Північне сяйво

— Ну, мабуть, він залишився там, чи не так? Втекти, не закінчивши роботи…
Далі він не продовжив, тому що Ма Коста раптово дала йому такого могутнього стусана по голові, супроводжуючи його таким потоком прокльонів та ударів, що він закричав та зібрався тікати. Інші продавці коней стояли неподалік та сміялися, а полохливе лоша ставало дибки.
— Що відбувається? — спитала Ліра в малого циганчати, який спостерігав за всім із відкритим ротом. — Чому вона гнівається?
— Через свого сина, — відповіла дитина. — Через Білі. Вона, мабуть, думає, що це и схопили його. Я теж так вважаю. Хоч я сам їх і не бачив…
— Що ж, вони прийшли до Оксфорда? Циганський хлопчик повернувся і покликав своїх друзів, які теж дивилися на Ма Косту.
— Вона не знає, що відбувається! Вона не знає, що и тут!
Півдюжини хлопців глузливо дивилися на неї. Ліра викинула свою сигарету, впізнавши сигнал до бійки.
Всі деймони негайно набули войовничого вигляду: кожну дитину супроводжували ікла, пазурі чи наїжачена шерсть, а Пантелеймон, який зневажав обмежену уяву цих циганських деймонів, обернувся на дракона розміром із шотландського хорта.
Але до того, як вони встигли зійтися в бійці, Ма Коста, прокладаючи собі шлях, розкидала навсібіч двох чи трьох циган та стала перед Лірою, як боксер-професіонал.
— Ти бачила його? — вимогливо запитала вона в Ліри. — Ти бачила Білі?
— Ні, — відповіла Ліра. — Ми тільки-но прийшли сюди. Я вже кілька місяців не бачила Білі.
Деймон Ма Кости виписував кола у прозорому повітрі надії головою, сокіл з пронизливими незворушними жовтими очима час від часу видавав різкі звуки. Ліра була налякана. Зазвичай ніхто не турбувався про дитину, яка була відсутня кілька годин, так само й цигани: у дружньому циганському світі на човнах всі діти були цінними та однаково улюбленими, мати була завжди впевненою, якщо вона не бачить дитину, то її бачить хтось з родини, інстинктивно захищаючи її.
Але тут була Ма Коста — королева серед циган, нажахана тим, що зникла її дитина. Що ж воно відбувалося?
Ма Коста глипнула невидячим поглядом на групу дітей та пошкандибала через натовп на причал, голосячи за своїм сином. Одразу ж діти обернулися одне до одного, забувши про ворожнечу з поваги до її горя.
— Що то за и? — спитав Симон Парслоу, один із друзів Ліри.
Хлопчик-циган відповів:
— Ви знаєте, вони крали дітей по всій країні. Вони — пірати…
— Не пірати, — виправив інший циган, — а канібали. Тому їх називають гоблінами.
— Вони їдять дітей? — спитав інший друг Ліри — Х’ю Ловат, хлопчик із кухні Святого Михаїла.
— Ніхто не знає, — знов відповіло перше циганча. — Вони забирали дітей, і їх відтоді ніхто не бачив.
— Ми всі це знаємо, — сказала Ліра. — Ми вже декілька місяців граємо в дітей та гоблінів, уже давно, присягаюсь. Але я більш ніж впевнена, що їх ніхто не бачив.
— Бачив, — відповів хлопець.
— Хто ж тоді? — наполягала Ліра. — Ти їх. бачив? Звідки ти знаєш, що це не одна людина?
— Чарлі бачив їх в Банбері, — промовила дівчинка-циганка. — Вони прийшли і розмовляли з однією леді, поки інший чоловік не забрав її маленького синочка з саду.
— Так, — підтвердив тоненьким голоском Чарлі — циганське хлоп’я. — Я бачив, як вони це робили!
— Які вони на вигляд? — спитала Діра.
— Ну… Я не дуже добре їх роздивився, — відповів Чарлі. — Але я бачив їх вантажівку. Вони їздять у білій вантажівці. Вони посадили хлопчика в машину й швидко поїхали.
— Але чому їх називають гобліни? — знову спитала Ліра.
— Тому що вони їдять дітей, — пояснив перший циган. — Нам хтось розповідав у Нортгемптоні. Вони теж були там. Одна дівчинка в Нортгемптоні (її брата також забрали) говорила, що чоловік, котрий забрав хлопчика, нахвалявся, що з’їсть його. Всі знають це. Вони пожирають їх.
Маленька циганка, яка стояла поряд, голосно заплакала.
— Це двоюрідна сестра Білі, — сказав Чарлі. Ліра запитала:
— Хто останній бачив Білі?
— Я, — відповіло з півдюжини голосів.
— Я бачив, як він тримав старого коня Джоні Фіорелі. — Я бачив його біля продавця глазурованих яблук.
— Я бачив, як він гойдався на крані…
Коли Ліра розставила все в хронологічному порядку, то з’ясувала, що Білі бачили не менш ніж дві години тому.
— Отже, — сказала вона, — десь дві години тому и, мабуть, були тут…
Вони всі озирнулися навкруги, здригнувшись, хоч надворі гріло сонце, пристань переповнювали люди, відчувалися знайомі запахи коней, дьогтю і тютюну. Біда була в тому, що ніхто не знав, як виглядають ці гобліни. Будь-хто міг бути гобліном, як довела Ліра своїй враженій банді, яка вся тепер була під її командуванням: і діти з Коледжу, і циганчата.
— Їм необхідно виглядати, як звичайні люди, інакше їх одразу впізнають, — пояснила вона. — Якби вони приходили вночі, то могли б виглядати як завгодно. Але якщо и з’являються вдень, вони не повинні привертати увагу. Отже, будь-хто з цих людей може бути гобліном…
— Ні, не можуть, — відповів хлопчик-циган. — Я їх всіх знаю.
— Добре, не ці, так будь-хто інший, — уточнила Ліра. — Пішли знайдемо їх! Та їхню білу вантажівку!
Це пролунало сигналом до дії. Скоро до них приєдналися інші шукачі, й невдовзі тридцять з лишком циганчат бігали з одного кінця пристані в інший, забігали в стайні, дерлися на крани на території човнової майстерні, перелазили через паркан на луговину, гойдалися по п’ятнадцятеро зараз на розвідному мості над зеленою водою й щодуху бігали вузькими вулицями Єрихона між цегляними будинками та заглядали в молитовню Святого Варнави. Половина з них не знали, що шукають, і вважали це веселою грою, але прибічники Ліри відчували справжній страх, коли бачили, як поодинока постать проходила повз алею чи зникала в мороці молитовні: може, це гоблін?
Але, звісно, це були не вони. Зрештою, не досягши успіху и усвідомивши, що Білі справді зник, діти припинили пустощі. Коли Ліра та двоє хлопчиків з Коледжу залишали Єрихон, оскільки наближався час вечері, вони бачили, як цигани зібралися на пристані біля човна Кости. Деякі жінки голосно плакали, чоловіки щось гнівно обговорювали, а їхні деймони стривожено піднімалися у небо чи рикали на тіні.
— Присягаюсь, що и не насміляться прийти сюди, — сказала Ліра Симону Парслоу, коли вони ступили на поріг Джордана.
— Так, — невпевнено відповів її друг. — Але я знаю, що також зникла дитина з ринку.
— Хто? — запитала Ліра. Вона знала більшість дітей з ринку, але про це нічого не чула.
— Джесі Рейнольдс, дочка сідельника. Її не було, коли вони зачинялися вчора, вона лише пішла купити батькові риби на вечерю й не повернулася, і ніхто її не бачив. Вони обшукали весь ринок та довкруги нього.
— Я й не чула про це! — обурилася Ліра. Вона вважала прикрим промахом з боку її підлеглих не розповідати їй про все одразу ж.
— Це було лийте вчора. Мабуть, вона вже повернулась.
— Я спитаю, — сказала Ліра, розвернувшись, щоб знову йти.
Але не встигла вона ступити за ворота, як її покликав черговий.
— Гей, Ліро! Сьогодні ввечері більше не виходь. Наказ Ректора.
— Чому?
— Я повторюю тобі, це — наказ Ректора. Він сказав, щоб ти залишилася, коли прийдеш.
— Спробуй злови мене, — гукнула дівчина, вибігаючи за ворота, поки старий виходив із дверей.
Вона побігла вздовж вузької вулиці, вниз до алеї, де з фургонів розвантажували товари для критого ринку. Це був час, коли всі закінчували роботу й зачинялися, залишалося ще кілька фургонів, але група юнаків стояла, курила й розмовляла біля центральних воріт навпроти високих кам’яних стін коледжу Святого Михаїла. Ліра знала одного з них — шістнадцятирічного хлопця, який їй дуже подобався, тому що вона навіть не чула, щоб хтось міг плювати далі, ніж він. Вона підійшла і скромно стала осторонь, чекаючи, поки він її помітить.
— Чого тобі? — нарешті спитав він.
— Джесі Рейнольдс справді зникла?
— Так, а що?
— А те, що сьогодні зникла дитина у циган!