Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця

Рейчел знала, що потрібно пересуватися швидше. І кінь — хороший варіант здійснити задумане.
Рейчел була впевнена, що рухається у правильному напрямку, але ніяк не могла пояснити свою впевненість, вона просто це відчувала, тому особливо не замислювалася.
І впевненість залишалася єдиним хвилюючим питанням, яке вона ніяк не могла викинути з голови, це зачаїлося десь у глибині її свідомості, і вона не могла пояснити, чому на це питання не було відповіді.
Ховаючись в сухому колючому чагарнику, Рейчел намагалася не рухатися, щоб її ніхто не помітив, поки вона роздумує над тим, що потрібно робити далі. Було дуже холодно, і їй було потрібно немало зусиль, щоб так ось нерухомо стояти і мерзнути.
Рейчел намагалася стриматися і не тремтіти від холоду, щоб не видати себе. Їй дуже хотілося розтерти замерзлі холодні руки, але вона знала, що будь-який рух може їй дорого обійтися. Однак, незважаючи на мороз, вона повинна щось зробити, щоб роздобути коня.
Ким би не був власник цього коня, здавалося, його поблизу точно немає. Інакше, Рейчел примітила б його. Можливо, він спить де-небудь на галявині у високій густій траві, а Рейчел просто не вистачає зросту, щоб мати можливість розглянути його. А може, він просто відійшов розвідати місцевість і освоїтися?
Або… Можливо, він чекає, виглядає її, зі стрілою, накладеною на тятиву лука, вишукуючи можливість вистрілити, як тільки вона себе виявить. Якими б жахливими не були думки Рейчел, цей страх, що закрався в думки, не міг побороти того величезного почуття необхідності продовжувати рухатися вперед і не зупинятися ні перед чим.
Рейчел крізь високу густу крону дерев подивилася на призахідне сонце, щоб переконатися, що вибрала потрібний напрямок, і одночасно видивлялася безпечний шлях, щоб дістатися до коня непоміченою.
Вона побачила широку стежку, поруч з дорогою, і визнала її вельми підходящою, щоб пробігти по ній до наміченої мети.
Поруч зі стежкою протікав неглибокий, з дном, вистеленим дрібною галькою, струмок, який перетинав відкриту галявину, з'єднуючись з дорогою, і далі біг у тому ж напрямку, що і дорога, яка йшла на південний захід далеко в гущавину лісу.
Призахідне сонце виглядало просто величезним, налившись багряно-червоним кольором, здавалося, воно застигло, навалившись на горизонт. Подряпини на руках Рейчел, що проступили після того, як вона пробиралася через густі кущі чагарнику, були майже такого ж кольору: кольору запеченої крові.
Рейчел і не встигла отямитися, як раптом ноги самі понесли її вперед, як ніби вони знали і відчували, що потрібно робити, незалежно від того, готова Рейчел чи ні. Ноги зробили кілька швидких ривків, минувши чагарник, і Рейчел стрілою вилетіла на відриту галявину прямо перед конем.
Раптом Рейчел краєм ока вловила чийсь рух неподалік, з високої трави несподівано виникла постать людини. Як вона і передбачала, він мабуть спав там, в траві.
Він був одягнений, як солдат Імперського Ордена: в шкіряному захисному жилеті, оперезаний поясом, на якому кріпилися ножі. Схоже, він був один. Рейчел вирішила, що найімовірніше це імперський розвідник. Чейз розповідав їй, що Імперський Орден часто посилає своїх солдатів в розвідку.
Але Рейчел не бажала з'ясовувати, хто ця людина насправді. Їй був потрібен тільки кінь. В голові промайнула думка, що їй слід було б побоюватися цієї людини, але вона усвідомлювала, що це не так — вона його не боїться.
Єдине, що Рейчел насправді турбувало, це упустити можливість дістатися до коня, осідлати його і полетіти вперед, як можна швидше.
Солдат моментально схопився на ноги, відкинувши ковдру, якою він накривався. Він приготувався до стрімкої атаки і почав наступ.
Імперець швидко наближався, але Рейчел не втрачала часу задарма, її ноги пересувалися в бігу з такою швидкістю, що солдатові було просто не під силу наздогнати її, йому залишалося тільки нестримно волати, в марних спробах зупинити злодійку.
За це літо Рейчел сильно витягнулася в рості, і довгі ноги дали їй можливість стати відмінним спринтером. Тому імперець не встиг навіть нічого зміркувати, перш ніж Рейчел добралася таки до гнідої кобили.
Солдат щось метнув у бік Рейчел. Вона помітила, як це щось стрімко пронеслося поруч з її лівим плечем. Це був ніж.
Вона прекрасно знала, що з такої відстані, на якій вона перебувала від солдата, було б нерозумно з його боку намагатися потрапити в ціль, це був кидок навмання, «кинь та молися» — саме так сказав би Чейз.
Саме він навчив Рейчел фокусуватися на цілі. Чейз навчив її ще багато чому, Рейчел знала практично все про ножі, наприклад, те, що потрапити по рухомій мішені, метнувши ніж, практично неможливо.
І вона була права. Ніж пролетів мимо з великою похибкою і плавно встромився в гниючу деревину колоди, що лежала на галявині, як раз на шляху між Рейчел і конем. Пробігаючи повз трухляву колоду, вона одним рухом руки висмикнула ніж і заткнула його за пояс, трохи зменшивши темп.
Тепер у неї був ніж. Чейз говорив, що дуже важливо — роздобути зброю противника і використовувати його проти нього ж самого, і це мало особливу значимість у випадках, якщо ворожий трофей перевершував твій клинок по всіх характеристиках.
Чейз вчив її, що в критичних ситуаціях Рейчел доведеться захищатися будь-якими предметами, які тільки попадуться їй під руку.
Намагаючись віддихатися, Рейчел пірнула під ніс кобили, смикнула на себе вільні кінці поводів, але, як виявилося, за них кобила була прив'язана до сучка тієї самої трухлявої колоди. Онімілі від морозу пальці не слухалися, у Рейчел ніяк не виходило розв'язати тугий вузол.
З неймовірним запалом вона намагалася підчепити нігтями витки вузла, але пальці раз у раз зісковзували з гладкої шкіри. Відчай охопив її, хотілося кричати від охопилого її розчарування, але замість цього Рейчел, зібравши всю волю в кулак, продовжувала намагатися розв'язати ненависний вузол.
Їй здавалося, що пройде вічність, перш ніж вона зможе вивільнити повідок. Останній ривок і спроба, нарешті, увінчалася успіхом. Як тільки Рейчел звільнила повід, вона відразу ж перехопила його іншою рукою.
Як тільки Рейчел взялася за поводи, вона тут же помітила неподалік лежаче сідло. Рейчел мигцем глянула на імперця, знову почувши його пронизливий крик, який закликав злодійку назвати своє ім'я.
Солдат швидко наближався. Вона не мала в своєму розпорядженні часу, щоб сідлати коня. Однак були й сідельні мішки, ймовірно, набиті припасами до відказу, а їх зазвичай просто клали поперек сідла.
Рейчел просунула руку під щільно прилеглий шматок шкіри, який з'єднував обидві частини сідельного мішка, і перекинула його через шию здивованої кобили.
Озирнувшись навколо, Рейчел схопилася за гриву кобили і, намагаючись триматися міцніше, відштовхнулася і підійнялася на неосідлану кобилу. Сідельні мішки були досить важкими, і ледве було не звалилися, але Рейчел вправно їх підтягнула і перед себе.
Довелося змиритися з тим, що вона поїде без сідла, але, слава добрим духам, поводи були на місці. В голові Рейчел промайнула думка, що їй приємно відчувати своїм тілом ідуче від тварини зігріваюче тепло.
Рейчел перекинула важку поклажу через коня так, щоб та розмістилася рівніше перед нею. Напевно там всередині є їжа і вода, думала Рейчел. Вони б стали в нагоді їй у подорожі, яка, як вона тільки що зрозумілала, обіцяє бути тривалою.
Кобила фиркнула, виражаючи невдоволення, і почала мотати головою. Рейчел знала: у неї не було часу, щоб приголубити і заспокоїти тварину, як навчав її Чейз. Вона п'ятами вдарила коня з боків, сильно потягнувши поводи на себе.
Кобила почала кидатися з одного боку в бік, перевіряючи свого нового наїзника. Рейчел озирнулася, солдат був вже близько. Міцно стискаючи гриву однією рукою, а поводи іншою, Рейчел подалася вперед і знову вдарила коня з боків, але трохи подалі, ніж минулого разу, і кобила блискавкою помчала вперед.
Імперець стрибнув, обсипаючи її прокльонами, він спробував вхопити повідок. Але Рейчел швидко збагнула це і різко смикнула повідок в сторону, кінь почув її наказ і повернув. Солдат погнався за ними, але впав, вдарившись обличчям об землю, а потім, оговтавшись від удару, все одно продовжував кричати слідом.