Вовки Кальї. Темна вежа V

Невдовзі Роландів ка-тет поснув. Вартових вони не виставляли, та їхнього сну ніхто не потривожив.
П'ЯТЬ
Сни, що навідали їх, насправді не були сновидінням. Це розуміли всі, крім Сюзанни, яка тієї ночі була в прямому сенсі відсутня.
«О Господи, я повернувся до Нью-Йорка, — подумав Едді. — Справді повернувся. Все це відбувається насправжки».
Так і було. Він стояв у Нью-Йорку. На Другій авеню.
Тієї ж миті, коли він це усвідомив, з-за рогу П'ятдесят четвертої вулиці вийшли Джейк та Юк.
— Здоров, Едді, — широко всміхаючись, сказав Джейк. — Вітаю, ти вдома.
«Гра почалася, — подумав Едді. — Гра почалася».
  
Розділ ІІ
 
У НЬЮ-ЙОРКУ
 
ОДИН
Джейк вдивлявся в пітьму захмареного нічного неба без зірок та місяця і непомітно заснув. Занурюючись у сон, він відчув, що падає, і злякався: у попередньому житті так званої нормальної дитини йому часто снилося падіння, особливо в час шкільних іспитів, але після примусового народження в Серединному світі ці сни його облишили.
Аж раптом падіння припинилося. Він почув короткий передзвін, що здався занадто прекрасним: лише три ноти — і ти вже мрієш, щоб мелодія змовкла, дванадцять нот — і тобі здається, що вона тебе вб'є. Від кожного подзвону його кістки вібрували. «Звучить по-гавайському, чи не так?» — подумав він, бо хоч дзвіночки й близько не нагадували моторошне скавуління тонкоходу, щось подібне між ними все ж було.
Було.
Коли Джейк уже думав, що більше не витримає ні секунди, жахлива й химерна мелодія стихла. Зненацька пітьма за заплющеними повіками спалахнула сліпучим темно-червоним світлом.
Джейк боязко розплющив повіки, і в очі йому вдарило денне світло.
І щелепа йому відвисла.
Перед ним був Нью-Йорк.
Повз нього пролітали діловиті таксівки, виблискуючи на сонці жовтогарячими бортами. Пройшов юнак із навушниками «Вокмена» у вухах, вистукуючи ритм музики ногами, взутими у сандалії, й мугикаючи собі під носа «Ша-да-ба, ша-да-боу!» Джейкові барабанні перетинки шарпонув звук молоткового перфоратора. У самоскид полетіли уламки бетону, й тріскотнява відлуння покотилася від споруди до споруди, що стриміли до неба. Світ навколо оглушливо гуркотів. Джейк навіть не усвідомлював, настільки він звик до глибокої тиші Серединного світу. Ні, не просто звик. Полюбив її. Але в цьому гуркоті було щось неймовірно вабливе. Знову в буденному Нью-Йорку. Джейк відчув, як його губи мимохіть розтягуються в усмішці.
— Ейк! Ейк! — загукав тихий переляканий голос. Глянувши вниз, Джейк побачив Юка, що сидів на хіднику, обкрутившись хвостом. На лапах пухнастика-шалапута не було червоних черевичків, та й Джейк був без червоних «оксфордів» (дякувати Богові!), але, поза тим, усе дуже нагадувало їхню мандрівку до Роландового Ґілеаду, яку вони здійснили в чарівній кулі. Кулі, що стала призвідницею такого лиха і страждань.
Цього разу обійшлося без кулі… він просто заснув. Але то був не сон. Його сни ніколи не були такими насиченими й такими опуклими. А ще…
А ще вони з Юком стояли ліворуч від шинку «Канзас-Сіті Блюз», і люди обходили їх. Щойно Джейк це помітив, якась жінка справді переступила через Юка, для цього трохи піднявши чорну спідницю прямого крою над коліном, не змінивши заклопотаного виразу обличчя, що наче промовляло: «Я мешканка Нью-Йорка, поспішаю у справах, тож не пхайся мені під ноги».
Вони не бачать нас, але якимось дивом відчувають. А якщо нас відчувають, отже, ми тут насправді.
Першим на думку спало логічне питання — чому? Трохи поміркувавши, Джейк вирішив, що подумає про це пізніше. Він здогадувався, що відповідь не забариться. А тим часом чом би просто не порадіти, що він знов у Нью-Йорку?
— Ходімо, Юк, — покликав він і завернув за ріг. Пухнастик-шалапут, чужий у великому місті, трюхикав так близько, що Джейк відчував, як його дихання лоскоче йому щиколотку.
«Друга авеню, — подумав він. А потім: — О Боже…»
Але завершити думку не встиг, бо побачив Едді Діна, що стояв біля дверей крамниці «Барселонські валізи», приголомшений і трохи карикатурний у старих джинсах, сорочці з оленячої шкіри й шкіряних мокасинах. Його волосся звисало на плечі: хоч і було воно чисте, та його вже давно не торкалися ножиці перукаря. Джейк розумів, що сам виглядає не ліпше — зверху сорочка з оленячої шкіри, знизу жалюгідні обшматовані рештки «докерсів», у яких він назавше покинув батьківський дім, вирушаючи у плавання до Брукліну, Датч-Гіл і нарешті до іншого світу.
«Добре, що нас ніхто не бачить», — подумав Джейк, та одразу ж і передумав. Якби люди могли їх бачити, то ще до обіду перед ними виросли б золоті гори дрібних монет. Ця думка викликала в нього усмішку.
— Привіт, Едді, — сказав він. — Вітаю, ти вдома.
Едді спантеличено кивнув.
— Бачу, ти й свого чотирилапого друга привів.
Нахилившись, Джейк з любов'ю погладив Юка по спинці.
— Він для мене щось на кшталт кредитки «Америкен Експрес». Я без неї з дому не виходжу.
Джейк хотів продовжувати — він почувався дотепним, сповненим енергії й жартів — аж раптом з-за рогу вигулькнув дехто й проминув їх, не дивлячись (як і решта пішоходів), і це змінило все. То був хлопчик у «докерсах», що виглядали точнісінько як Джейкові. Адже вони й були Джейкові. Звісно, ще не те лахміття, на яке вони перетворяться згодом, але штани таки належали йому. Як, власне, й кросівки. Їх Джейк загубив у Датч-Гіл. Тиньковий велет, що охороняв двері між світами, зірвав їх йому з ніг.
Хлопчик, котрий пройшов повз них, був Джоном Чемберзом. То був він, тільки ще незагартований, невинний і до болю юний. «Як же ти вижив? — спитав Джейк навздогін самому собі, що віддалявся. — Як витримав те напруження, коли здавалося, що ти божеволієш, і втечу з дому, і той жахливий будинок у Брукліні? Та найголовніше — як ти не загинув від лап охоронця? Напевно, ти крутіший, ніж виглядаєш».
Едді так кумедно повів очима на його спину, що віддалялася, й знову на нього, що Джейк розсміявся, попри весь свій величезний подив. Едді нагадав йому комікси, де Арчі або Джагхед намагалися подивитися на два боки водночас. Опустивши погляд, він побачив той самий вираз у Юка. Чомусь від цього зробилося ще смішніше.
— Що за дурня? — спитав Едді.
— Повторна прокрутка, — Джейк зареготав ще сильніше. Сміх був дурнуватий, але зупинитися він не міг. Йому хотілося подуріти. — Це як тоді, коли ми спостерігали за Роландом у Великій Залі Ґілеаду, та тільки зараз ми в Нью-Йорку, тридцять першого травня тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого року! Це той день, коли я пішов зі школи Пайпера по-французькому! Повторна прокрутка, хлопче!
— По-французькому?.. — почав було Едді, та Джейк не дав йому закінчити. Його вразило чергове відкриття. Хоча слово «вразило» не надто добре передавало суть того, що відбулося. Його накрило з головою, як людину, що не змогла врятуватися від височезної припливної хвилі на пляжі. Його обличчя так просяяло, що Едді мимоволі відступив на крок назад.
— Троянда! — прошепотів Джейк. Йому забракло подиху сказати це гучніше, в горлі було сухо, наче пройшла піщана буря. — Едді, троянда!
— І що з нею?
— Це той день, коли я побачив троянду! — простягнувши непевно долоню, він узяв Едді за руку вище ліктя. — Я піду до книгарні… а потім на пустир. Колись там була делікатесна…
Едді жваво закивав.
— Аякже, «Вишукані делікатеси від Тома й Джеррі», на розі Другої й Сорок шостої…
— Крамнички вже нема, та є троянда! Той я, що пішов далі, побачить її сьогодні, і ми теж зможемо її побачити!
Очі Едді засяяли.
— Тоді ходімо хутчіш. Ми ж не хочемо тебе загубити. Його загубити. Чорт, одного з вас загубити.
— Не хвилюйся, — сказав Джейк. — Я знаю, куди він піде.
ДВА