Північне сяйво

— Пане! — видихнула вона.
— Я тут, тихо, я допоможу тобі дихати. Заспокойся…
Своїми мишачими лапками він потяг за каптур, трохи звільнив її рот, і вона ковтнула морозяного повітря.
— Хто вони? — прошепотіла вона.
— Схожі на татар. Мені здається, вони влучили в Джона Фаа.
— Ні…
— Я бачив, як він упав. Але він мусив готуватися до подібного нападу. Ми це знаємо.
— Ми повинні були допомогти йому! Треба було запитати алетіометр!
— Тихо. Удавай непритомну.
Було чути, як свистів батіг і як бігли, завиваючи, собаки. З того, як її било і підкидало, Ліра могла сказати, з якою швидкістю вони їхали. Вона ледве чула звуки битви — все, що вона розібрала, було декілька пострілів, майже нечутних через велику відстань. Їй залишалося слухати рипіння і м’який звук собачих лап.
— Вони віддадуть нас гоблінам, — прошепотіла вона.
Вона пригадала слово «роз’єднаний». Жах наповнив тіло Ліри, і Пантелеймон ближче притиснувся до неї.
— Я буду битися, — сказав він.
— І я. Я вб’ю їх.
— І Йорик також, коли він все з’ясує. Він розірве їх на шматки.
— Ми далеко від Больвангара?
Він не знав точно, але вони думали, що менше ніж за день їзди. Вони їхали так довго, що її тіло оніміло, а потім рух сповільнився і хтось грубо стягнув її каптур.
Вона поглянула на широке азіатське обличчя, обрамлене каптуром з хутра росомахи і слабко освітлене лампою. Його чорні очі блиснули задоволенням, особливо коли Пантелеймон висковзнув з Ліриної куртки і з шипінням показав свої зуби горностая. Деймон чоловіка — велика сильна росомаха — заричала у відповідь, але Пантелеймон не відступив.
Чоловік посадив Ліру так, що вона спиралася на сани. Вона не могла всидіти, тому що її руки все ще були зв’язані за спиною, отже, він звільнив їй руки, але натомість зв’язав ноги.
Крізь падаючий сніг та густий туман вона побачила, який могутній цей чоловік і той, що правив санями, як чудово вони тримаються на санях і наскільки відчувають себе тут вдома, на відміну від циган.
Чоловік заговорив, але, звичайно, вона нічого не зрозуміла. Він спробував іншу мову, але даремно. Нарешті він заговорив англійською.
— Твоє ім’я?
Пантелеймон, застерігаючи, наїжачився, і вона одразу зрозуміла, що він мав на увазі. Отже, ці чоловіки не знали, хто вона! Те, що вони викрали її, не було пов’язано з пані Кольтер. Мабуть, вони не були на службі у гоблінів.
— Лізі Брукс, — сказала вона.
— Лізі Брукс, — повторив він за нею. — Ми відвеземо тебе в гарне місце. До чудових людей.
— Хто ви?
— Народ самоїдів. Мисливці.
— Куди ви мене везете?
— Гарне місце. Гарні люди. У вас є panserbjorn?
— Для захисту.
— Недобре! Ха-ха, ведмідь — недобре! Але ж ти в нас!
Він голосно засміявся. Ліра стрималася і промовчала.
— Хто ті люди? — запитав чоловік, указуючи назад.
— Торговці.
— Торговці… Чим вони торгують?
— Хутро, спирт, — відповіла вона, — листя для куріння.
— Вони продають листя для куріння, купують хутро?
— Так.
Він сказав щось своєму товаришеві, який коротко відповів йому. Сани продовжували рухатися вперед, і Ліра сіла зручніше, щоб бачити, куди вони ідуть. Але падав сильний сніг, небо було темним, і невдовзі вона так змерзла, що вже не могла вдивлятися в дорогу. Вони з Пантелеймоном відчували думки одне одного і намагалися заспокоїтися, але невже Джон Фаа мертвий… І що сталося з Фардером Корамом? І чи вдалося Йорику перемогти інших самоїдів? І чи пощастить їм знайти її?
Уперше їй стало себе трохи жаль.
Через деякий час чоловік поторсав її за плече і дав пожувати шматок в’яленої оленятини. Він був тухлий і твердий, але вона дуже хотіла їсти, а це все ж таки була їжа. Поївши, вона відчула себе краще. Вона повільно засунула руку собі під одяг і впевнилася, що алетіометр на місці, а потім обережно витягла коробку з літаючим шпигуном і засунула її до свого хутряного чобота. Пантелеймон заліз у нього мишею і сховав бляшанку в Лірину панчоху з оленячої шкіри.
Зробивши це, вона заплющила очі. Страх виснажив її, і невдовзі вона неспокійно заснула.
Вона прокинулася, коли рух саней змінився. Він раптово став м’якшим, і коли вона розплющила очі, то побачила, що вони їхали повз вогні, які сяяли угорі, такі яскраві, що їй довелося глибше натягнути каптур, щоб вони не сліпили її. Ліра страшенно замерзла і заніміла, але випросталась, щоб побачити, що сани швидко рухаються між рядів високих стовпів, на яких світять анібаричні лампи. Поки Ліра намагалася зрозуміти, де вона, вони проїхали крізь відчинені металеві ворота в кінці вулиці з ліхтарями і опинилися на відкритому місці, схожому на порожній ринок чи спортивний майданчик. Воно було абсолютно пласке, гладке і біле, близько сотні ярдів у діаметрі. Навколо цього місця стояла висока металева огорожа.
Сани зупинилися в дальньому кінці цієї арени. Подорожні опинилися перед низькою будівлею чи кількома будівлями, на яких лежав товстий шар снігу. Ліра була не впевнена, але в неї склалося враження, що будівлі з’єднані між собою тунелями, які вгадувалися під снігом. З одного боку вона побачила металеву щоглу, яка мала знайомий вигляд, але вона не могла сказати, що це їй нагадувало.
Вона не встигла більше нічого роздивитися, тому що чоловік на санях розрізав мотузку, яка зв’язувала ноги, і грубо поставив її на землю, в той час як погонич гримав на собак, намагаючись змусити їх стояти не рухаючись. Двері будівлі відчинилися за декілька ярдів, і звідти хтось висунув анібаричну лампу, покрутивши нею, наче прожектором.
Чоловік, що полонив Ліру, штовхнув її уперед, немов трофей, і щось сказав. Людина у підбитій куртці з вугільного шовку відповіла тією самою мовою, і Ліра роздивилася його: він не був самоїдом чи татарином. Він міг бути вченим з Джордана. Він подивився на неї, а особливо на Пантелеймона.
Самоїд знову заговорив, і людина з Больвангара запитала Ліру:
— Ти говориш англійською?
— Так, — відповіла вона.
— Твій деймон завжди має таку форму?
Питання, якого можна було очікувати найменше! Ліра лише рот відкрила. Але Пантелеймон сам відповів, ставши соколом і кинувшись з її плеча на деймона людини — великого байбака, який підстрибнув і впав на землю, коли Пантелеймон зробив коло над його головою на стрімких крилах.
— Зрозуміло, — сказав чоловік задоволено, коли Пантелеймон повернувся до Ліри на плече.
Самоїди очікувально дивилися, і чоловік з Больвангара кивнув, зняв рукавицю і поліз до кишені. Він вийняв звідти гаманець, обмотаний мотузкою, і відрахував дюжину важких монет у руку мисливця.
Два чоловіки перевірили гроші й обережно сховали їх — кожен взяв половину. Навіть не озирнувшись, вони сіли в сани, погонич вдарив батогом і закричав на собак. Вони поїхали назад крізь широкий білий майданчик, на вулицю, заповнену ліхтарями, набрали швидкості і зникли в темряві.
Чоловік знову відчинив двері.
— Заходь швидше, — сказав він. — Тут тепло і затишно. Не стій на морозі. Як тебе звати?
Він був англійцем, тому що говорив без акценту, Ліра могла б присягтися. Він справляв таке враження, як ті люди, яких вона зустрічала у пані Кольтер, — розумний, освічений та поважний.
— Лізі Брукс, — сказала вона.
— Заходь, Лізі. Ми подбаємо тут про тебе, не хвилюйся.
Йому було холодніше, ніж їй, хоч вона була надворі набагато довше. Він знову хотів опинитися в теплі. Ліра вирішила удавати з себе неквапливу дурнувату дівчинку і перечепилася через високий поріг, коли вони заходили всередину.
Там було двоє дверей з широким проміжком між ними, отже, тепле повітря майже не виходило з приміщення. Коли вони пройшли через внутрішні двері, Ліра відчула майже нестерпну задуху. Їй довелось розстібнути хутряну куртку та скинути каптур.
Вони опинилися в кімнаті, яка була близько восьми квадратних футів з коридорами праворуч і ліворуч та з чимось схожим на кабінет, який можна побачити у лікарні. Все яскраво освітлене, всі поверхні білі або з іржостійкої сталі і також сяяли. В повітрі пахло їжею, знайомою їжею — беконом та кавою, і чувся невловний слабкий лікарняно-медичний запах. Звідусюди йшов легкий дзвінкий звук, майже нечутний, але такий, до якого треба або звикнути, або збожеволіти від нього. Пантелеймон-щиглик прошепотів їй на вухо: