Темна вода

— Я тобі допоміг? — поцікавився Скрипник.
— Чим міг.
— Звиняйте, дядьку, але справді — чим міг. Люди, до речі, дивувалися, чим це таким важливим ця шелупонь зацікавила головне управління.
— Що ти хочеш почути?
— Нічого. Мені тут уже встигли капнути, ніби ти на Зарубу зараз працюєш.
— Здорово. Скільки народу з нашої управи до нього на доповідь ходить?
— Ти не кривляйся, куме. Заруба калиткою труснув, і для нашого главку п’ять „бумерів” купили. Бачив, їздять такі...
— Ага, так ось звідки колеса виросли! Бачив, бачив ці машинки. Вони ж для оперативних заходів, правда?
— Правда. Перший крок до поліпшення технічного оснащення обласної міліції. Не повинні ж опери свою зарплату на таксі витрачати...
— Скажи, а районним відділам теж щось перепаде?
— З часом так. 
— Н-да, вигідно бути спонсором міліції.
— Абсолютно вигідно. Дивись, куме, обережно. Без своїх штучок. Бо Заруба може бути корисним, а може реально закопати.
— В прямому смислі? В землю?
— В переносному. Якщо в нього не втримаєшся, нормальної роботи в місті точно не знайдеш.
— Дякую, куме. Буду мати на увазі.
— Я тобі це серйозно кажу...
— Так і я серйозно! Все, відбій, справ багато.
Справ у Мельника після розмови зі Скрипником справді виникло багато. Наприклад, зайти до Люди і поцікавитися, чи ціла ще її холодильнику вчорашня почата пляшка горілки. Коли підходив до її вагончика, звідти саме вийшла четвірка Лютого в повному складі. Кожен тримав у руці по літровій пляшці пива. Далеко не відходили — присіли кружка на травичку і, попиваючи пивце, проводжали кожного, хто заходив і виходив, ціпким поглядом.
Принаймні, Мельник відчув такий погляд на собі.
— Драстуйте, Людо!
— Ну?
— Ви хіба забули — вчора я водку тут не допив...
— Ага, забудеш тута, — продавщиця байдуже витягнула холодну пляшку, поставила перед Віталієм. — Забираєте?
— Та хай ще постоїть. Зайвий раз зайду...
— Один чорт зайдете, — „ч” вона вимовляла як м’яке „т”, і виходило „тьорт”. — Ви ж у столовій не їсте.
— О, ви і таке вже знаєте? — Мельник хлюпнув горілки в склянку, випив одним великим ковтком, рішуче закрив її і підсунув до Люди. — Ховайте, бо спокуса велика.
— Так я знаю, шо ви тута охранником. Мені Сєрий, матрос-спасатєль, щось таке сказав сьогодні. Ви тута нас охороняти будете?
— Ну, раз матрос-спасатєль сказав, тоді ясно, що буду.
— І мене?
— Вас, Людо, в першу чергу. Ви мені таке скажіть: тут рибу носять?
— І рибу, і молоко, і яблука, і сир домашній, і кукурудзу. Вам риби треба?
— Так точно.
— Оно пацани на вулиці сидять, бачили?
— З пивом?
— З пивом. Вони сьогодні вже носили рано. Лящиків, карасиків, навіть щуки бувають. Можна з ними договоритися, бо люди розбирають.
— Ви їх знаєте, Людо?
— Одного знаю. Це наш, козубський. Коля Череда, вухатий такий. А ті, думаю, в гості до нього приїхали. Вони вже ціле літо тут крутяться.
— Друзі?
— Чиї?
— Ну, Колині?
— А я знаю? Мені воно надо? 
— Та ясно, що вам воно не треба. Де ж вони рибу беруть?
— Де всі — в річці, — знизала вона плечима. — Вона там живе. Плаває.
— Ясно, — кивнув Мельник. — Дайте, я ще ковтну, і ховайте вже пляшку на сьогодні. Завтра ще зайду.
— Бога ради, — продавщиця знову знизала плечима.
Мельник купив у неї сухариків, випив, розірвав пакетик і відправив одного сухарика до рота, захрумкотів. Коли вийшов із вагончика, четвірка далі сиділа і пила пиво. Клаповухий Коля Череда справді вирізнявся серед інших. Значить, лишилося вирахувати, хто з інших двох Кора, а хто — Малий. 
Тепер Мельник знав напевне: сьогодні рано гоп-компанія подалася кудись на двох човнах. Потім пацани продавали відпочиваючим рибу. Сидять вони тут ціле літо, причому, швидше за все, не постійно стирчать у друга-Череди, а бувають тут наїздами. Бо не можуть такі орли зависати тут постійно. 
Кинувши до рота ще одного сухарика, Мельник повернувся на пляж. По дорозі зустрів ранкову русалку — вона вже відлежала своє на сонці і поверталася додому. Білявка стримано кивнула йому, він відповів таким самим стриманим кивком.
  
10. Справжній пістолет
 
Пізно ввечері Мельник вирішив прогулятися до „Аврори”. Враховуючи вчорашню розмову з Обухівським, вирішив не зайве прихопити пістолет. Начепивши наплічну кобуру, він поклав туди зброю, зверху вдягнув куртку. Від води тягнуло прохолодою, тому чоловік у куртці не особливо кидався в очі, хоча ночі цього серпня після денної спеки стояли задушні.
Нічне життя на „Аврорі” та біля неї било ключем. За столиками на палубі не було вільного місця. Гриміла з динаміків музика, верещали дівки, реготали і беззлобно матюкалися нетверезими голосами чоловіки, в основному — молодь, трошки старша двадцяти років. Хоча Віталій помітив тут і старших відвідувачів. Вони як раз говорили тихо, міцно засіли за столиками в глибині палуби, і могли собі дозволити закусювати: хлопчина-бармен періодично підносив їм загріті в мікрохвильовці сосиски, гарячі бутерброди та піцу. На вигляд все це було підозріле і явно гидотне. Саме те, що може зашкодити організму більше, ніж цигарки та самогонка з сивушними маслами. 
Але ж гурмани сюди не прийдуть. Всіх усе задовольняло.
За одним із столиків у компанії відразу трьох дівчат, жодної з яких Мельник серед мешканців бази не бачив, сидів рятувальник Сергій. Нічна прохолода і комарі його, очевидно, мало турбували. Бо з одягу на ньому були, як і вдень, лише стильні чорні плавки. Треба визнати — йому було що показувати: м’язиста фігура нагадували ожилу скульптуру давньогрецького бога. Час від часу він ніби між іншим грався біцепсами, і, як помітив Мельник зі свого місця, дівки немов чекали цього моменту — щебет на якусь мить припинявся, три пари захоплених очей стежили за коливанням бугрів мускулів. Простецьке обличчя рятувальника Серьоги, особливо — ластовиння та кирпатий ніс, зовсім не відповідали накачаному торсу. До такого атлетично збудованого тіла пасував би справжній античний профіль. Тільки не лише в Козубах, але й по всій Чернігівщині важко знайти прямих нащадків давніх греків.
За їхній столик хлопчина-бармен у турецькому спортивному костюмі приніс пляшку вина і розігріті сосиски на паперовій тарілці, щедро, видно — по блату, политі кетчупом.
— Коньяк є? — запитав Мельник, коли бармен повернувся на своє місце.
— „Десна”.
— Ну ясно, не „Закарпатський” же на Десні пити. Соточку зробиш?
— На розлив коньяку нема. Пляшку беріть.
— Ага. Тоді сто горілки, тільки чернігівської.
Говорити доводилося головно, аби перекричати музику. 
Бармен кивнув, жестом фокусника поставив перед Мельником пластиковий стаканчик, відміряв спеціальною міркою порцію, вилив горілку в стаканчик, запитально подивився на Мельника:
— Ще щось?
— Водички солодкої.
Не чекаючи, поки з’явиться запивка, Віталій випив горілку, витер губи тильним боком долоні. Уже простягнув руку до стаканчика з водою, коли хтось торкнув його ззаду за лікоть. Повернувся. Поруч стояла вранішня білява русалка. Здається — Оля. Світла біля барної стійки було досить, аби Мельник побачив на її обличчі переляк.
— Добре, що я вас побачила!
— Що таке?
— Пішли, швидше! — вона шарпонула його за лікоть.
— Куди?
— Ви тут охоронцем працюєте, я вже знаю.
— То й що? Вам охорона треба?
— Там людину вбивають! Швидше, швидше!
Білявка потягла його за собою сходами вниз. Навздогін йому щось обурено закричав бармен, та зараз Мельнику стало не до нього. Відмахнувшись рукою, він поспішив за Ольгою, на ходу витягуючи зброю.
На цю невеличку пригоду ніхто на „Аврорі” не звернув увагу.
Білявка вела Мельника до кущів, які густо росли метрах в тридцяти від корабля. Тут було темно, і чим ближче підходили вони до заростів, тим ясніше чули приглушені крики і голосне хекання. Так хекають, коли рубають дрова.