Літа зрілості короля Генріха IV

— Простіть мені, пане, простіть! Це був найпрекрасніший день у моєму житті. Я знаю вашу величність, я служив у війську й бився під Арком за мого короля, я заплатив за свою мрію — сидіти за вашим столом. Ще раз простіть, величносте, я мусив прикинутися дурником, щоб ви трохи посміялися з моїх жартів. А тепер нещастя вже сталось — я, простолюдець, вечеряв з вами.
— І що ж нам тепер робити? — спитав король.
— Я бачу тільки одну раду.
— Яку?
— Доведеться вам надати мені дворянство.
— Тобі?
— А чом ні, величносте? Я працюю своїми руками, але в голові ношу свої помисли, а в серці — свого короля.
— Чудово, любий друже, а якого ж ти хочеш герба?
— Індичку. Це ж їй я завдячую всю честь.
— Оце твій найкращий дотеп. Устань же, «лицарю Індички»!
  
Лицарський роман
 
Новий лицар подбав сам, щоб про нову його пригоду пішли балачки, дуже корисні для короля, бо вони прихиляли до нього люд. «Нарешті у нас король — простий чолов'яга, як ми самі. Не гне кирпу, з ним можна говорити, хоч його, як єретика, й чекає вічна погибель. Король-єретик — до цього теж можна звикнути, коли богові так завгодно. Чи попустить йому бог перемогти?»
Король також питав себе про це. Ще до жодної зі своїх битв не готувався він так обачливо. Він знімає облогу з Дре, стягує звідусюди свої війська й дає відтіснити себе аж до кордонів провінції Нормандії — але не на її землю.
Він зупиняється під Іврі — це ще Іль-де-Франс, сама серцевина країни, що містить у собі Париж.
Герцог де Майєнн із Лотарінзького дому вже гадав був, що цього разу, з такою чисельною перевагою, як у нього, можна буде обійтись без бою. Іспанський генерал Фарнезе, герцог Пармський, за наказом дона Філіппа мусив надати йому цвіт своєї армії: шість тисяч мушкетерів і тисячу двісті валлонських списників. Загалом під командою Майєнна було двадцять п'ять тисяч душ. Що ж утне проти нього якийсь там король без країни, чиє військо не налічує й третини цього числа, а проти нього виставлено іспанські полки. Це ж сили всесвітньої держави, що ніколи не знали поразки! Але король зупинився під Іврі.
Це було дванадцятого березня 1590 року. Той день і ту ніч Анрі перебув зовсім не так, як він звичайно поводився в години перед битвою. Він не їздив від загону до загону, підбадьорюючи вояків, не бачили його і з заступом у руках на спорудженні укріплень. Та їх і не було, ніхто їх не споруджував. Широка рівнина, невеличка річечка, по той бік — незліченний ворог, а тут — чоловік, що міркує, як розбити його.
Анрі лежав на землі й щось креслив. Маршали Бірон [7] і Омон [8] не впізнавали його, а він був одержимий думкою про герцога Пармського. Уславлений полководець не прибув сам, ця битва не здавалась йому аж настільки важливою — поки що ні; то згодом дон Філіпп пошле його рятувати, що пощастить. «Що ж, може, бог дасть. Господи! До тебе волаю».
Анрі також молився. Щоразу, як він відривався від своїх планів, на зміну честолюбству стратега приходила ревна покора перед волею господнею. Він молився разом зі своїм військом, хоча й не боронив тим, що визнавали іншу віру, приймати причастя у своїх церквах, і багато хто йшов туди — церкви в околиці були повні. Більшість вояків, незалежно від віровизнання, хотіли почути, як король молитиметься, — і він проказав молитву посеред широкого кола своїх військ, обвів те коло поглядом, а тоді звів очі до летючих хмар, немовби посилав тому, хто царює в високостях, усе, що хвилює тут, унизу, людське серце. І те людське серце було його власне, воно билось у нього в грудях. І тому голос його лунав гучніше, ніж будь-коли досі. А часом зривався від хвилювання, або ж вітер відносив його. Старі гугеноти в передніх лавах поставали навколішки, схилили обвітрені обличчя, і кому набігала сльоза, той не втирав її.
Після цієї розмови з небом Анрі ще повеселішав, і його впевненість передалася всім. Та й його високий співрозмовник там, у захмар'ї, підтвердив цю певність; весь час прибували нові й нові гугеноти — допомогти королю виграти бій. Уночі йшов дощ, і це було на шкоду тільки ворогові: королівське військо стояло по селах. Уранці король вишикував його за своїм планом; Майєнн, спостерігаючи з-за річки, аж дивувався, що так справно все відбувається. Ще тільки тринадцяте число; Майєнн не хоче ставати до бою так рано. Нехай-но півник-забіяка там, за річкою, понервується, дожидаючи. Хай помарнує час на гусарські вихватки. Ось він витягує з-під яблуні швейцарського полковника, захоплює кількох ландскнехтів. А ввечері півникові-забіяці доводиться ламати бездоганний стрій свого війська, і всі зусилля йдуть намарне.
Чотирнадцяте. Анрі знов терпляче шикує військо: кінноту маршала Омона й герцога де Монпансьє, а в центрі — свою власну, і поряд кінноту барона Бірона, сина старого маршала; кожен кінний загін завбачливо підстрахований піхотою: французькими полками, і швейцарськими, і навіть ландскнехтами з-за Рейну. Та загалом у нього й тепер усього якихось шість чи сім тисяч піхоти й дві з половиною тисячі кінноти. А що стоять вони зімкнутими лавами, то ворогові здалеку видається, ніби їх іще менше. Ворог, навпаки, розтяг свій фронт якомога ширше, аби підкреслити чисельну перевагу. Одначе вона, така велика спочатку, вже поменшала. По-перше, до короля весь час стікалися підкріплення — новий «лицар Індички» і ще тисяча таких, як він, що вірять у короля й коряться власному сумлінню. А з другого боку — з війська Ліги за останні дні чимало людей розбіглося: не тільки через дощ та інші невигоди, а й просто зі страху. Вони бозна-звідки дізналися, що перемогти має король.
Він сам не втрачав розважності й тільки сподівався, що її виявить і бог. Від дев'ятої до десятої години ранку його військо було розставлене як і напередодні, тільки трохи не так повернене — взято до уваги сонце, вітер і дим від аркебузів. Анрі променів неземною радістю — як завжди перед боєм, коли молитву проказано й лишається тільки битись. І, звичайно, за цією ознакою кожен передбачав перемогу. Серед його офіцерів був один поет — дю Барта, на вісім років старший за Анрі Наваррського, його супутник ще з молодості, в численних злетах і падіннях, що разом з ним пережив і Варфоломіївську ніч, і тривалий полон у Луврі, і бої, й перемоги, і сходження на трон, і несталість воєнного талану, — дю Барта, височенний чолов'яга з похмурим обличчям, дужче зацікавлений смертю, ніж життям, і то що далі, то більше. І ось тепер він побачив Анрі. Ще раз подивився на нього з усією палкою любов'ю й твердою надією, як колись замолоду, коли вони зімкнутим загоном, кінь при коні, їхали через усю країну. Для них, гугенотів, для їхніх окрилених душ ця країна була священна, і вони так і чекали, що ось за найближчим поворотом до них під'їде сам Ісус у плоті, а вони гукнуть йому: «Величносте!» Вони поїхали б за ним і перемагали б його ім'ям. Ось що знову відчув дю Барта, побачивши короля під Іврі.
Анрі зупинився: той погляд затримав його.
— Отже, нам знов доводиться битись за віру, — сказав він. — Тебе, дю Барта, завжди непокоїли засліплення і злість людей. Чи ж то просвітить їх наша перемога і наша влада?
— Можливо, — відповів дю Барта, сповнений передчуттям. — Я сподіваюся на це. Принаймні тих, котрим судилося побачити перемогу в очах господніх. Величносте! Ви повинні відпустити мене.
— Ні! — твердо сказав Анрі, а тоді стишив голос. — Це ж цілий шмат життя — давні друзі, часи щасливого невідання. Я не хочу їх утратити, лишитися без них. Зоставайтесь при мені, а то що ж із мене вийде? Дю Барта, колись я посилав тебе до чужоземних дворів з таємними дорученнями. Як я платив тобі за ті подорожі?
— Одного разу сто п'ятдесят екю, другого — вісімдесят п'ять.
— Наступного разу ти станеш губернатором у якому-небудь великому місті.