Міжконтинентальний вузол
— Прошу… Якщо це не суперечитиме моїм поняттям людського благородства…
— Що робив Іванов після того, як його відчислили з аспірантури?
Яхминцев довго, не кліпаючи, дивився в очі Славіну; погляд його наче хотів відштовхнути співрозмовника; обличчя закам'яніло, завмерло.
— Якщо мені не зраджує пам'ять, з аспірантури його відчисляли двічі…
— А я знаю тільки про один такий епізод…
— З чим він був пов'язаний?
— З кібернетикою, — після деякої паузи відповів Яхминцев. — А про історію з Людмилою Ковальчук ви чули?
— Ні, — Славін похитав головою. — Не чув.
— О, це романтична історія… Була в нас така студентка. Писана красуня… З довгою косою, знаєте, струнка, привітна… Одне слово, Іванов жив з нею більше року, а коли Людмила завагітніла, він відмовився оформити їхні стосунки, кинув дівчину напризволяще…
— Погано.
— Авжеж, хорошого мало…
— Це сталося ще до колотнечі з «низькопоклонством» перед кібернетикою?
— Так, приблизно за рік. Чи півтора, всього не запам'ятаєш…
— Був громадський розгляд?
— Так, спочатку виключили з комсомолу, але міськком усе-таки залишив його в лавах… Винесли сувору догану… А з аспірантури відчислили… І якби не повсякчасне заступництво академіка Криловського, — не було б сьогодні професора Іванова…
— А хто порушив питання, щоб його вдруге відчислили?
— Ах, Віталію Всеволодовичу, хто давнє пом'яне, той лиха не мине. Чи варто зараз повертатися до цієї теми? Час був крутий, мало хто міг підкинути яку ідею? Світ науки — складний. У нас теж є свої Моцарти і Сальєрі… Мені здається, ініціатором цього був професор Ткачук, покійний нині…
— Ініціатором був Леонід Романович, — одразу ж відповіла Людмила Павлівна Ковальчук, та сама студентка Людмилочка…
— Яхминцев? — уточнив Славін.
Жінка кивнула; хоч їй було вже під п'ятдесят, риси обличчя зберегли вроду, сивина ще більше підкреслювала молодість, приховану в її величезних, зеленкуватих з коричневими цяточками очах; зморщок майже нема; фігура гарна, спортивна; тільки коси, про яку говорив Яхминцев, не було, — цілком сучасна коротка стрижка.
— А перший раз? Вибачте мені за це запитання, Людмило Павлівно… Я маю на увазі перше відчислення з аспірантури…
— Мені не хотілося б про це говорити…
— Я розумію. Але мені потрібно, щоб ви відповіли…
— Жора… Георгій Якович особлива людина… Неначе танк, — сумно всміхнулася Ковальчук. — Коли він іде до чогось, нічого довкола не бачить, тільки мету… Мені й досі соромно за ту заяву, яку я написала… Його ж виключили через мого листа… Персональна справа про моральний розклад з усіма наслідками, що випливають звідси… Жо… Іванов сказав: «Почекай, дай мені захиститись, я не можу ділити себе між дітищем і дитям, таке я вже дерево»… Дурні жінки, якби нас матері били за істерику, а тож, навпаки, підохочують: «Борися за своє щастя». До речі, текст мені Яхминцев продиктував, запевняв, що після того, як він покаже мого листа Жорі, той зразу ж піде в загс, йому, каже, поштовх потрібен, він непорушний; є люди з природженим прискоренням, а є загальмовані, які живуть тільки своєю мрією, їм на все наплювати, аби тільки вийшло задумане. Ні, не хочу я про це, я себе відчуваю такою негідницею, такою міщанкою… Досі не можу зрозуміти, коли любов стала набувати форми власності над тим, з ким прокидаєшся…
— Ви не бачились з Івановим після того, як його відчислили?
— Чому ж… Бачились… Він ще поцілував мене й скачав: «Яка ж ти дурна. Слава богу, що все вийшло так, поки ти молода і вродлива»…
— А дитина? У вас є дитина?
Жінка похитала головою:
— Я могла про це лише мріяти… Не було ніякої вагітності… Я двічі приходила до нього, намагалася пояснити… Та хіба поясниш?
— Як він жив, коли його виключили з аспірантури?
— Продовжував працювати. Дописав дисертацію… За півроку закінчив…
— А з чого він жив? — повторив Славін. — Гроші звідки?
Жінка раптом усміхнулась, у її усмішці була печаль, любов, ніжність, пам'ять:
— Він у преферанс обігрував торговців з овочевого магазину… Математик, він прекрасно відчуває комбінації в картах…
«Полковникові Славіну.
За три дні до появи в обігу сотенної купюри, яку було закладено в контейнер ЦРУ, на квартирі Іванова зібрались, як завжди в п'ятницю, народний артист РРФСР Василь Аркадійович Тубін, генерал-лейтенант Олексій Карпович Шумяков і кандидат фізичних наук, помічник академіка Криловського по зв'язках з промисловістю Геннадій Олександрович Кульков.
Полковник Груздєв».
Робота — IV
Василь Аркадійович Тубін кинув на підлогу шинелю і, пошукавши очима костюмерку Галю, крикнув:
— Треба ж стежити за реквізитом, голубонько!
— Що я й роблю, — спокійно відповіла жінка, не перестаючи в'язати шарфик.
— Але в сценарії я батальйонний комісар! — усе ще лютував Тубін.
— А ви мені приляпали кубарі — політрук! Це ж зовсім різні характери!
Славін, який стояв у павільйоні біля камери, здивовано глянув на режисера фільму Сазонова. — До чого тут петлиці й характер? Той знизав плечима:
— Це пояснити неможливо. Артист. Незвичайна психологія. А може, ролі не вивчив. Артистам платять мало, от і крутиться; на радіо почитає, на телебаченні зніметься, в Бюро пропаганди кіномистецтва підрядиться на виступи, — а часу на мистецтво й не залишається… — зітхнув Сазонов. — Поки мінятимуть кубарі на шпали, повчить.
— А зручно, якщо я з ним поговорю перед зйомкою?
— Ради бога… Ми почнемо працювати не раніше, ніж через годину.
— Так довго готуєтеся?
— Світло треба ставити, а в нас апаратура тридцятих років, мотлох. Потім неодмінно щось у декорації відвалиться, — підуть шукати постановника, щоб він гвіздок забив. Знайдуть, умовлять, приб'є, а тут уже й перерва… Освітлювачі її точно дотримуються, — вони зовсім не зацікавлені в результатах роботи знімальної групи, живуть на зарплату, наш успіх чи провал їх мало бентежить. Поп'ють освітлювачі чайок, а Тубін скаже, що йому пора на спектакль, і зйомку зірвано. Так і живемо…
— Земля у нас багата, порядку лише нема, — посміхнувся Славін.
— Графа Олексія Костянтиновича Толстого почитуєте? — запитав Сазонов, — Ризиковано, дуже ризиковано.
— Чому? — розглядаючи з темряви павільйону породисте обличчя Тубіна, поцікавився Славін.
— Тепер з'явився цілий сонм захисників дореволюційної історії Росії, стоять на сторожі величі держави, її традицій.
— Правильно роблять, по-моєму.
— Невже? Гіпертрофована любов до всього свого, навіть до того, що криваве й темне, до добра не доводить. Я розумію, Донськой, Радищев, Чайковський, та коли деякі поборники квасного патріотизму починають мене переконувати, що Микола Перший був цілком інтелігентною людиною, чавунку в Росії побудував, мені стає соромно перед Пушкіним і Лермонтовим.
— Ну, така монархічна персоніфікація просто не інтелігентна, — зауважив Славін, — і свідчить про малу наукову підготовленість співрозмовника. Не звертайте уваги, нерви збережете…
— Нервів взагалі не лишилося, шмаття…
— Скажіть, а Тубін в експедиціях усіх у преферанс обігрує?
— Ах, ви й це знаєте? Ну, й преса… Так, він грає напористо, красиво грає, школа Іванова, нічого не скажеш.
— Школа Іванова? А це хто?
— Його приятель, математик… Дивовижний чоловік. Мозок, як комп'ютер… Він не тільки математик, він великий артист і психолог, він грає, малює собі психологічний портрет кожного учасника пульки, тільки тому й обставляє всіх нас.
— Завжди?
— По-моєму, завжди.
— На багато?
— Та вже ж не на карбованець.
— А куди гроші діває?
— Гульвіса… Залишилося два-три роки для чоловіка, а там старість, от і поспішає…
— Добре його знаєте?
— Він до Тубіна прилітав у Ялту, коли ми там працювали. Я ще зняв його в епізоді, де ганяють на водних лижах, він утер носа професіоналам.