Поза межами болю

—      Не питайте.— І знов заслонив свою душу глибокою мовчанкою.
—      Чи хочете жити за всяку ціну? — спитав Сабо.
—      За всяку ціну.
—      Але як? — звучало невимовлене питання.
—      Як так, то маємо спосіб... гляньте он там! — сказав Сабо й показав рукою на когось.
Очі ішли за пальцями Саба й зупинилися — на трупі Боянія.
Громом ударила в їх мозок якась думка.
Що він думає?
Невже ж мав би труп спасати їм життя?..
Невже ж тіло товариша мало б їм служити за поживу?..
Це страшенне!
Це нечуване!
Найтайніші глибини душі заворушилися проти цієї думки.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша.
Виникла жахлива боротьба між духом і тілом. З одного боку, стануло страшенне почуття, що вони мусять стати людоїдами, з другого боку, інстинкт життя, який у боротьбі не перебирає в засобах. Тут обридження, там розпучливий крик шлунка:
— Дай мені все можливе, а то буде смерть.
Чимраз більш і більше охоплювала їх оця думка, вверчувалася їм у мозок, розшарпувала їм душу.
Не було іншого рятунку.
Всі, за винятком Штранцінгера і Пшилуського, обернулися в сторону трупа.
Їх очі виступили майже з лоба і стали неприродно великі, а зі всіх облич пробивалася безмежна жадоба не жити, а втихомирити бездонні голодові муки.
Тільки уста скривилися з відрази, начеб їх судороги вхопили. Зате очі, здавалось, хотіли самі полетіти до трупа й пожерти його.
—      Чому ж ви ждете? — питав нетерпеливо Сабо.
—      Бійтеся Бога, люди, що ви замишляєте? — падькав Ніколич.— Невже у вас немає серця ні якого-небудь людяного почування?
—      Он воно як! Дивіться, що за чутливий молодик! — сказав Добровський голосом, у котрому тремтіла життєва правда і якась несамовита іронія і глум над усім буттям:
—      Ти, Ніколичу, балакаєш, як жовтодзьоб. З тебе нівроку естет...
Невже ж ти не бачив учора, як наші товариші, прості жовніри, їли тіло свого товариша? Невже ти міркуєш, що твій шлунок сотворений з божеської амброзії, а не з тої самої поганої глини, що мій і кожної другої людини?
—      О ти, дітваку!
Подивися на себе й на мене й на всіх товаришів!
Що побачиш?
Правда? Сама шкура й кості!
А хто з'їв наше тіло?
Ну, скажи, небоже! Хто?
—      Нужда,— відповів Ніколич.
—      Звідкіля нужда?
Чи ж нам тут так дуже зле ведеться?
Хіба ти вже забув наш нинішній обід і папіроски?
А свіжий воздух, яким нам тут вільно дихати?..
Це нічо? Як?
Отже, я тобі скажу:
Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкіряний мішок із душею і кістьми всередині...
Але це наша власна вина.
Навіщо ми, люди, вбивали людей?
Хто смів нас вести на різню брата?
Чому ми слухали волі темних сил?
Ми здерли з себе людське обличчя і стали сліпим, бездушним, жорстоким оруддям убивства.
Де ж була наша душа й наша людська достойність?
Ми самі стоптали її власними ногами.
І це наш злочин.
І за цей злочин мусимо вмерти.
А хто з нас хоче жити, цей мусить їсти тіло з трупа свого товариша.
—      Добровський, як ти можеш так говорити? — жалівся Ніколич.— Ти хочеш заговорити своє власне обридження, правда, що так? Чи це дійсно така твоя філософія?
Замість Добровського відповів Сабо:
—      Ах, усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання. Я не розберу, навіщо тут стільки слів? Не розумію, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, між мертвим конем або ведмедем? Я, правда, волів би їсти мертвого ведмедя, ніж мертву людину, але не з чутливості, тільки із-за ліпшого смаку; мені жаль, що не можу служити вам чимось ліпшим, однак у біді й чорт навіть мухи їсть. Та ба! Тут і мух немає.
Добровський закінчив тут свої думки словами:
—      Наше теперішнє страшенне положення — це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі.
І нема в цій логіці ні чутливості, ні краси...
Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те нема ради.
—      О ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя...
—      А, видиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню,— закликав його Сабо.
—      Боже, цього я ніколи не зроблю.
Тут Сабо глузував:
—      Значить, ти хочеш їсти заморожене м'ясо... Це не зле. Це по модерних гігієнічних приписах...
—      Ах, ти говориш, як сатана,— затремтів Ніколич.
Добровський відповів:
— Ну не хочете ви йти по трупа, то й я не піду.
Сабо пішов сам.
Стало лячно дивитись на те, що робитиме Сабо.
Відвернули очі від трупа товариша.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ні одним словом я не брав участі в цій розмові, бо незвичайна, дивовижна жахливість думки Саба розтрощила до дна все моє єство.
Ціле моє тіло починає тремтіти, і здається мені, що мушу в найближчій хвилі впасти й не устану вже більше.
Ще слабша, ще нужденніша моя душа.
Здається, моя свідомість починає хвилями притемнюватися. Якась червоно-темна мряка заступає мені на хвилину очі й думки.
Все моє єство обертається в нічо.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Щось гострим ножем уверчується в мою свідомість.
Я чую, що думаю... чую біль... на щось тривожно чекаю...
Я живу...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Дивлюся через огонь у понуру даль.
На сто кроків від огню видніє увесь білий, снігом покритий корч, якого дивна подоба вражає глибоко мою уяву.
Цей корч із двома круглими вершками, з котрих горішній і більший нахилений над долішнім, нагадує мені жіночу постать, яка пригортає дитину до грудей.
Я не можу відірвати очей від цієї картини й уявляю собі долю матері з дитиною серед ледової пустині.
Як старанно вона оповила свою дитину...
Як ніжно тулить її до своєї теплої матерньої груді!
Як сумно вона похилила голову!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
А може... може, це — не корч?..
Може, це, дійсно, мати з дитиною?..
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ні, це корч...
Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Нараз червона мряка огортає мене і все щезає...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне небо.
Нічого більше.
Чую голоси: «Устань».
Мої товариші підносять мене й підтримують.
Їхні руки віддаляються від мене, й я знову сам сиджу та дивлюся перед себе.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ні... це корч... не корч...
Так, так... це мати з дитиною...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Небо й земля забули її так само, як нас...
І гине вона ще страшнішою смертю від нашої, бо мусить дивитися безпомічно, без ради й поради на конання своєї дитини...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Здається мені: вона побачила нас...
Чому ж вона стоїть непорушно?
Ні, вона, здається, хоче ворухнутись, але не має вже сили...
Вона з дитиною замерзає...
Може, вона слабим, завмираючим голосом прохає рятунку від нас...
Цить!.. Слухай!..
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Здається, я чую якесь тихе ридання і хлипання...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Крик жаху розвіяв мої думи.
Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша.
Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках.