Каштанове пташеня

Мама зняла окуляри, зайшлася важкими охами, що, мовляв, доношувати псів за померлими колишніми чоловіками можуть тільки ідіотки. Приспів. Іще раз приспів. Ну, але якщо вже така Світлана в неї навісна, то нехай, хоч чоловіком у хаті запахне, най це і смердючий старий кобель. Кода. Приспів.
— Мам, я тебе люблю, — несподівано для самої себе прошепотіла Світлана.
— Ох, розвезло тебе у вдови, потягнуло на ніжності, а це тому, що чоловіка в тебе нема! І життя свого в тебе нема! У Валерки його зараз нема, а в тебе ніколи й не було, — продовжувала буркотіти мати, крадькома витерла сльозинку, знову начепила окуляри.
Бузок причаровував, додавав ніжних відтінків сутінкам. Молодесеньке листя київського каштана вже подорослішало і нагадувало Світлані привітну лапку чудернацького звірятка, котра наче віталася з нею, з небом, із Всесвітом.
Май підняв морду догори, потягнув носом, кілька разів вертнув куцим хвостом, він точно відчував присутність господаря, мабуть, ним було сповнене це травневе повітря. Світлана й собі вдихнула глибше і пішла далі, крокуючи спогадами у майбутнє, у сумці бренькнув телефон: «Ма, поїхав провідати тата, бережи себе».