Північне сяйво

— Як ви насмілюєтеся сміятися! Я вирву ваші легені, якщо ви будете сміятися з нього! Це все, до чого він міг притулитися, лише стара в’ялена риба, це все, що в нього було замість деймона, якого можна було любити і пестити! Хто її забрав від нього? Де вона?
Пантелеймон заричав, ставши сніжним барсом, як деймон лорда Ізраеля, але вона цього не бачила. Все, що вона бачила, було добро і зло.
— Спокійно, Ліро, — сказав один чоловік. — Спокійно, дитино.
— Хто взяв її? — знову спалахнула вона, і цигани навіть відступили від її нестримної люті.
— Я не знав, — сказав якийсь чоловік винувато. — Я думав, що він лише їв її. Я вийняв її з його рук, тому що вважав — так буде поважніше. От і все, Ліро.
— Тоді де вона?
Чоловік зніяковіло відповів:
— Вважаючи, що вона йому більше не потрібна, я віддав її своїм собакам. Я прошу вибачення.
— Слід просити вибачення не в мене, а в нього, — сказала вона, знову присівши на коліна і поклавши руку на холодну щоку дитини.
Раптом її осяяло. Вона намагалася знайти щось у себе під одягом, і мороз накинувся на неї, ледве вона розстебнула куртку. Але за кілька секунд вона вже знайшла те, що хотіла, — вона дістала золоту монету зі свого гаманця і знову щільно закуталася.
— Позичте ніж, будь ласка, — звернулася вона до чоловіка, який забрав рибу, а потім запитала Пантелеймона: — Як її звали?
Звичайно, він зрозумів і відповів:
— Щуроловка.
Міцно тримаючи монету в одній руці, одягнутій в рукавицю, і стискаючи ніж, немов олівець, у другій, вона надряпала ім’я втраченого деймона на золоті.
— Гадаю, це буде правильно, якщо я зроблю тобі те саме, що роблять ученим у Джордані, — прошепотіла вона мертвому хлопчику і розчепила його зуби, щоб покласти.
— Ні, Ліро, він лежить неподалік.
— Я хочу побачити його.
Він не міг відмовити їй, тому що вона бачила річ, страшнішу за мертве тіло, і це видовище могло заспокоїти її. Отже, з Пантелеймоном — білим зайцем, який обережно стрибав поряд, вона ледве протиснулася до місця, куди чоловіки зносили хмиз.
Тіло хлопчика було вкрите ковдрою і лежало поруч зі стежинкою. Вона стала навколішки і відсунула ковдру. Один чоловік хотів зупинити її, але інші похитали головами.
Пантелеймон підійшов ближче, коли Ліра поглянула на бідолашне спустошене обличчя. Вона зняла рукавицю і торкнулася його очей. Ті були холодними, як мармур; Фардер Корам мав рацію: нещасний маленький Тоні Макаріос тепер не відрізнявся від інших людей, чиї деймони залишають їх лише зі смертю. О, а якби вони забрали від неї Пантелеймона! Вона схопила його й обійняла, ніби хотіла покласти просто собі до серця. А все, що мав малий Тоні Макаріос, був жалюгідний шмат риби…
Куди він подівся?
Вона стягнула ковдру. Його не було.
Миттю дівчинка стала на ноги, і її очі розгнівано просвердлили чоловіків.
— Де його риба?
Вони розгублено зупинилися, хоч деякі їхні деймони зрозуміли і перезирнулися. Один із чоловіків почав нервово сміятися.
— Як ви насмілюєтеся сміятися! Я вирву ваші легені, якщо ви будете сміятися з нього! Це все, до чого він міг притулитися, лише стара в’ялена риба, це все, що в нього було замість деймона, якого можна було любити і пестити! Хто її забрав від нього? Де вона?
Пантелеймон заричав, ставши сніжним барсом, як деймон лорда Ізраеля, але вона цього не бачила. Все, що вона. бачила, було добро і зло.
— Спокійно, Ліро, — сказав один чоловік. — Спокійно, дитино.
— Хто взяв її? — знову спалахнула вона, і цигани навіть відступили від її нестримної люті.
— Я не знав, — сказав якийсь чоловік винувато. — Я думав, що він лише їв її. Я вийняв її з його рук, тому що вважав — так буде поважніше. От і все, Ліро.
— Тоді де вона?
Чоловік зніяковіло відповів:
— Вважаючи, що вона йому більше не потрібна, я віддав її своїм собакам. Я прошу вибачення.
— Слід просити вибачення не в мене, а в нього, — сказала вона, знову присівши на коліна і поклавши руку на холодну щоку дитини.
Раптом її осяяло. Вона намагалася знайти щось у себе під одягом, і мороз накинувся на неї, ледве вона розстебнула куртку. Але за кілька секунд вона вже знайшла те, що хотіла, — вона дістала золоту монету зі свого гаманця і знову щільно закуталася.
— Позичте ніж, будь ласка, — звернулася вона до чоловіка, який забрав рибу, а потім запитала Пантелеймона: — Як її звали?
Звичайно, він зрозумів і відповів:
— Щуроловка.
Міцно тримаючи монету в одній руці, одягнутій в рукавицю, і стискаючи ніж, немов олівець, у другій, вона надряпала ім’я втраченого деймона на золоті.
— Гадаю, це буде правильно, якщо я зроблю тобі те саме, що роблять ученим у Джордані, — прошепотіла вона мертвому хлопчику і розчепила його зуби, щоб покласти в рот монету. Це було нелегко, але їй вдалося зробити те, що вона задумала, а потім знову закрити його рот.
Після цього вона віддала ніж чоловікові і в похмурому ранковому світлі пішла назад до Фардера Корама.
Він дав їй кружку супу просто з вогню, і вона почала жадібно пити.
— Що ми будемо робити із відьмами, Фардере Корам? — запитала вона. — Цікаво, чи була серед них ваша відьма?
— Моя відьма? Я б не насмілився так сказати, Ліро. Вони могли летіти будь-куди. Існує багато речей, які впливають на життя відьом, речей, незрозумілих нам: загадкові хвороби, які їх мучать, на які ми не звернули б увагу, речі, які спричиняють війну і які ми не можемо осягти, радості й печалі, пов’язані з цвітінням рослин у тундрі… Але шкода, що я не бачив їхнього польоту, Ліро. Я дуже хотів би стати свідком такого видовища. А зараз випий весь цей суп. Хочеш ще трохи? Також є коржі. Їж, дитино, бо нам скоро вирушати.
Їжа відновила сили Ліри, і невдовзі лід в її душі почав танути. Разом з іншими вона подивилась на поховальне вогнище маленької роз’єднаної дитини, заплющила очі й схилила голову, слухаючи молитву Джона Фаа, а потім чоловіки полили вогнище вугільним спиртом і кинули туди запалені сірники, від чого воно миттю спалахнуло.
Упевнившись, що дитина згоріла, вони продовжили свою подорож. Це був шлях немов уві сні. Почав падати сніг, уявлення про світ тепер обмежувалося сірими тінями собак попереду, рипом саней, пронизливим холодом і виром великих сніжинок, трохи темніших за небо і трохи ясніших за землю.
Крізь все це мчали собаки, із задертими хвостами, у хмарі пари від дихання. На північ, далі на північ бігли вони, тимчасом як настав і минув блідий полудень і знову сутінки огорнули світ. Вони зупинилися поїсти і відпочити у схованці між пагорбами, а також щоб зорієнтуватися. Поки Джон Фаа розмовляв з Лі Скоресбі про те, як краще використати повітряну кулю, Ліра згадала про літаючого шпигуна. Вона запитала Фардера Корама, що сталося з бляшанкою з-під листя для куріння, в якій він полонив духа.
— Я запакував її подалі, — сказав він. — Вона на дні моєї сумки, але там немає на що дивитися. Я запаяв її, коли ми були на кораблі, як і збирався. Не знаю, правду кажучи, що ми будемо з нею робити. Мабуть, треба кинути її до вогняної шахти. Тобі не слід турбуватися, Ліро. Поки вона в мене, ти в безпеці.
За першої ж нагоди Ліра засунула руку в замерзлу тканину сумки і вийняла маленьку коробочку. Дівчинка почула дзижчання, лише взяла її в руки.
Поки Фардер Корам розмовляв з іншими ватажками, вона віднесла коробку Йорику Бернісону і пояснила, чого вона хоче. Їй спало це на думку, коли вона пригадала, як легко він обходився з металевим покриттям двигуна.
Він вислухав і потім взяв кришку від коробки з-під печива і вправно надав їй форми циліндра. Ліра була зачарована спритними рухами його рук: на відміну від інших ведмедів, Йорик та його родичі мали пазурі на великих пальцях рук, якими вони могли втримувати предмет і одночасно працювати з ним. Він мав також вроджене почуття сили й гнучкості металів, це означало, що він може лише раз чи двічі підняти предмет у руках, вигнути його туди-сюди і загнати пазур крізь нього, щоб зручніше тримати річ. І тепер він розтягнув коробку таким чином, що вона була однорідною і могла закриватися. На прохання Ліри він зробив дві такі бляшанки: одну такого самого розміру, як і коробка з-під листя для куріння, а другу таку, щоб в ній вміщалася перша разом із шматками моху і лишайника, аби заглушити шум. Коли Ліра закрила її, вона була такого ж розміру і форми, що й алетіометр.