Кайдашева сім’я

 Балашиха попросила Кайдашиху за стіл. Кайдашиха глянула на убогу сім'ю, на убогу хату й не церемонилась; вона просто полізла за стіл і сіла на покуті, запишавшись та втираючи губи хусточкою.
 Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з каміння неначе присіла й роз'їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввігнулась,а серед хати стояв тонкий побілений стовп: він підпирав сволок.
 Кайдашиха гордим оком окинула хату й обернула голову до образів, її червона, високо зав'язана хустка на голові придавила коліна святій Варварі на чималому образі. Вона одсунулась од образа й сіла проти вікна.
 Малі діти поставали серед хати й повитріщали на Кайдашиху оченята. Коло дітей терлась кішка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на дітей, глянула на чорнобриве Мелащине лице й трохи пом'якшала. Вона любила дітей.
 — Чом ти, Лавріне, не сказав, що в моїх сватів є маленькі діти? Ото, який же ти! Я була б вам, діточки, привезла гостинця. В мене ж є й горішки, є мед і мак; була б спекла маківників. Ото, боже мій! — бідкалась Кайдашиха.
 Діти пороззявляли роти. Горішки й маківники залоскотали у їх ротиках. Вони дивились на багату тітку і все ждали, що з-під її поли от-от посиплються горішки, а з-за пазухи повискакують маківники.
 — Оце, боже мій! Не взяла дітям нічогісінько. Нате ж вам хоч по шажку.
 Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв'язала вузол і роздала по шагу. Діти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.
 — Чи можна, мамо, їсти дзеню? — спитала маленька дівчинка і полизала язиком свою дзеню.
 — Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! — сказала Кайдашиха.
 — Кака дзеня! Якби маківників, — сказав хлопчик.
 — Мамо, хочу маківників! — зарепетувала дівчинка.
 — Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки, —сказав голосно, але ніби про себе, старший хлопчик.
 — Хто видав так говорити! Ось я тобі дам! Ідіть собі гуляти надвір, — сказала Балашиха й випровадила дітей з хати.
 Балаш з Кайдашем посідали кінець стола й почали розмовляти за жито та пшеницю, за сіно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горілку.
 — Оце, Боже мій! Гарні гості, та не знаю, чим вас і вітати. Тепер Петрівка, такий важкий час, —бідкалась Балашиха.
 — Адже ж, мамо, я принесла з лісу глечик суниць, — вихопилася Мелашка. — Зварім на полудень вареники з суниць та з полуниць.
 — Отже ти, дочко, добре радиш, — сказала Балашиха. — Побіжи вибери свіжих огірочків та й заходжуйся коло вареників, а ми з свахою трошки побалакаємо.
 Мелашка завешталась по хаті, зняла з кілків ночви, винесла в сіни й пішла в хижку за борошном.
 Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зріст, але проворна, жвава.
 «Ну, невеличка поміч буде мені з такої невістки. Для неї ще б тільки на припічку кашу їсти», —думала Кайдашиха.
 Хлопець приніс кварту горілки. Балашиха накраяла хліба. Балаш почастував гостей горілкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а Кайдашиха, по свойому звичаю, тільки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку хліба, щоб закусить. Хліб був чорний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хліб давив їй у горлі.
 «Чи ці люди вбогі, чи Балашиха зовсім не хазяйка? Довго прийдеться мені вчити цю Мелашку, — подумала Кайдашиха і важко зітхнула. — Коли б хоч не була така сатана, як Мотря. І в Мотрі не поганіші брови, а за тими бровами ціла купа лиха».
 — Погана в вас в Бієвцях горілка, неначе сироватка з перцем, — сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запіканку з червоним перцем, що він пив на розглядинах в Довбиша.
 — Погана, бо іродів шинкар розводить водою, — промовив Балаш. — Бодай йому смерть така, як оця горілка.
 — Так, тільки смердить горілкою, — сказав Кайдаш.
 Хазяїн почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а мало випила.
 «Ну, та й горда моя сваха! Тільки полоще губи в чарці», — подумала Балашиха.
 Поки старі балакали та пили, Мелашка затопила в печі й поліпила вареники. Кайдашиха не зводила з неї очей та все скоса поглядала на чорні, неначе житні, вареники на ситі.
 Незабаром і вареники поспіли. Балашиха одцідила їх на друшляк і подала на стіл.
 — Вибачайте на цей раз, будьте ласкаві. До вареників нема меду, — сказала хазяйка.
 — Та обійдемось, моє серденько, і без меду. Чи це житні, чи пшеничні вареники? — спитала Кайдашиха.
 — Та це в нас така пшениця вродила, — сказала хазяйка, — не пшениця, а якась мішаниця з житом.
 Кайдашиха полизала вареники, виїла полуниці, а тісто покинула на полумиску.
 Полуднуючи, свахи зговорились, щоб зараз після Петра в першу неділю справити весілля. Лаврін пішов з Мелашкою в садок і не міг з нею наговориться.
 — Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собі смерть заподіяла, — говорила Мелашка до Лавріна.
 — Чи не буде, Мелашко, тобі скучно за Бієвцями? — спитав Лаврін.
 — Там мені буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє серденько, — сказала Мелашка.
 Балашиха вийшла й покликала Лавріна й Мелашку полуднувать. Балаш почастував їх з своїх рук і налив чарку Кайдашисі. Кайдашиха взяла чарку в руки, і хоч була сердита, але таки не вдержалась і розпустила на всю хату мед своїм язиком.
 — Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобі, Боже, спішно робити; щоб твої думки були повні, як криниця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, Боже, і з роси, і з води; нехай ваше життя буде між солодкими медами, між пахучими квітками.
 Кайдашиха таки випила чарку, хоч і скривилась, як середа на п'ятницю. Мелащина краса таки розв'язала їй язик й витягла з його меду цілий улик.
 Кайдаші надвечір розпрощались з новими сватами і поїхали додому.
 — Горді наші свати, нема що казати, — сказала Балашиха. — Не знаю, чи добре тобі, дочко, буде в цієї чепуристої свекрухи, — промовила вона до Мелашки.
 Нешвидкою ступою потяглися Кайдашеві воли вздовж Западинців. Кайдашиха сиділа високо на возі і вже поховала свої жовті сап'янці, прикривши їх свитою. Лаврін ішов осторонь коло воза.
 — Ой поганяй швидше воли! — крикнула Кайдашиха на чоловіка. — Коли б завидна вилізти з цього каторжного вулика. Буду пам'ятати, коли їздила на ці Западинці. Не заманите мене сюди й калачем. Поробили двері. нічого сказати! Трохи собі голови не знесла, а на очіпку зробила собі правдиві Западинці.
 — Зате ж, мамо, в вас на голові, мабуть, набігли цілі Семигори. Чи велика, мамо, моргуля на голові? — спитав насмішкувато Лаврін.
 — Моргуля! Твоя теща правдива моргуля. Хліба не вміє доброго спекти. Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цією невісткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригнала в двір стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кішку.
 Кайдашиха лаялась та все подивлялась набік, чи часом не вглядить де знайомих людей, їй здавалось, що проти неї назустріч вийде вся бієвська громада з головою на чолі.
 — Поганяй-бо швидше! Може, забіжу на часок до попаді, та хоч пополудную гаразд, та досхочу нап'юся наливки. Я в тутешньої попаді, як у себе вдома.
 Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й пішла в двір.
 — Та не баріться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках, — гукнув матері вслід Лаврін.
 — Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, — обізвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.
 — Хоч між дровами, аби з чорними бровами! — сказав Лаврін. — Хоч під лавкою, аби з гарною панянкою.
 — Побачиш, краси на тарілці не краяти! Чорними бровами не нап'єшся й не наїсися, — сказала Кайдашиха і пішла в двір.