впав зовсім поруч.
    Весілля спинилося. Заціпеніли люди й стихла музика. Такого ще в їхньому селі не було. Порушити весілля, яке йде до церкви, до вінчання...
    Наперед вийшов батько Федот. Пішов до напасника.