Загублена земля

— Пора на спину, леді, — сказав Роланд.
— Давайте спробуємо ще трохи проїхати. Як вам ідея, га? А раптом їхати стане легше.
Але Роланд був невблаганний.
— Якщо ти спробуєш спуститися з того схилу, то ти тойво… як ти це називаєш, Едді? повернешся?
Едді вишкірив зуби й похитав головою.
— Навернешся. Це так називається, Роланде. Слівце з моїх марно згаяних днів, коли я гасав по хідниках.
— Хай там як воно називається, це значить, що ти полетиш сторч головою. Давай, Сюзанно. Мерщій на спину.
— Терпіти не можу бути інвалідом, — пробурчала Сюзанна, але дозволила Едді всадовити її й допомогла зручно себе вмостити в ранці, що його Роланд ніс на спині. Щойно вона опинилася на місці, як торкнулася руків'я Роландового револьвера.
— Віддати тобі цього красунчика? — спитала вона в Едді.
Він тільки головою похитав.
— Ти краще впораєшся. Та ти й сама це знаєш.
Знову щось буркнувши, вона відрегулювала кобуру так, щоб руків'я револьвера було в неї під правою рукою.
— Я вас, хлопці, затримую, і я це добре знаю… та якщо раптом станеться так, що ми доберемося до якогось старого доброго асфальтового покриття, то я вас обох обставлю — кров з носа обставлю.
— Навіть не сумніваюся, — сказав Роланд… і раптом рвучко піцняв голову. В лісі настала тиша.
— Братик–ведмедик нарешті здався, — сказала Сюзанна. — Слава Богу.
— А я думав, у нього ще лишалося зо сім хвилин, — мовив Едді.
Роланд відрегулював ремені ранця.
— Мабуть, його годинник за останні п'ять–шість сотень років почав трохи відставати.
— Ти справді гадаєш, що він був аж такий древній, Роланде?
Роланд кивнув.
— Щонайменше. А тепер йому кінець… останньому з Дванадцяти Вартових, наскільки нам це відомо.
— Ага, а тепер спитай мене, чи мені це не до дупи, — сказав Едді, розсмішивши Сюзанну.
— Тобі зручно? — запитав у неї Роланд.
— Ні. Мені вже болить дупа. Але нічого. Просто постарайся не скинути мене на землю.
Роланд кивнув і почав спускатися схилом додолу. Едді не відставав, штовхаючи перед собою візок і намагаючись не надто сильно вдаряти його об камені, що тут і там вигулькували з землі, наче великі білі кісточки пальців. Зараз, коли ведмідь врешті–решт стулив пельку, ліс видався Едді набагато тихішим — тепер він почувався мало не персонажем одного з тих наївних старих фільмів про джунглі, людожерів і здоровенних мавп.
23
Знайти ведмежий слід було легко, проте йти цим слідом виявилося непросто. Миль за п'ять від галявини вони потрапили в низинну грузьку місцевість, що лише трохи відрізнялася від болота. Коли земля нарешті пішла вгору й стала трохи твердішою, Роландові витерті джинси вже просякли водою до колін, і дихав він важко, з довгим присвистом. І все ж він був трохи в кращій формі, ніж Едді, якому боротьба з Сюзанниним візком у рідкому болоті й стоячій воді видалася надто нерівною.
— Час відпочити й перекусити, — сказав Роланд.
— О, дайте їсти! — відсапуючись, видихнув Едді. Він допоміг Сюзанні вибратися з ранця і посадив її на стовбур поваленого дерева, вздовж якого бігли довгі навскісні подряпини, залишені кігтями. А потім сам сів, а точніше — впав коло неї.
— Ти забрьохав мій візок, білявий, — сказала Сюзанна. — Тепер увесь цей бруд залишиться у мене на попі.
Він іронічно підвів брову.
— От буде далі мийка для машин, то я особисто його помию. Та я навіть натру всю цю машинерію воском, щоб блищала. Домовились?
Вона всміхнулася.
— Тоді по руках, любчику.
Довкола пояса в Едді був обв'язаний один із Роландових бурдюків. Едді постукав по ньому пальцем.
— Можна?
— Так, — сказав Роланд. — Але небагато. Щоб лишилося нам усім до наступного джерела. Так нікому не доведеться себе обмежувати.
— Роланд, скаут–орел з країни Оз, — хихотнув Едді, знімаючи бурдюк.
— Що таке Оз?
— Вигадана країна з фільму, — відповіла Сюзанна.
— Ні, все не так просто. Колись мій брат Генрі читав мені книжки. Я розповім тобі якось увечері, Роланде.
— Чудово, — поважно відповів стрілець. — Мені страшенно хочеться дізнатися про твій світ більше.
— Але Оз — це не наш світ. Сюзанна сказала правильно, це несправжнє, вигадане місце…
Роланд роздав їм шматки м'яса, загорнуті в якісь широкі листки.
— Найкращий спосіб вивчити нове місце — це дізнатися, про що воно мріє. Я залюбки послухаю про цей Оз.
— Гаразд, тоді й з тобою домовились. Сьюз розповість про Дороті, Тото й Залізного Лісоруба, а я — решту. — Він увігнав зуби в свій шмат м'яса і схвально підкотив очі. М'ясо набралося пахощів листя, в яке було загорнуте, і тепер смакувало неймовірно. Едді проковтнув свою порцію, відчуваючи, що в шлунку весь час працьовито бурчить. Тепер, трохи віддихавшись, він почувався добре, ба навіть чудово. Тіло почало обростати рівномірною оболонкою м'язів, і кожна його частина зараз перебувала в злагоді з рештою частин.
«Не переживай, — подумав він. — До вечора все знов почне нити. Гадаю, він рватиметься вперед і прискорюватиме ходу, аж доки я не впаду мертвий».
Сюзанна їла охайніше, запиваючи кожен другий–третій шматок ковточком води, повертаючи м'ясо в руках, відкусуючи з зовнішнього боку.
— Закінчи розповідь, яку ти почав учора, — запропонувала вона Роландові. — Ти сказав, що, здається, починаєш розуміти, чому твої спогади ворогують між собою.
Роланд кивнув.
— Так. Гадаю, обидві гілки спогадів відповідають дійсності. Тільки одна з них «дійсніша» за іншу. Втім, це аж ніяк не перекреслює другої.
— Нічого не розумію, — зізнався Едді. — Хлопчик Джейк або був на придорожній станції, Роланде, або його не було.
— Це парадокс — щось існує і водночас його немає. Поки він не розв'яжеться, я буду роздвоєним. Це само по собі погано, але розколина дедалі ширшає. Я просто відчуваю, як вона розширюється. Це… годі передати словами.
— Як ти гадаєш, у чому причина? — спитала Сюзанна.
— Я вже вам казав, що хлопчика штовхнули просто під колеса автомобіля. Штовхнули. А хто з наших спільних знайомих полюбляв таким займатися?
На її обличчі з'явився проблиск розуміння.
— Джек Морт. Ти хочеш сказати, що це він зіштовхнув малого на проїжджу частину?
— Так.
— Але ж ти казав, що це зробив той чоловік у чорному, — заперечив Едді. — Твій друзяка Волтер. Ти казав, що хлопчик бачив його — чолов'ягу, схожого на священика. Та й хіба малий на власні вуха не чув, як той назвався священиком? «Дайте дорогу, я священик» — щось типу того?
— О, Волтер був там. Вони обидва там були, і обидва штовхнули Джейка.
— Хто–небудь, принесіть заспокійливе і гамівну сорочку, — гукнув Едді. — У Роланда поїхав дах.
Роланд не звернув на ці слова жодної уваги: він уже почав розуміти, що жартики й кривляння Едді допомагали йому боротися з переляком і напруженням. Катберт був майже такий самий… а Сюзанна по–своєму не надто відрізнялася від Алана.
— Що мене найбільше бісить у цій ситуації, — сказав стрілець, — то це те, що я просто мусив знати. Врешті–решт, я був у Морта в голові і я мав доступ до його думок так само, як свого часу до твоїх, Едді, та до Сюзанниних. Я бачив Джейка очима Морта. Дивився на нього і знав, що Морт збирається його штовхнути під колеса. Більше того — я завадив йому це зробити. Все, що для цього знадобилося, — проникнути в його тіло. Він навіть гадки не мав, що з ним сталося. Так захопився своїм наміром, що вирішив, буцімто я — надокучлива муха, що сіла йому на шию.
До Едді поволі приходило розуміння.
— Якщо Джейка не штовхали на дорогу, то він ніколи не помирав. А якщо він ніколи не помирав, значить, і до цього світу не потрапляв. А якщо його не було в цьому світі, то ти ніколи не зустрічався з ним на придорожній станції. Так?
— Точно. Тоді мені навіть спало на думку, що якщо Джек Морт збирається вбити хлопчика, то мені треба відступити вбік і допустити, щоб він здійснив свій задум. Щоб уникнути парадоксу, який зараз роздирає мене навпіл. Але я не зміг. Я… я…