Слід «Баракуди»

Проте час минав, а гасання по океану так ні до чого й не привело. Якби, скажімо, у нас на човні був курсограф і ми ним зафіксували пройдений в акулячій упряжці шлях, це б була якась ламана, зигзагоподібна лінія, вимережана в одному й тому ж районі океану.
Акула тягла човен на схід, потім збочувала з курсу і мчала зовсім у протилежний бік.
Добре, якби ми рухалися тільки вперед. Врешті цей поступальний рух кудись би та привів. Та акуленція, чортяка, «тупцювалася» на одному місці — квадрат океану, кілометрів десять в поперечнику, не більше.
Та ось акула різко повернула ліворуч.
— Погляньте, погляньте! — закричав я. — Вона змінює галси й переходить у повний бакштаг.
— Бакштаг, хлопче, — засміявся Кім Михайлович, — курс корабля, який з лінією вітру утворює кут понад дев'яносто градусів. А про який бакштаг, галфвінд чи фордевінд можна говорити, якщо зараз мертвий штиль?
— Може, я неправильно висловився… — зашарівсь я, а все ж (знай наших — ми теж дечого навчилися!) додав, уживаючи більш ніж треба морську термінологію: — Якась дивна циркуляція. [16] Лакана зазнала носового диференту. [17] 
Акула крутилася, мов на прикорні коза, тягнучи за собою човен.
— Карусель, — відзначив Альфред, якому сподобалась ця крутильня.
Коло за колом. Спочатку розмашисті й широкі, далі почали звужуватися, ніби сходячись біля лакани.
— Чого доброго, вона, як скажений собака, почне кусати борти, а то й нас.
— Боїшся? — зважив мене поглядом Кім Михайлович.
— Ні.
— Ну, тоді — вперед! — і він, немов пужалном коня, хотів було дістати акулу бамбуковою хворостиною.
Хижачка рвонула з місця. Переставши кружеляти, перейшла на галоп.
Збурунилась вода, і в ній, пообіч прокресленого канатом сліду, щось раптом майнуло. Ніби зелена переливиста тінь.
— Масай маро акіо! [18] — вигукнула Лота. — Вони будут жерти-пожирать нашу лехібе [19] акіо.
— Цілісінька зграя, і, видно, збирається розтерзувати свою невдаху-сестру, — погодився командир.
Як твердять знавці: таке серед акул буває. Зачувши запах крові, вони нападають навіть на своїх поранених родичів.
Велика акула, передчуваючи лихе, з усієї сили рвалася вперед, слідом за собою волочачи човен.
Зграя не збиралась од неї відставати. Навіть малі, півметрові акуленята, й ті, капосні, старалися тусонути акулу-велетня мордами й поживитися — смакота ж яка! — її, просоченим кров'ю, м'ясом. Жорстокий акулячий звичай, коли сильний поїдає слабшого!
«Бакштаг… диферент… циркуляція», — кепкуючи сам із себе, бубонів я, вмостившись на планширі й однією рукою ледь-ледь тримаючись за щоглу.
Бакштаг, бакштаг…
Зловживати іншомовними словами сором. Наші, українська й російська, мови такі багаті і розмаїті, що ними можна передати всі без винятку поняття, найтонші відтінки мислі. Жонглює ж іноземною лексикою той, хто насправді мало знає, а хоче показати, що багато. Ну, та ще ті, для кого в незрозумілих для них словах криється, як вони гадають, якийсь загадковий зміст.
Ніколи не забуду радіограми, яку в далеке степове село послав матрос Мотовило.
«Мамаша, — писав він. — Сьогодні рівно в нуль-нуль за Грінвічським меридіанним і о восьмій ранку за східним стандартним часом я віддав кінці і лівим галсом бейдевінд на «Буревіснику — Глорія» вийшов у відкрите море. Курс норд-норд-ост. Жди свого сина».
Мотовило хвастун. Скільки його й знаю, завжди намагався підкреслити, що він — щось виняткове й особливе, не рівня нам, палубним матросам. І хоч сам був матрос, такий же, як більшість, новачок на морі, все ж перед відпусткою пошив собі штурманський, з кількома поперечними смужками на рукаві, кітель. Мічманку з крабом над козирком роздобув.
Розступись, море! Капітан — шибайголова та й годі.
Не встиг я ото додумати думу про хвалька Мотовила, соромлячись за своє патякання про бакштаг та диферент, як — трапилось це в мить ока! — човен хитнувся. І… я опинився у воді.
— Рятуйте! — заволав переляканий Заєць. — Він тоне.
— Рубати кінці! — наказав командир, намацуючи під лавою сокиру.
Випавши з лакани, я, не поринаючи (океанська, екваторіальна вода — важка, вона з надзвичайно великим вмістом солей і виштовхує із себе все), як жаба, розчепірено лежав на поверхні.
Я кажу: лежав. Але не подумайте, що це був відпочинок. У такій позі, з розкинутими руками й ногами, я плюхнувсь за борт і відразу ніби скам'янів.
Оціпеніння тривало лічені секунди — мимовільна судома, без будь-якого почуття розгубленості чи страху.
Та… Отямившись і зрозумівши, що зі мною сталося і в якому я становищі, злякався.
«Тут же повно акул! — майнула думка. — Акули он наздоганяють запряжену в шлею-канат акіо!»
Втім, те, що вони за нею гналися, мене і врятувало.
Поки Кім Михайлович і Лота шукали сокиру, щоб перерубати канат і пустити на волю акіо, човен від мене був уже далеченько.
Він мчав далі й далі. А я, ніби пробудившись од сну, рвучко викинув руки вперед і поплив за ним навздогін.
Плив, не відчуваючи дотику води. Як робот або якийсь заведений механізм.
Уся моя енергія й помисли зосередилися на човні. Я його будь-що повинен догнати, догнати якомога скоріше, поки акуляча зграя не повернула назад. Якщо ж акули вернуться, мені не минути лиха — вони неодмінно нападуть!
Щось боляче, ніби кропива, вжалило й обпекло руки. Я машинально одвів їх убік. Але, з брасу заходившись пливти наввимашки, знову наткнувся на щось невидимо жалюче.
— Ах ти ж, клята! — вилаявся вголос.
Переді мною на воді, ніби матові риб'ячі міхури, рясніли гірлянди пухирчастої фізалії. Ці крихітні тварини-«вітрильники» (вони так і звуться: португальський кораблик) мандрують з кінця в кінець по океану. Дотик їхній хоч і не смертельний, проте неприємний — на тілі довго лишаються сверблячі опіки.
Кораблики вжалили мене, і я зрозумів, що живий.
Глянув довкруг, озирнувся назад — акул не було. Лише там, де я впав, погойдувався мій крислатий капелюх та ніжками вгору, мов вуса морського рака-лангуста, стирчали окуляри фірми «Заєць і К°».
Натільна пов'язка спала зі стегон теж, і я плив майже голяком.
«Непогана приманка для акул!» — гірко посміхнувся.
Хоч і худий та кістлявий, а розшматують і проковтнуть залюбки.
Тим часом човен зупинився. Командир і Альфред сідали на банки, опустивши за борт весла.
Вони повернули лакану й швидко попливли мені назустріч.
Плив і я. І хоч плив недовго, за цей короткий час пам'ять встигла перегорнути не одну сторінку.
Я спочатку пригадав кілька трагічних історій, які трапилися з тими, хто опинився за бортом, їхні намагання не піддаватися паніці, перебороти страх.
Згадка ця додала сил. Але… Одразу ж, на зміну їй, виникла інша — океан кишить безліччю різноманітних страховиськ! Акули-людожери, гігантські спрути, кальмари, морські змії.
«… Раптом я жахнувся, мене охопив дріж, і тієї ж миті здалося, що за мною хтось стежить. Я озирнувся. Ліворуч, за кілька десятків метрів од човна, над водою височіла голова і довга шия. Двоє чорних, як вуглини, очей дивилися просто в душу. Вони банькато, ніби величезні нарости, нагорбилися на голові. Поглянувши на мене, дивовижна істота відвернулася, і я помітив у неї на спині схожі на темно-коричневу гриву пасма, замість волосся стирчали жахливі бородавки».
Ця історія про те, що трапилося одного разу із старим канадським рибалкою біля острова Ванкувер, як і пригадані розповіді про зустрічі з морськими зміями та чудовиськом на шотландському озері Лох-Нес, знову кинули мене в розпач.
Пливти, пливти, хоч би там що! — вирішив я, чимдуж вимахуючи руками.