Міжконтинентальний вузол
— Ні.
— І ніколи не пили?
— Я був професіональним гребцем…
— Тоді я за вас спокійний… До приступів меланхолії не схильні?
— Ніколи.
— Між іншим, по-перському меланхолія звучить «мотіхулійо», що означає «страхи», «розлад мислі» і «підозрілість»… Спробуйте попити чебрець з оцтомедом і шафраном, пропорцію я вам зараз напишу…
— А як робити цей самий оцтомед?
— Дуже просто. Додайте в мед води. Кип'ятіть суміш. З'явиться піна. Знімайте її, поки вона не зникне. Потім помалу заливайте в цю рідину розведений оцет — півпляшки есенції, півпляшки води — поки суміш не матиме кисло-солодкий смак. От і все. По дві ложки перед їдою. Все життя. До вісімдесяти, — у цьому разі, — відчуватимете бажання любити жінку, а це перша ознака здоров'я.
Славін ніяково витяг з кишені конверт з грошима, лікар Бензелєв махнув рукою:
— Мене просив прийняти вас академік Богулєв, від друзів наших друзів я не беру гонорару, і, крім того, ви дуже добре слухаєтеся — риса, яку втрачає людство…
Повернувшись до КДБ, Славін подзвонив Груздеву:
— Подивіться-но уважніше, хто в нашого зразкового сім'янина коханка? Він, бачте, дуже піклується про свою потенцію.
— Її звуть Анастасія, — відповів Груздєв кволим голосом. — Анастасія Вікентіївна Морозова… Але й це ще не все… Тут у мене дещо надійшло, поки ви займалися проблемами зміцнення здоров'я. Можна до вас зайти?
Груздєв ніколи не з'являвся з порожніми руками: матеріали, які називав «тещиними язиками», — плітки, чутки, анонімки — відкидав одразу ж: «брудна білизна — це не мій фах»; оперував фактами, цього вчив молодих.
— Цікава деталь, Віталію Всеволодовичу, — сказав він, сідаючи на край стільця (в цьому весь характер, до речі). — Геннадій Олександрович колись був вельми й вельми питущою людиною. Гульвіса, яких світ не бачив… І раптом — після поїздки на конференцію у Відень — повернувся непитущим. Нічого не зашивав, крий боже, до психіатрів не ходив, але зав'язав, як відрізав. Причому, того самого дня, коли добряче набрався на прийомі у Відні, обдзвонював членів делегації, панікував, шукав академіка Криловського, а той був на розмові у президента, повернувся пізно, десь близько першої години, — його потім посол запросив до себе в резиденцію, — зразу ж подзвонив помічникові, в чому, мовляв, справа, а Кульков відповів, що наковтався снотворного, все гаразд, просто хотів порадитися щодо розпорядку дня на завтра, жодних проблем…
— Документи конференції були в кого? — спитав Славін, насупившись. — Зберігалися в посольстві?
— Ні, в Геннадія Олександровича. А супровідник був, звичайно, з академіком… Гадаєте, з п'яненьким помічником могли зіграти партію в трик-трак?
— А чому б ні? Опитали членів делегації?
— Продумуємо, як це вправніше зробити. Адже всі вони добрі знайомі Кулькова, справа делікатна, та й було їх там дев'ятнадцять чоловік, отже, з багатьма доведеться розмовляти, не сполохати б.
І саме тоді подзвонив Сергієнко:
— В четвер, напередодні партії в преферанс, ваш підопічний попросив академіка Криловського зупинити машину біля Сокольників, голова, сказав, розвалюється, хочу погуляти перед сном…. Це було о двадцять третій тридцять… А о двадцять другій годині в Сокольниках гуляв містер Юрс, мабуть, тоді й відбувся обмін інформацією. Кульков цілком міг узяти контейнер… Він завжди ходить з чималим «дипломатом», туди пеньок уміститься, не те що «булижник»… З містера Юрса і його команди спостереження знімайте, дивіться пильно за Кульковим, він забиратиме контейнер якщо не сьогодні, то завтра.
… Анастасія Вікентіївна Морозова, Настьона, Настуся була чарівним двадцятисемирічним створінням, з пронизливо-чорними очима, підстрижена, як хлопчик, тому волосся її здавалося таким густим, що важко було уявити собі, як вона може його розчісувати, — якийсь руденький негритосик.
До Славіна вона вибігла прямо з репетиції, танцювала в ансамблі; фігурка виточена, усмішка сліпуча й така добра, що в Славіна навіть серце защеміло від жалю до неї, особливо коли він помітив синювату смужку на безіменному пальці, навколо того самого перстенька з камінцем, що його він бачив усього п'ять днів тому в кабінеті Сергієнка…
— Анастасіє Вікентіївно, — сказав Славін, — ви цікаво працюєте… А чому б вам не виконати сольний номер? Зайдіть у Держконцерт сьогодні, я вам телефон залишу, добре? Там комплектують групу для поїздки до Фінляндії, ви чудово танцюєте фінську «летку-єньку», номер, мені здається, пройде на «ура», повірте на слово…
Через півгодини Анастасія Вікентіївна подзвонила Кулькову на роботу, голос веселий, поділилася новиною; той сухо відповів: «Я заїду до вас завтра, спасибі, що подзвонили, Глібе Ніловичу, поздоровляю, сьогодні, на жаль, зайнятий, збори…»
… Збори були присвячені персональній справі; на конструктора Якулова написала дружина: руйнує сім'ю, завів коханку, страждають діти.
Славін з інтересом слухав, як виступав Кульков:
— Що може бути для радянської людини святішим за просте й містке слово «сім'я»? — почав той свій виступ, не дивлячись у зал, зосередившись у собі; гіркі зморшки зборознили лоб, куточки рота печально опущені. — Сім'я — це, якщо хочете, Батьківщина. Зрада дружини, матері твоїх дітей, — крок на шляху до зради… Я не можу інакше кваліфікувати такий вчинок… Скільки років ви прожили з дружиною, товаришу Якулов?
Той повільно підвівся, посміхнувся чомусь і відповів запитанням:
— Ви Анні Кареніній таке запитання поставили б, Геннадію Олександровичу?
— Але ж це демагогія, — стомлено відповів Кульков. — Демагогія чистої води… Якщо покохали іншу, прийдіть до жінки, з якою ростили дітей, і скажіть їй правду. Немає нічого прекраснішого від правди, хоч би якою тяжкою іноді вона була, товаришу Якулов. Я не ханжа, у житті все може статися, але знайдіть у собі мужність! Відкрийтеся тій, яку ви кохали!
— То я й відкрився, — посміхнувся Якулов. — А от чим скінчилося…
— Ні, товаришу Якулов, як мені повідомили, ви призналися лише після того, як дружина спіймала вас, як кажуть, на гарячому… Запевняю вас, якби ви знайшли в собі мужність відкритися, чесно поговорити з матір'ю ваших дітей, — кінець був би зовсім інший…
Славін підвівся і вийшов із залу — не міг слухати, з душі верне, мерзота…
… О двадцять другій годині тридцять хвилин Кульков узяв у Сокольниках «булижник» — контейнер ЦРУ, — сховав його в «дипломат» і подався додому.
Через десять хвилин Сергієнко зібрав у себе в кабінеті контррозвідників, які працювали над операцією.
Закінчивши нараду, повернувся до вивчення матеріалів у справі Пеньковського.
Запитання: Ви сказали, що в Парижі у вас була зустріч із представником розвідки США?
Пеньковський: Так.
Запитання: Чим він цікавився?
Пеньковський: Він розмовляв зі мною хвилин тридцять. Прізвища його я не пригадую, бо коли знайомили з розвідниками, вони швидко вимовляли свої прізвища, і я їх не міг запам'ятати. Розмова носила загальний характер.
Запитання: Про можливість вашої поїздки в Америку запитували чи ні?
Пеньковський: Цього разу була розмова про майбутню, радянську виставку в США, яка намічалася на квітень 1962 року. Вони запитували, чи приїду я туди. Я сказав, — що точно ще не знаю, поїду чи ні, але не виключено, що така можливість буде.
Запитання: Ви весь час говорите про ваші спільні зустрічі з представниками американської й англійської розвідок, а окремі зустрічі з представниками однієї з цих розвідок були?
Пеньковський: Так, була одна така зустріч.
Запитання: Розкажіть про неї.
Пеньковський: Ця зустріч відбулася в готелі, де жили американські розвідники. Ініціативу про зустріч висловили тоді, коли з конспіративної квартири я їхав до себе в готель. Ослаф і Александр запросили мене прийти на другий день після цієї зустрічі до них у номер готелю. Я це запрошення прийняв. Було створено вільну, невимушену обстановку. З бесіди я зрозумів, що американська сторона шкодує, що їй доводиться працювати зі мною разом з англійською.
Запитання: Ви обіцяли щось американській розвідці? Висловили якісь побажання з цього приводу?
Пеньковський: Про роздільну роботу з англійською й американською розвідками я побажань не висловлював.
Запитання: Чи було сказано, що якби виникла така необхідність, то американська розвідка могла доставити б вас у Америку?
Пеньковський: Розмова про це була, коли мали намір представити мене президентові Кеннеді. Вони говорили, що за короткий час літаком мене можна доставити в Америку й повернути назад. Це вони зробили б, якби була нагальна потреба.
Запитання: Крім поїздок на зустрічі з розвідниками в Парижі, куди ви ще їздили з Гревіллом Вінном?
Пеньковський: З Гревіллом Вінном ми їздили у Версаль, Фонтенбло, були в ресторанах, нічних клубах «Мулен Руж» і «Лідо», ходили в кафе, гуляли у вільний час по вулицях.
Запитання: Хто оплачував витрати, пов'язані з відвіданням кафе, ресторанів та інших розважальних місць?
Пеньковський: За все платив Гревілл Вінн, а я робив так у Москві.
Запитання: Підсудний Пеньковський, після повернення до Москви з Парижа ви приступили до виконання завдань іноземних розвідок?
Пеньковський: Так. Після повернення з Парижа у жовтні шістдесят першого року я продовжував виконувати завдання іноземних розвідок.
Запитання: Кого ви повідомили, що вже повернулися до Москви?
Пеньковський: Я подзвонив наступного дня по телефону, помер якого мені дали, й триразовим сигналом сповістив, що прибув благополучно до Москви.
Запитання: Назвіть телефон, по якому ви дзвонили.
Пеньковський: Г-3-13-58.
Запитання: Ви знаєте, кому належить цей телефон?
Пеньковський: Тепер знаю. Телефон Г-3-13-58 встановлено в квартирі тринадцять будинку номер вісімнадцять на Кутузовському проспекті, де проживала колишній аташе посольства Великобританії в Москві Філісіта Стюарт.
Запитання: Ви мали конспіративні зустрічі з представником іноземної розвідки в районі готелю «Балчуг»?
Пеньковський: Після того, як я повернувся з Парижа у жовтні шістдесят першого року, я мав з невідомою мені особою одну зустріч конспіративного порядку в районі готелю «Балчуг» о двадцять першій годині.