Північне сяйво

Ліра здригалася від сили тих ударів. Ніби велетень бив молотом, на якому було п’ять сталевих шипів…
Залізо скреготало об залізо, зуби кришилися об зуби, дихання виривалося з грубим ревом, лапи тупотіли по утрамбованій землі. Сніг був залитий кров’ю і обернувся на малинову багнюку на декілька футів Навкруги.
Обладунки Йофура на цей час мали жалюгідний вигляд, диски були поламані та погнуті, золота інкрустація відірвана чи густо вкрита кров’ю, на ньому вже не було шолома. Йорик був у значно кращому стані, незважаючи на грубіший вигляд: пом’ятий, але цілий, більш стійкий перед могутніми ударами молота короля-ведмедя та шестидюймовими пазурами.
Але Йофур все одно був більшим та сильнішим за Йорика, а Йорик — втомленим і голодним, до того ж втратив багато крові. Він був поранений у живіт, в обидві передні лапи, в шию, а у Йофура кров ішла лише з верхньої щелепи. Ліра страшенно хотіла допомогти своєму дорогому другові, але що вона могла?
Тепер погано доводилося Йорикові. Він шкутильгав: щоразу, коли він ставив свою передню лапу на землю, всі бачили, як йому боляче на неї спиратися. Він ніколи не бив нею, а його удари правою були слабшими порівняно з могутніми руйнівними стусанами, яких він завдавав лише кілька хвилин тому.
Йофур помітив це. Він почав насміхатися з Йорика, називаючи його «зламаною рукою», «плаксивим молокососом», «поїденим іржею», «незабаром померлим» та іншими прізвиськами, а тим часом завдавав зліва та справа ударів, які Йорик вже не міг парирувати. Йорику довелось позадкувати — з кожним кроком він отримував дощ ударів та град образ від ведмедя-короля.
Ліра ридала. Її дорогий, їх сміливий, її безстрашний захисник мав скоро померти, і вона не зрадить його, ховаючи погляд, бо якщо він подивиться на неї, то повинен побачити її сяючі очі та любов і віру в них, а не фальшиво приховане обличчя чи плече, відставлене зі страху.
Отже, вона дивилася, але сльози заважали їй бачити, що насправді відбувалося, і мабуть, вона б і не помітила. Цього, звичайно, не помічав і Йофур. Того, що Йорик задкував, щоб знайти чисте та сухе місце чи камінь, від якого можна було б відштовхнутися, і безпорадна ліва рука була насправді міцною та повною сили. Не можна одурити ведмедя, але, як показала йому Ліра, Йофур не хотів бути ведмедем, він хотів бути людиною; і Йорик дурив його.
Врешті він знайшов те, що шукав — камінь, який назавжди кинув якір у вічну мерзлоту. Він сперся на нього, напружив ноги і чекав миті.
Вона настала, коли Йофур підвівся над ним, криком сповіщаючи про свій тріумф та кровожерно повернувши голову до його безсумнівно слабкого лівого боку.
Ось тоді Йорик почав діяти. Як хвиля, що набирає своєї сили тисячі миль в океані та лише трохи коливала воду на глибині, але яка піднялася високо в небо, досягши мілини, й налякала людей на березі перед тим, як впасти на землю з надзвичайною силою, — так Йорик Бернісон піднявся проти Йофура, зірвавшись угору, твердо відштовхнувшись від каменя та вдаривши могутньою лівою лапою у поранену щелепу Йофура Рекнісона.
Це був жахливий удар. Він геть відірвав верхню частину щелепи, і та пролетіла у повітрі на багато ярдів, розбризкуючи краплі крові на снігу.
Червоний язик Йофура провалився у його відкриту глотку. Король ведмедів раптом втратив голос та змогу кусатися, він був зовсім безпорадним. Йорику не потрібно було нічого іншого. Він кинувся вперед, і його зуби вп’ялися в горло Йофура — він рвав і рвав, туди-сюди, піднімав величезне тіло від землі і шпурляв його знову вниз, ніби Йо-фур був просто тюленем на березі.
Потім він смикнув востаннє — і життя Йофура Рекнісона обірвалося в його зубах.
Залишалося виконати ще один ритуал. Йорик розрізав незахищені груди мертвого короля та відгорнув шерсть, щоб оголити вузькі червоно-білі ребра, схожі на обшивку перекинутого човна. Йорик засунув руку між ребер, вийняв серце короля, червоне та паруюче, та з’їв його просто тут, перед підданими Йофура.
Потім почулися вигуки схвалення, шум, ведмеді підводилися, щоб віддати повагу переможцеві.
Голос Йорика Бернісона заглушив усі інші:
— Ведмеді! Хто ваш король?
І відгук повернувся ніби ревом гальки під час шторму на океані:
— Йорик Бернісон!
Ведмеді знали, що їм робити. Кожна емблема, відзнака та діадема були зірвані та кинуті під ноги, щоб бути забутими назавжди. Тепер вони стали ведмедями Йорика, справжніми ведмедями, не сумнівними напівлюдьми, які усвідомлювали лише свою жалюгідну неповноцінність. Вони кинулися до палацу та почали відривати мармурові плити від найвищих башт, стрясаючи стіни з бійницями своїми могутніми кулаками, поки не посипалося каміння, а потім вони скидали його по скелях, і воно розбивалося на пристані за сотні футів унизу.
Йорик не звертав на них уваги. Він розстібнув обладунки, щоб оглянути свої рани, але лише він почав це робити, як Ліра вже була поряд з ним, вона тупотіла ногами по замерзлому червоному снігу та кричала ведмедям, щоб вони припинили руйнувати палац, тому що всередині були в’язні. Вони не чули, але Йорик чув і, коли він заричав, ті умить зупинилися.
— Люди — в’язні? — запитав він.
— Так, Йофур Рекнісон кинув їх у темницю. Їх треба вивести звідти і дати якийсь притулок, інакше їх вб’є каміння…
Йорик коротко віддав накази, і кілька ведмедів поспішили до палацу, щоб звільнити полонених. Ліра повернулася до Йорика.
— Дозволь мені допомогти тобі, я хочу впевнитися, що тебе не важко поранено, Йорику, любий, шкода, що тут немає бинтів чи чогось такого! У тебе страшно порізаний живіт…
Ведмідь поклав шматок якоїсь зеленої замерзлої речовини на землю перед собою.
— Мох для зупинки крові, — сказав Йорик. — Приклади мені його до рани, Ліро. Накрий його рукою, а потім потримай біля нього трохи снігу, поки він не замерзне.
Він не підпускав до себе інших ведмедів, незважаючи на їхнє захоплення. Окрім того, у Ліри були спритні руки і вона хотіла допомогти. Отже, маленька дитина схилилася над величезним ведмедем-королем, прикладаючи мох для зупинки крові та приморожуючи його тіло, поки кров не зупинилася. Коли вона закінчила, її рукавиці просякли кров’ю Йорика, втім, і його рани вже були закритими.
Тим часом полонені — близько дюжини осіб, — тремтячи, блимаючи очима та притискаючись один до одного, вийшли надвір. Не було сенсу розмовляти з професором, вирішила Ліра, тому що бідолашний збожеволів; і хоч як їй не терпілося дізнатись, хто були інші люди, треба було зробити багато термінових справ. Не хотіла вона і відвертати увагу Йорика, який віддавав накази та відсилав ведмедів то туди, то сюди, але їй була небайдужа доля Роджера, Лі Скоресбі та відьом, до того ж вона була стомлена й голодна… Вона думала, що просто зараз найкраще буде не плутатися під ногами.
Отже, вона згорнулася клубочком в затишному кутку майданчика для боїв поряд із Пантелеймоном-росомахою, який зігрівав її, та ще й згребла навколо себе сніг у купу, як це робили ведмеді, і заснула.
Хтось легенько торкнувся її ноги, і незнайомий ведмежий голос сказав:
— Ліро Красномовна, король бажає тебе бачити.
Вона прокинулася напівмертва від холоду, не в змозі розплющити очей: вони, здавалося, змерзлися. Але Пантелеймон лизнув її у вічі, щоб лід на її віях розтанув, і невдовзі дівчинка побачила молодого ведмедя, який говорив до неї у місячному сяйві.
Вона двічі намагалася підвестися, але обидва рази падала.
Ведмідь сказав: «Сідай на мене», — і схилився, підставляючи їй свою широку спину. Притискаючись до нього та ледве не падаючи, вона-таки втрималася. Він повіз її до впадини між скелями, де вже зібралося багато ведмедів.
І серед них також був хтось маленький, хто побіг до неї і чий деймон кинувся, щоб привітатися з Пантелеймоном.
— Роджере! — скрикнула вона.
— Йорик Бернісон змусив мене залишитися тут, у снігах, поки він буде забирати тебе — ми випали з кулі, Ліро! Після того як впала ти, нас віднесло ще на багато миль, а потім пан Скоресбі випустив ще трохи газу, і ми врізалися у скелю та впали з такого схилу, якого ти ще ніколи не бачила! І я не знаю, де зараз пан Скоресбі та відьми. Поряд були лише я та Йорик Бернісон. Він одразу ж побіг сюди, щоб знайти тебе. Мені розказали про його двобій…