Північне сяйво

Вона встановила стрілки та поставила питання:
— Де Йорик?
Відповідь з’явилася одразу: «Його віднесло кулею, і йому знадобиться день, щоб добігти до цього місця. І він уже поспішає сюди».
— А Роджер? «З Йориком».
— Що робитиме Йорик?
«Він хоче увірватися до палацу і звільнити тебе, незважаючи на всі перешкоди».
Ліра відклала алетіометр, налякана навіть більше, ніж до того.
— Вони не дозволять йому, правда? — сказала вона. — Їх тут надто багато. Шкода, що я не відьма, Пане, тоді б ти міг піти, знайти його та попередити про все, і ми б склали гарний план…
І раптом вона відчула такий страх, якого ніколи не знала за життя.
За декілька футів від неї почувся чоловічий голос:
— Хто ти?
Вона підскочила, тривожно скрикнувши. Пантелеймон умить обернувся на кажана та почав кружляти над її головою, галасуючи, а вона потроху відступала до стіни.
— Гей! Гей! — знову гукнув чоловік. — Хто це? Говоріть! Говоріть!
— Стань знову світляком, Пане, — сказала вона тремтячим голосом. — Але не наближайся до нього.
Маленький тьмяний вогник затремтів у повітрі та промайнув над головою того, хто говорив. Виявилося, що це не купа підстилок: це був чоловік із сивою бородою, прикутий до стіни, його очі спостерігали за світлом від Пантелеймона, а розпатлане волосся звисало нижче плечей. Його деймон, втомлена змія, лежала в нього на колінах і висунула язика, коли Пантелеймон підлетів ближче.
— Як вас звати? — запитала дівчинка.
— Джотем Сантелія, — відповів він. — Я професор космології на кафедрі, створеній королем в університеті Глос-тера. Хто ти?
— Ліра Белаква. Через що вони вас ув’язнили?
— Через злобу та заздрість… Звідки ти? Га?
— З Коледжу Джордана, — відповіла вона.
— Що? З Оксфорда?
— Так.
— Цей негідник Трелані все ще там? Еге ж?
— Пальмеріанознавець? Так, — була її відповідь.
— Правда, Боже мій? Вони мали вже давним-давно усунути його. Лукавий плагіатор! Самовдоволений шахрай!
Ліра щось неясно бовкнула.
— Він вже опублікував свою працю про фотони гамма-випромінювання? — запитав професор, дивлячись Лірі просто в обличчя.
Вона відсунулася.
— Я не знаю, — відповіла вона, а потім, роблячи це просто через звичку, додала, — ні. Я пригадала. Він сказав, що йому треба перевірити деякі цифри. І… він сказав, що також хоче написати про Пил. Ось так.
— Мерзотник! Злодій! Шахрай! — закричав старий і затремтів так сильно, що Ліра злякалася, чи не буде в нього нападу. Його змія-деймон апатично зісковзнула з колін, тому що чоловік у гніві бив себе кулаками по ногах. З його рота летіла слина.
— Так, — погодилася Ліра. — Я завжди вважала, що він шахрай. І мерзотник, і все таке інше.
Було неймовірно, що маленька злидарка з’явилася в його камері і знає саме того чоловіка, який є предметом його нав’язливих думок, але професор цього не помічав. Він був божевільним. Бідолашний старий чоловік. Але він, можливо, мав інформацію, яку Ліра могла використати.
Вона обережно сіла поряд з ним, не надто близько, щоб він міг доторкнутися до неї, але достатньо для того, щоб бачити його в світлі від Пантелеймона.
— Одна річ, якою завжди хизувався професор Тре-лані, — сказала вона, — це те, як добре він знає короля ведмедів…
— Хизувався? Так? Він це може! Він просто шахрай! І грабіжник! Дослідження ніяк не пов’язані з його іменем! Все вкрадено у розумніших людей!
— Так, це правда, — серйозно підтвердила Ліра. — А коли він дійсно робить щось сам, то це завжди неточно.
— Так! Так! Абсолютна правда! Ні таланту, ні уяви, шахрай з голови до п’ят!
— Я маю на увазі, наприклад, — додала Ліра, — що ви знаєте більше про ведмедів, ніж він. І це лише для початку.
— Ведмеді, — сказав старий, — ха! Я міг би написати цілий трактат про них! Тому вони мене і ув’язнили, розумієш?
— Чому?
— Я знаю надто багато про них, і вони не насмілюються вбити мене. Вони не можуть цього зробити, як би не хотіли. Я знаю, розумієш? У мене є друзі. Так! Впливові друзі.
— Так, — відповіла Ліра. — Можу присягтися, ви чудовий учитель, — продовжувала вона. — Маючи стільки знань та досвіду, скільки маєте ви…
Навіть у такому затьмареному божевіллям мозку все ще лишалася частка здорового глузду, тому вчений різко подивився на неї, ніби підозрюючи сарказм. Але вона все своє життя мала справу з підозрілими та ексцентричними вченими і поглянула на нього з таким щирим захопленням, що він заспокоївся.
— Учитель, — повторив він, — учитель… Так, я можу вчити. Дайте мені гарного учня — і я запалю вогонь в його мозку!
— Оскільки ваше знання не повинно просто зникнути, — підбадьорюючи його, вела Ліра далі, — його потрібно передати, щоб люди вас запам’ятали.
— Так, — сказав він серйозно, киваючи головою. — Ти дуже прониклива, дитино. Як тебе звати?
— Ліра, — знову повторила вона. — Ви можете розказати мені про ведмедів?
— Ведмеді… — сказав він із сумнівом.
— Я насправді хочу знати все про космологію, і про Пил, і все таке інше, але я не достатньо розумна для цього. Вам потрібні справді талановиті учні, щоб це вивчати. Але я можу зрозуміти все про ведмедів. Ви можете передати мені знання про них. Просто зараз. У нас буде щось на зразок практики, а потім, мабуть, можна перейти до Пилу.
— Так, — сказав він, — так, мені здається, ти маєш рацію. Існує зв’язок між мікрокосмом та макрокосмом! Зірки живі, дитино. Ти знала це? Все, що поза цим світом, живе! Існують великі цілі! Всесвіт повен намірів, розумієш?
Все відбувається з якоюсь метою. Твоя мета — нагадати мені про це. Добре, добре, у відчаї я забув. Добре! Відмінно, моя дитино!
— Отже, ви бачили короля? Йофура Рекнісона?
— Так. О, так. Я приїхав сюди на його запрошення, розумієш. Він хотів заснувати університет. Він хотів зробити мене проректором. Він був би під наглядом Королівського Арктичного Товариства, так! А цей мерзотник Трелані! Ха!
— Що трапилося?
— Мене зрадили підступні чоловіки. Серед них, звичайно, Трелані. Він був тут, розумієш. У Свольбарді. Поширював брехню про мою кваліфікацію. Негідник! Шахрай! Хто винайшов останній доказ гіпотези Бернарда-Стока, га? Еге? Так, Сантелія, ось хто. Трелані не міг змиритися з цим. Брехав за моєю спиною. Йофур Рекнісон кинув мене сюди. Я вийду одного дня, от побачиш. Я буду проректором, о, так. Нехай тоді Трелані благає про милість! Нехай тоді комітет видавництва Королівського Арктичного Товариства спробує недооцінити мій внесок! Ха! Я на всіх них знайду управу!
— Мені здається, що Йорик Бернісон вам повірить, коли повернеться, — сказала Ліра.
— Йорик Бернісон? Його не варто чекати. Він ніколи не повернеться.
— Він уже в дорозі.
— Тоді вони вб’ють його. Він не ведмідь, розумієш. Він вигнанець. Як я. Усунутий, розумієш. Він не має ніяких прав та привілеїв як ведмідь.
— Будемо сподіватися, що Йорик Бернісон повернеться, — продовжувала Ліра. — Будемо сподіватися, він викличе Йофура Рекнісона на бій…
— О, вони цього не дозволять, — сказав професор рішуче. — Йофур ніколи не спуститься до того, щоб визнати право Йорика Бернісона битися з ним. Він не має права. Йорик може бути зараз тюленем або моржем, але не ведмедем. Чи ще гірше: татарином чи скролінгом. Вони не будуть битися з ним благородно, як з ведмедем, вони вб’ють його з вогнеметів, лише він наблизиться. Немає ніякої надії. На жаль.
— О, — сказала Ліра, відчуваючи розпач глибоко у грудях. — А щодо інших в’язнів ведмедів? Ви знаєте, де вони їх тримають?
— Інші в’язні?
— Наприклад… Лорд Ізраель.
Раптом поведінка професора повністю змінилася. Він зіщулився та притиснувся до стіни, із страхом хитаючи головою.
— Чшш! Тихо! Вони почують тебе! — прошепотів він.
— Чому не можна згадувати лорда Ізраеля?
— Заборонено! Дуже небезпечно! Йофур Рекнісон не дозволяє про нього згадувати.
— Чому? — запитала Ліра, підходячи до нього й говорячи пошепки, щоб не турбувати.