Слід «Баракуди»

Ці слова мого дідуся про хвастунів та задавак згадалися неабияк доречно — міраж надумливої слави розвіявся. А Заєць, ніби розгадавши те, що мене п'янило, мовив:
— Якщо навіть станеш знаменитим, не забувай про нас, простих смертних.
— Ніколи! — з жаром відповів я, ніби й справді збирався ставати безсмертним.
— Ет, так часто говорять, — розчаровано сказав він. — Був у мене дружок. Парфуцієм звали. Ми з ним студентами не один пуд солі з'їли. В одній кімнаті й жили, на одному ліжку, можна сказати, й спали. Він захистив кандидатську дуже швидко, відразу по закінченні інституту. І знаєш, людину відразу ніби підмінили… Я попав в автомобільну катастрофу, понад рік пролежав у лікарні — він жодного разу не провідав, хоч знав, що зі мною трапилося. А то якось — уже пізніше — зустрічає випадково на вулиці, запитує, називаючи на «ви» (це — аби підкреслити, що між нами — прірва, ну і для дотримання належної дистанції, яка б не дозволила переходити на панібратство): «Як ваші справи? Що з дисертацією? Ще не закінчили?»
— І що ж ти йому відповів, тому Парфутію?
— Парфуцію, — поправив Альфред.
— Один чорт — Парфуцій чи Конфуцій, — зауважив я. — Коли в кого-небудь серце черствіє й стає глухим до чужого горя, то вже не людина! Ну, то все-таки — що ти тому Панфуті сказав?
— А нічого, — похмуро відповів Альфред. — Сказав, щоб вибачив, бо мені, мовляв, саме нема коли…
— Ти добре його відшив. Бо то вже не товариш, не друг — хто, засліплений удачею, забуває друзів. Уявляю пихатість того скороспеченого кандидата наук, коли він стане доктором!
— Цур йому! — махнув рукою Заєць.
— Авжеж. Нехай перебирає листочки в лавровому вінку, що прикрашає його голову. Перебирає й тішиться думкою про свою геніальність.
Розуміючи, що так чи інакше доведеться залишати названий моїм іменем острів, ми почали ладнатися в дорогу.
…Людина — всесильна. Вона багато чого може зробити, якщо забажає. Та для звершень, крім бажання, потрібне ще й здоров'я — фізичний гарт, сила. Ні в мене, ні в моїх товаришів сили тої, на жаль, зараз не було — плавання зжерло.
— Яка ти худа, Васка-Кваска, — розглядаючи мої висохлі руки, зітхала Лота. — Треба їсти багато-багато.
Ніхто з нас навіть не здогадувався, що Лота така вигадлива куховарка.
— От би мені таку дружину! — наминаючи приготовлений тубілкою обід, прицмокував язиком Заєць. — Ну, так смачно, ніби вона вчилася в кулінарному технікумі.
— Якщо ти, Альфреде, великий гурман, [34] — сказав я, — і дуже вболіваєш про власний шлунок, то, вернувшись додому, неодмінно знайдемо тобі дружину-кулінара. Я буду сватом!
— Сватові перша чарка. І — перша палка, — докинув Альфред.
— Битимеш мене, коли дружина не догодить. Але я вірю — ми знайдемо випускницю кулінарного технікуму, в якої диплом із відзнакою.
— Аби-то, — мовив геолог замріяно.
— Не журися — все буде гаразд. Я ще потанцюю на твоєму кулінарному весіллі,— згадавши, що Заєць недавно патякав про Наталку й про мене, віддячив йому дошкульною реплікою. Ще один характерний для моєї вдачі штрих: я ніколи нічого не забуваю. Ні добра, яке мені зробили, ні зла. І — на добро відповідаю добром, а… Я не злий, не злопам'ятний, проте образ не забуваю.
Наташа, розкусивши цю особливість моєї вдачі, говорила:
— У тебе, Васильку, пам'ятливість, як у слоненяти, якого один чоловік побив… Минули літа, слоненя підросло, набралося сил. І, уздрівши свого кривдника, згадало йому наругу — й так турсонуло хоботом, що той з переляку ледве накивав п'ятами.
— Я сам ніколи нікого не кривджу, то нехай не чіпають і мене.
— Атож, — відповіла Наташа. — Але своїм язиком інколи зачіпаєш і ти.
Щоранку Лота прокидається вдосвіта і, як дбайлива господиня, порається на «кухні». Поки ми спимо, дівчина, схилившись на кормі над сидінням, де лежать принесені нами фрукти, готує сніданок.
Виявляється, лише з копри можна приготувати безліч страв: смачний мус, деруни, салат, крем-брюле, форшмак, пампушки. А з дрібно покришеними бананами та з кокосовим молоком та ж таки копра заміняє десерт.
— Хлопчики! — навчившись трохи говорити по-нашому, гукає куховарка. — Роззувайте своя оча. Кушайла, кушайла будемо.
Альфред першим сідає до «столу» — за широку лаву посеред лакани.
— Смакота! — наминаючи кокосовий фаршмак, вихваляє він. — Антрекот Антрекотович, красуне, тобі в підметки не годиться.
— Що є — Антрекот Антрекотович?
— О, то є,— облизуючи масні від почавленої копри губи, говорить він, — один хитромудрий чоловік.
— Везо? [35] 
— Не розумію, — глянув на мене Заєць.
— Лота запитує, чи не моряк той чоловік, про якого ти говориш, — пояснюю йому.
— О, так, везо, везо! — притакує Альфред. — Везо, якому ніколи ні в чому не возе, — сміючись, додає він.
Минуло небагато часу, і на Лотиних харчах ми окріпли.
— Тепер, хлопці, напружимо сили, — сказав Кім Михайлович, — для основного — переїзду на сусідній острів, з якого, гадаю, дорога проляже і на Батьківщину.
Вплив протоку, що роз'єднує наш і сусідній острів-вулкан, не подолати — стрімкі течії, акули. Отже, потрібен човен.
Наша лакана розсохлася. Та і як її з такої височини спустити, щоб не пошкодити?
Ми дружно заходилися шпаклювати щілини в бортах і днищі, лагодити стерно, весла. А Барарата сплів нові циновки-вітрила.
Невдовзі лакана була відремонтована. Вона стояла на міцних гіллястих підпорах, немов корабель на стапелях у сухому доку. Лишалося одне — спустити її на землю, те, чого, мабуть, і не зможемо зробити.
— Так-то так, а з хати як?
— Що ти лепечиш, Васько? — поцікавився Заєць.
— Я згадав, — сміхотливо зиркнув я на нього, — як один дядько задумав майструвати сани. Приніс він у хату колоди, дошки. Тесав, збивав — і ось сани готові. Лише тоді дружина його запитала: «Чоловіче, так-то так, а з хати як?»
— Недоречна притча! — насупив брови Альфред.
— Але про нас, — заступився за мене Кім Михайлович. — Я справді, друзі, не знаю, як зробити, щоб спустити на землю цей ковчег!
Довго ми мудрували, сушили голову над, здається, простою річчю — як, не пошкодивши, спустити лакану. З ліан сплели довжелезні канати, виготовили дерев'яні качалки-рейки. Зв'язавши їх докупи, поставили майже прямовисно — від підніжжя дерева до вершини, де було наше гніздо.
— Ну що ж — завтра спробуємо на землю.
Але спустити лакани не довелося…
 
ЗАПІЗНІЛИЙ НОВИЙ РІК 
І цей день минув у клопоті. Трудилися аж до вечора. Востаннє перевіряли, чи надійно поставлені й закріплені рейки, по яких спускатимемо човен. Щоб він полегшав, зняли лави, деякі нещільно припасовані перетинки, стояки й щогли.
— А тепер не завадить і перепочити. Та востаннє у небі повечеряти.
— Може, краще розведемо багаття? — запитав я.
— Прощальне багаття? — поцікавився Кім Михайлович. — Що ж, Васько, я не проти, — відповів він. — Твоя воля — ти тезко острова.
— І перший його комендант, — додав Заєць.
— Нехай буде й комендант, — погодився Кім Михайлович. — А для багаття навіть є нагода…
Протоптаною стежкою, якою ходили не раз, вирушили до лагуни.
Стежка була вузька, петляла між високих пальм та присадкуватих чагарів. І все ж, якщо завтра вдало спустимо човен, то отут його й поволочимо до води — від дерева-сідла до лагуни цей шлях набагато коротший, ніж той, що веде на протилежний бік острова.
По сушняк далеко ходити не довелося — на піщаному скосі валялися коряги, а біля води — кущі висохлих мангрів.
— Стягуйте аж до лінії прибою, — і Кім Михайлович, як чаклун, палицею обвів на піску довкруг себе широке коло. — Тут і мошви менше, й вода поряд — купайтеся на здоров'я: в лагуні акул немає.
Незабаром усе було готове — корчі, хмиз, сухі стебла.