Міжконтинентальний вузол
Сергієнко відкинувся на спинку крісла, його гострий, аналітичний розум реагував на слово, наче ехолот, що фіксує підводні течії, приховані в океанських глибинах.
У Пеньковського був радіозв'язок, подумав він; постійні контакти з Гревіллом Вінном по роботі в Держкомітеті координації наукових робіт, виїзди за кордон, можливість зустрічей з розвідниками на прийомах у посольствах… Навіщо його треба було засвічувати зустрічами з Анною Чізхолм на бульварі?
Мабуть, наші контрагенти ніколи не розігрують одну карту. Вони мають запасний варіант, напевне, у них тоді з'явився запасний варіант, яким вони, очевидно, дорожили більше, ніж Пеньковський… Добре, заперечив він собі, а якщо керівництво квапило їх? Підганяло? Вимагало щоденної інформації? Адже Пеньковський мав виходити на святая святих, на вищі державні секрети… А коли це так, то кожна завербована ними людина заздалегідь приречена на провал? Отже, вони зовсім не цінують своєї агентури? Також не в'яжеться, заперечив він сам собі. Люди вони прагматичні, рахують кожен цент. Пеньковський — не цент. Це був великий капітал, дуже великий. Чому вони так до нього поставились? Хоч прагматизм насамперед передбачає міркування про власну вигоду: якщо я «ікс», котрий тримає на зв'язку чиновника такого рівня, як Пеньковський, постачає Ленглі, а значить, і Білий дім практично щоденною інформацією з Москви, про мене говорять як про видатного спеціаліста розвідки. Звідси — підвищення в кар'єрі, авторитет у товаристві, можливість виходу на нові рубежі в ієрархічному апараті ЦРУ. Отже, агент — певний щабель у службовій кар'єрі?
Сергієнко взяв сигару, посміхнувся; тобі шкода бідолашних агентів, подумав він, живуть без радості, постійно охоплені виснажливим страхом неминучого провалу; актор, який відпрацював на сцені два акти, не дуже-то й довго, сидить у своїй гримерній, зовсім знесилений, весь спітнілий, а тут доводиться грати двадцять чотири години на добу, кожну хвилину; та де там, кожну секунду; в усьому й скрізь тотальна, що роздирає душу, підконтрольність; це робить агента справжньою руїною, неврастеніком, тяжко хворою людиною…
Ні, подумав Сергієнко, мені не шкода агента, хоч я і вважаю його найнещаснішою людиною на землі: кожен вибирає свій шлях у житті; людина, яка посміла образитися на Батьківщину за те, що їй не дали нового чину чи обійшли нагородою, і стала через це на шлях зради, — яка вже тут жалість?
Невже, одержавши від Пеньковського імена, відомості, характеристики, які цікавили Лондон і Ленглі, вони перестали його щадити? Чи замислили нову операцію, розплатившись ним, Олегом Володимировичем?
Сергієнко відклав сигару й знову став читати…
Запитання: Хто з представників іноземних розвідок, крім п'яти чоловік, яких ви назвали, зустрічався з вами під час вашого другого приїзду в Лондон?
Пеньковський: Під час другого приїзду в Лондон на другій чи третій зустрічі я побачив англійця, не відомого мені раніше, він знав трохи російську мову і був, як мені здається, судячи з того, як зверталися до нього розвідники, керівником однієї з секцій англійської розвідки. Розмову він вів зі мною конкретніше, цікавився, як я живу, працюю, моїми побутовими умовами, настроєм, моїм станом здоров'я, членами моєї сім'ї, можливостями подальшої роботи в Радянському Союзі. На закінчення він побажав мені успіхів у роботі.
Запитання: Яке завдання ви одержали від іноземних розвідників тоді, коли розмовляли з ними?
Пеньковський: Незважаючи на те що я вже передав їм багато матеріалів і фотозвітів, я дістав завдання й далі фотографувати ці документи, бо вони становлять інтерес. Крім того, мені веліли частіше зустрічатися зі своїми товаришами — військовослужбовцями, цікавитися питаннями воєнного характеру…
Запитання: Як було обумовлено подальший зв'язок з розвідниками після вашого від'їзду з Лондона?
Пеньковський: По-перше, було запропоновано односторонній радіозв'язок. По-друге, було сказано, що пан Вінн поїде на французьку промислову виставку, яка відбудеться в Москві у серпні 1961 року, не пригадую точно, здається, наприкінці серпня. Ось ці два канали, і третій канал — Анна Чізхолм.
Запитання: Чи передавали ви щось через Вінна іноземним розвідникам цього разу?
Пеньковський: Я двічі передавав пакети через Вінна. II них були: лист, експоновані фотоплівки, зламаний фота парат «Мінокс». Од Вінна я двічі одержував фотоплівку для фотоапарата «Мінокс», мені також передали новий фотоапарат замість поламаного, коробку від цукерок Драже», в якій я мав передати матеріали шпигунського характеру.
Запитання: Уточніть, які вказівки були про умови зв’язку за допомогою коробки цукерок?
Пеньковський: У цю коробку я мав покласти відповідні матеріали чи плівку й о шістнадцятій годині з'явитися на Цветной бульвар будь-якого дня, крім дощової погоди. Підійшовши до дітей Анни, звернути увагу на дитину (а їх у Анни було троє), зробити такий жест любові до дітей — дати дитині коробку цукерок. Шоколадні передавати не радили, бо вони ж дорогі й на це могли звернути увагу перехожі.
Запитання: Ви виконали вказівку іноземних розвідок про передачу відомостей через Анну Чізхолм?
Пеньковський: Так, цю вказівку я виконав, я передав їй коробку цукерок з чотирма фотоплівками, на яких сфотографував чотири звіти Державного комітету по КНІР.
Запитання: Розкажіть, за яких обставин ви передали коробку?
Пеньковський: Одного дня, не пригадую, в неділю чи в будень, у перших числах вересня, в призначений час — о шістнадцятій годині я прибув у цей район, без усяких труднощів знайшов вказане місце й побачив там Анну, що гуляла з дітьми. Підійшовши, я сіп на лавочку біля дітей, одне з них чи двоє, зараз не пригадую, але одне гралося в піску. Я поплескав дитину по щоці, погладив по голові й сказав: «Ось тобі цукерки, їж». Анна все це бачила.
Запитання: Скільки приблизно років було дитині?
Пеньковський: Діти були маленькі, десь від чотирьох до восьми років. Старша дитина була шкільного віку, а ті двоє — дошкільного.
Запитання: Анна сиділа на тій же лавочці, що й діти?
Пеньковський: Так, але я сів не біля Анни, а на другому кінці лавочки, ближче до дітей. Усе відбулося буквально за кілька хвилин; потім я встав і пішов. З Анною ніякої розмови в мене не було.
Запитання: Отже, для маскування шпигунських зв'язків використовували навіть дітей Анни?
Пеньковський: Виходить, так.
Запитання: Коли і з якою метою ви прибули до Франції?
Пеньковський: До Франції я вилетів керівником делегації радянських спеціалістів, які мали побувати на радянській промисловій виставці й відвідати ряд фірм за профілями своєї спеціальності.
Запитання: Ви використали це відрядження для продовження своєї злочинної шпигунської діяльності?
Пеньковський: Так, я використав його для цього.
Запитання: Коли ви прибули до Франції?
Пеньковський: Я прибув в аеропорт Ле-Бурже 20 вересня 1961 року, де мене зустрічав пан Вінн. З собою я привіз п'ятнадцять експонованих фотоплівок і передав їх у машині Вінну. З аеропорту Ле-Бурже ми поїхали в готель у районі нашого посольства в Парижі. Там для мене забронювали номер. У машині Вінн сказав, що я зустрінуся з іноземними розвідниками днів через два-три, і він покаже мені місце, де мене чекатимуть. Цього разу Вінн не возив мене в район конспіративної квартири, а тільки підвіз до мосту через Сену, неподалік від готелю, й сказав, що на другому кіпці мосту мене зустріне хтось із його знайомих. Так воно й було.
Запитання: Який характер мали матеріали, зняті вами на п'ятнадцяти фотоплівках і передані Вінну?
Пеньковський: Ці матеріали мали економічний і політичний характер.
Запитання: А відомості воєнного характеру були в них?
Пеньковський: Ні, не було. Воєнну інформацію я давав усно.
Запитання: Хто з розвідників був присутній на цих зустрічах?
Пеньковський: На цих зустрічах були присутні п'ять розвідників, яких я назвав: три англійські й два американські, і з ними всіма я зустрічався п'ять разів.
Запитання: Назвіть цих осіб.
Пеньковський: Ослаф, Радж, Грільє, Александр, Майл.
Запитання: Який характер мали ці зустрічі?
Пеньковський: Ці зустрічі мали конспіративний характер, і на цих зустрічах знову йшлося про необхідність вивчення шпигунської техніки. Я вивчав два радіопередавачі, контейнери для закладання шпигунських відомостей у тайники, різноманітні за своєю конструкцією. Ось такі повні завдання вирішувалися на цих зустрічах.
Запитання: Чи були розмови про матеріали, які ви передали раніше?
Пеньковський: Так, аналізували матеріали, які я передав. Крім того, розвідники цікавилися моїми знайомими серед працівників радянського посольства в Парижі, складом нашої радянської делегації.
Запитання: Чи показували вам фотокартки, на яких були ваші знайомі?
Пеньковський: Так, мені показували фотоальбом, де я побачив знайомих із посольства.
Запитання: А крім співробітників посольства ви ще когось із знайомих упізнали?
Пеньковський: З цією метою мені показали фотокартки співробітників торгпредства, радянських представників — економістів, техніків-спеціалістів, які бувають у Франції.
Запитання: А про військовослужбовців ішла мова?
Пеньковський: Так, вони запитували, кого я знаю з військовослужбовців. Я зустрів одного знайомого, якого трохи знав і який там працював військово-морським аташе. От про нього й говорили.
Запитання: Ви зустрічалися в Парижі з Анною Чізхолм?
Пеньковський: На передостанній зустрічі з розвідниками на конспіративній квартирі я побачив Анну; я був здивований, що вона в Парижі. Мені сказали, що Анна в Парижі проводить спою відпустку. Тоді ж ми з Анною знов уточнили місця і час зустрічей.
Запитання: Чи були вироблені інші способи зв'язку з іноземними розвідниками, крім зв'язку через Вінна й Анну?
Пеньковський: Так, тоді ж докладно обговорювалося питання, як використати тайник «номер один», який мені назвали, і йшла мова також про вибір місця, де я міг би обладнати інші тайники.
Запитання: Які ще, крім тайників, способи зв'язку запропонували вам розвідники?
Пеньковський: Мені запропонували ще один спосіб зв'язку, який можна було використати в разі гострої потреби й неможливості вдатися до попередніх варіантів зв'язку. Для цього я кожного місяця двадцять першого числа о двадцять першій годині мав приїздити в район готелю «Балчуг» і по заздалегідь обумовленому паролю діставати через зв'язкового вказівки або ж передавати йому шпигунські матеріали.
Запитання: Який було обумовлено пароль?
Пеньковський: Я повинен був прогулюватись по набережній з цигаркою в зубах, а в руці тримати книжку чи пакет, загорнуті в білий папір. Очевидно, опис мого зовнішнього вигляду був відомий тому, хто прийде на зв'язок. До мене мав підійти чоловік у розстебнутому пальті, також з цигаркою в зубах і сказати: «Містер Алекс, я від ваших двох друзів, які шлють вам свій великий, великий привіт». Повторення двічі «великий, великий» та «від ваших двох друзів» і означало умовний знак.
Запитання: Якою мовою мала вестися розмова?
Пеньковський: Англійською.
Запитання: Чи була домовленість у Парижі про встановлення зв'язку в Москві з якимсь американським дипломатом?
Пеньковський: Ні, в Парижі мені про це нічого не говорили. Я дізнався про це з інструктивного листа, одержаного від Гревілла Вінна в липні 1962 року, й по тих фотокарточках, які мені тоді ж показав Гревілл Вінн.
Запитания: А коли ви дізналися про ім'я Джонсон?
Пеньковський: Про ім'я Джонсон я дізнався з того самого листа, якого одержав 2 липня 1962 року через Гревілла Війна, в день його приїзду до Москви.
Запитання: Як ви домовилися про вашу зустріч із Джонсоном, і як ви його мали впізнати?
Пеньковський: Мене повідомили, що Джонсон приїхав до Москви недавно, здається, якщо мені не зраджує пам'ять, на посаду другого секретаря американського посольства з питань чи то культури, чи то сільського господарства (я зараз точно не пригадую). В листі було сказано, що я повинен ознайомитися з особою Джонсона по його фотокартках, які мені покаже Гревілл Вінн, і що після цього я зможу з ним зустрічатися на офіційних дипломатичних прийомах, куди мене запрошуватимуть.
Запитання: Крім фотокарток, про які ще ознаки домовлялися, щоб упізнати Джонсона?
Пеньковський: У Парижі була розмова, що надалі, якщо виходитиме на мене нова людина для підтримання зв'язку, то в неї має бути булавка на галстуці, інкрустована червоними камінцями.
Запитання: Отже, в Парижі про це була розмова?
Пеньковський: Так. Вибачте, я забув про зміст цієї розмови, але вона мала зональний характер і не стосувалася Джонсона чи будь-кого іншого.
Запитання: Джонсон — це справжнє прізвище?
Пеньковський: Ні, його справжнє прізвище — Карлсон.
Запитання: А коли ви про це дізналися?
Пеньковський: Я про це дізнався пізніше, коли ми з ним познайомилися.
Запитання: Які завдання ви одержали від розвідників у Парижі?
Пеньковський: У Парижі я одержав завдання і далі фотографувати матеріали в Комітеті, причому намагатись фотографувати матеріали післявоєнного періоду, останніх років і ті, що стосуються найбільш розвинутих у промисловому відношенні капіталістичних країн.
Запитання: Яке ще завдання вам дали в Парижі?
Пеньковський: Мені дали завдання бути готовим прийняти інструкції по радіопередачі, уважно їх вивчити на базі тієї практичної підготовки, яку я дістав під час перебування в Парижі, й підготуватися до одержання самої техніки.
Запитання: Чи давали вам завдання розширити ваші знайомства серед військовослужбовців Радянської Армії та Військово-Морського Флоту?
Пеньковський: Так, мені запропонували розширити коло таких знайомств.
Запитання: З якою метою?
Пеньковський: Щоб одержувати від них різну воєнну Інформацію, яку я повинен був запам'ятовувати й передавити розвідникам.
Запитання: Яке ще завчання ви дістали?
Пеньковський: Дістав потвердження підтримувати зв'язок з Анною. Це було пов'язано з тим, що пан Гревілл Війн не скоро приїде до Москви. Так воно й вийшло.
Запитання: Чи цікавились іноземні розвідники якимись документами військовослужбовців Радянської Армії та Військово-Морського Флоту?
Пеньковський: Іноземні розвідники запитували, які я маю можливості доступу до документів військовослужбовців. Я сказав, що можу попросити в товаришів під будь-яким приводом особисте посвідчення, просто, мовляв, заради цікавості. Вечеряючи з одним офіцером (прізвище його не пригадую), я попросив у нього особисте посвідчення й потім описав його в донесенні…