Північне сяйво

— Я знайшов схованку, — сказав він.
— Що? Де?
— Бачиш ту картину… — він мав на увазі велику фото-граму тропічного пляжу. — Подивися в правий верхній кут, бачиш плиту стелі?
Стеля складалася з великих прямокутних панелей у металевих рамках, і ріг панелі над картиною був злегка піднятий.
— Я роздивлявся її, — продовжував Роджер. — Я думав, іншим це також сподобається, отже, я піднімав їх, і вони поміщалися там. Вони просто туди залазили. Я і один хлопець пробували робити це в нашому гуртожитку вночі, доки Його не забрали. Там є місце і туди можна заповзти…
— Далеко можна пробратися стелею?
— Хто знає. Ми лазили лише недалеко. Ми були впевнені, що коли настане час, там можна буде заховатися, але, мабуть, вони б нас знайшли.
Ліра вважала це місце не просто схованкою, а прямою дорогою на волю. Це було найкраще, що вона почула відтоді, як опинилася тут. Але до того, як вони встигли закінчити розмову, лікар стукнув по столу ложкою і почав говорити:
— Послухайте, діти, — розпочав він. — Слухайте уважно. Час від часу ми проводимо пожежні навчання. Дуже; важливо, щоб всі були тепло вдягнуті і виходили звідси без паніки. Отже, сьогодні вдень у нас відбудуться такі пожежні навчання. Коли задзвонить дзвоник, ви повинні припинити будь-яке заняття і робити те, що накажуть дорослі, які будуть поряд. Запам’ятайте, куди вони вас Відведуть. У це місце ви повинні йти, якщо буде справжня пожежа.
«Добре, — подумала Ліра, — а це ідея!» Упродовж першої половини дня Ліру та інших чотирьох дівчаток тестували на Пил. Лікарі не пояснювали, що вони роблять, але було легко здогадатися. Їх одну по одній відводили лабораторію, і, звичайно, це їх дуже лякало. Як це буде жорстоко, думала Ліра, якщо вона помре і не завдасть [ніякого удару! Але, здавалося, вони не збиралися робити операцію, принаймні поки що.
— Нам потрібно зробити декілька вимірювань, — пояснив лікар. Було важко сказати, в чому різниця між цими людьми: всі чоловіки виглядали однаково у своїх білих халатах з картками та олівцями, жінки також не вирізнялися: уніформа та дивний м’який спокійний вигляд робив їх схожими на рідних сестер.
— Мене вимірювали вчора, — сказала Ліра.
— А сьогодні ми зробимо інші вимірювання. Стань на металевий диск, ні, спочатку зніми взуття. Тримай свого деймона, якщо хочеш. Дивись уперед, добре, на маленьку зелену лампочку. Хороша дівчинка…
Щось блиснуло. Лікар повернув її обличчя ще раз, а потім праворуч і ліворуч — кожного разу щось клацало і блимало.
— Добре. Тепер підходь до цієї машини і поклади руку в трубу. Боляче не буде, обіцяю. Випрям пальці. Ось так.
— Що ви вимірюєте? — запитала вона. — Пил?
— Хто тобі розказав про Пил?
— Одна з дівчат, я не знаю, як її звати. Вона сказала, що ми всі в Пилу. Я не пильна, принаймні, мені так здається. Я вчора приймала душ.
— А, це інший вид пилу. Його не можна побачити звичайним оком. Це особливий пил. Стисни кулак, ось так. Добре. Тепер, якщо ти поводиш рукою, знайдеш щось на зразок ручки — знайшла? Візьмись за неї, добре, хороша дівчинка. А тепер, будь ласка, простягни другу руку і поклади її на цю мідну кулю. Так. Добре. Зараз ти відчуєш легке поколювання — нічого страшного, це слабкий ані-баричний струм…
Пантелеймон у своїй найбільш напруженій і настороженій формі дикого кота прокрадався з палаючим поглядом між пристроїв, постійно повертаючись до Ліри, щоб потертися об неї.
Тепер вона впевнилася, що вони поки що не збираються робити їй операцію і що її думка удавати з себе Лізі Брукс була досить вдалою, тому вона наважилася поставити питання.
— Навіщо ви відрізаєте деймонів від їх людей?
— Що? Хто тобі таке сказав?
— Та дівчинка, я не знаю, якії звати. Вона сказала, що ви відрізаєте деймонів від людей.
— Нонсенс…
Але ж він був збентежений. Вона продовжувала:
— Тому що ви забираєте людей одного за одним, і потім вони не повертаються. Дехто впевнений, що ви їх вбиваєте, а інші розповідають ще щось, а та дівчинка сказала, що ви відрізаєте…
— Це абсолютна неправда. Ми забираємо дітей, коли настає їх час переїжджати до іншого місця. Вони дорослішають. Боюсь, твоя подруга сама себе розтривожила. Нічого подібного! Навіть не думай про це. Хто твоя подруга?
— Я приїхала сюди лише вчора, я ще не знаю нічиїх імен.
— Як вона виглядає?
— Я забула. Здається, в неї каштанове волосся… світло-каштанове, мабуть… Хтозна.
Лікар відійшов, щоб тихо поговорити з сестрою. Поки вони розмовляли, Ліра спостерігала за їхніми деймонами. Деймоном сестри був красивий птах — так само охайний та байдужий, як і собака сестри Клари, а в лікаря був великий важкий метелик. Але вони не рухалися. Вони не спали, тому що очі пташки сяяли, а вуса метелика злегка ворушилися, але вони були якісь апатичні, чого Ліра від них не чекала. Здавалося, їх ніщо не турбує і ніщо не цікавить.
Невдовзі лікар повернувся і продовжив огляд, зважуючи Ліру і окремо Пантелеймона, дивлячись на неї крізь спеціальний екран, вимірюючи її серцебиття, ставлячи її під невеликий отвір, який шипів і випускав струмінь із запахом свіжого повітря.
Під час одного з тестів почав безперервно дзвонити дзвінок.
— Пожежна тривога, — сказав лікар, зітхнувши. — Добре, Лізі, йди за сестрою Бетті.
— Але весь їхній верхній одяг у гуртожитку, лікарю. Вона не може так вийти надвір. Нам спочатку сходити туди?
Він був роздратований тим, що довелось перервати експерименти, тому нервово хруснув пальцями.
— Мені здається, це та річ, яку і треба з’ясувати на практиці, — сказав він. — Яке безглуздя.
— Коли я вчора приїхала, — втрутилася послужливо Ліра, — сестра Клара склала мій одяг до шафи в тій кімнаті, де вона мене оглядала. В сусідній. Я можу одягти його.
— Чудова думка! — погодилася сестра. — Тоді швидше.
З прихованою радістю Ліра поспішила за сестрою, дістала свої теплі хутра, панчохи й чоботи і швидко натягла їх, поки сестра вбиралася у вугільний шовк.
Потім вони швидко пішли до виходу. На широкому майданчику перед групою основних будівель тупцювало приблизно сто чоловік — дітей і дорослих — деякі збуджені, інші роздратовані, а більшість — збентежені.
— Бачите? — сказав один з дорослих. — Це варто робити, щоб подивитися, в якому хаосі ми опинимося, якщо буде справжня пожежа.
Хтось дмухав у свисток і махав руками, але на нього не звертали великої уваги. Ліра побачила Роджера й позадкувала. Роджер потягнув за руку Білі Косту, і скоро вони втрьох опинилися серед виру бігаючих дітей.
— Ніхто не помітить, якщо ми все тут оглянемо, — сказала Ліра. — Їм знадобиться вічність, щоб усіх порахував ти, а ми можемо сказати, що просто побігли за кимсь і заблукали.
Вони почекали, поки більшість дорослих почали дивитися в інший бік, а потім Ліра взяла трохи снігу, зробила з нього сніжку, яку розсипала у руках, і навмання кинула її у натовп.
За мить всі діти робили те саме, в повітря полетіли купи снігу.
Радісні вигуки повністю заглушили крики дорослих, які намагалися встановити порядок, а троє дітей тим часом зникли за рогом.
Сніг лежав таким товстим шаром, що вони не могли рухатися швидко, але в цьому і не було потреби, бо за ними ніхто не стежив. Ліра та хлопці залізли на горбатий дах одного з тунелів і опинилися серед дивного місячного ландшафту пагорбів та низин, одягнутих у біле під чорним небом і освітлених відбиттям від вогнів довкола майданчика.
— Що ми шукаємо? — запитав Білі.
— Хтозна. Просто дивимося, — відповіла Ліра і попрямувала до присадкуватої квадратної будівлі, яка стояла далі від решти, і поряд з нею світила потужна анібарична лампа.
Шум позаду не стихав, але дедалі більше віддалявся. Звичайно, тут всі діти відчували волю, і Ліра сподівалася, що вони схочуть перебувати на свободі якнайдовше. Вона обійшла навколо квадратної будівлі, шукаючи вікно. Дах був лише приблизно за сім футів від землі, і, на відміну від інших будинків, цей не був з’єднаний з рештою станції тунелем.