Загублена земля

— Її загадав Самсон. Отой кремезний хлопець із Біблії. Вона звучить так…
— «З їдячого вийшло їстивне, — процитував Аарон Діпно, знов крутнувшись на стільці, аби бачити Джейка, — а з сильного вийшло солодке». Така загадка?
— Ага, точно, — сказав Джейк. — А як ви здогадалися…
— Та трохи почитував. Послухай–но ось це. — Нахиливши голову назад, він заспівав соковитим мелодійним голосом:
 Лев і Самсон зчепились в бою,
 Бій цей вели вони без упину,
 Самсону вдалося видертись на спину.
 Стиснувши міцно шию хижака,
 Верхи на ньому він довго скакав.
 Всім нам відомо — жертву свою
 Лев розриває кігтями в бою.
 Отже, Самсон скакав і скакав,
 Аж до тих пір, поки лев не сконав.
 Ще не минуло навіть два дні
 — Соти бджолині в його голові.
Аарон підморгнув Джейкові й розсміявся, побачивши, як здивувався хлопчик.
— Це відповідь на твоє питання, друже?
Джейк дивився на нього круглими очима.
— Ого! Суперова пісня! Де ви її почули?
— Та Аарон їх усі знає, — відповів Тауер. — Він тинявся на Блікер–стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму «Хонері» якісь ноти, крім відкритої соль. Звісно, якщо йому можна вірити.
— Це старий спіричуелс, — сказав Аарон, звертаючись до Джейка, а потім оголосив Тауерові: — До речі, тобі шах, жирдяю.
— Це не надовго, — відрізав Тауер і зробив хід слоном. Аарон миттю його побив. Тауер щось пробурмотів собі під ніс, і Джейку здалося, що сказав він «хрін тобі».
— Отож, відповідь — лев? — спитав Джейк.
Але Аарон похитав головою.
— Це лише половина відповіді. У Самсонової загадки подвійне дно, друже мій. Друга половина — це мед. Ясно?
— Мабуть, так.
— О'кей, тоді спробуй розгадати ось це. — Аарон на секунду заплющив очі, а тоді продекламував:
 Що не має ніг, але біжить,
 З ложем, та на місці не лежить,
 Буває довгим і широким,
 Ворожим, добрим і двобоким.
— Ич сучий сину, який розумний, — загарчав Тауер на Аарона.
Джейк думав–думав, але, так нічого й не надумавши, похитав головою. Він міг би поміркувати трохи довше (виявилося, що загадки — це захоплива штука), але щось наполегливо підказувало йому, що треба вже йти, що цього ранку в нього є інші справи на Другій авеню.
— Здаюся.
— Ні, не здаєшся, — сказав Аарон. — Це з сучасними загадками можна просто здатися. Але справжня загадка, малий, це не просто жарт. Це головоломка. Помізкуй трохи. Але якщо вже не зможеш знайти відповіді, то в тебе з'явиться причина навідатись сюди. А якщо потрібна ще одна причина, то ось вона: кава у цього жирдяя виходить смачнюща.
— О'кей, — сказав Джейк. — Дякую. Обов'язково.
Але вже на вулиці його охопила впевненість: він ніколи більше не ступить на поріг «Мангеттенського ресторану «Пожива для розуму»».
15
Джейк повільно брів Другою авеню, несучи в лівій руці куплені книжки. Спочатку він намагався міркувати над загадкою… справді–бо, що має ложе, але не лежить на місці?., та в ньому наростало передчуття, що мало–помалу витіснило це питання з голови. Усі чуття загострилися до краю: Джейк бачив мільярди блискіток на асфальті, з кожним подихом всотував тисячі змішаних ароматів, і в кожному звуку для нього наче оживали інші, приховані звуки. Мабуть, так почуваються собаки перед грозою чи землетрусом, майже впевнено подумав він. Втім, передчуття було не поганим, а навпаки — добрим: воно віщувало, що прийдешня подія заступить собою те жахіття, що трапилося з ним три тижні тому.
І зараз, неподалік від того місця, звідки мав початися гаданий шлях, його знову охопило це наперед–знання.
Якийсь волоцюга вициганить у мене копієчку, і я віддам йому здачу, яку дав мені містер Тауер. Там буде музична крамниця. Її двері відчинені, щоб провітрювалося. Коли проходитиму повз неї, то почую «Стоунзів». І побачу себе в купі дзеркал.
Автомобілів на Другій авеню досі було небагато. Таксівки, об'їжджаючи менш повороткі машини й вантажівки, щосили сигналили. По лобовому склі й жовтогарячих багажниках стрибали веселі зайчики весняного сонця. Чекаючи, поки зміниться світло, Джейк роздивився, що на дальньому розі Другої й П'ятдесят другої сидить жебрак. Він прихилився до цегляної стіни якогось ресторанчика. Підходячи ближче, Джейк побачив вивіску — «Чу–Чу».
«Чух–чух, — подумав Джейк. — Ось у чому правда».
— Подай копієчку, — втомлено протягнув жебрак, і Джейк, не оглядаючись, кинув йому на коліна всю здачу з книжкової крамниці. І тут, неначе за графіком, до його вух долинула пісня «Роллінґ Стоунз»:
 Я бачу червоні двері й хочу пофарбувати їх у чорний,
 Ніяких інших кольорів, я хочу тільки чорний…
Не без подиву Джейк відзначив, що крамниця, котру він зараз проминав, називалася «Музика з вежі могутності».
Схоже, сьогодні вежі продавалися всюди й майже за безцінь.
Джейк пішов далі. Повз нього, наче в сонному маренні, пропливали вуличні вивіски. Між Сорок дев'ятою і Сорок восьмою він надибав крамницю під назвою «Твої відображення». Як і сподівався, повернув голову і побачив у дзеркалах дюжину Джейків — хлопчиків, що були надто маленькі на свій вік, дюжину школярів у охайному одязі для школи: синіх піджаках, білих сорочках, брунатних краватках і сірих штанях. Офіційних одностроїв у школі Пайпера не було, а до неофіційного максимально наближався цей одяг.
Зараз школа здавалася далекою і давно забутою.
І тут Джейк збагнув, куди йде. Це розуміння піднімалося з глибин його свідомості, як неймовірно приємна на смак свіжа вода з підземного джерела. «Це крамничка делікатесів, — подумав він. — Принаймні так вона виглядає зовні. А насправді це зовсім інше… двері до іншого світу. Того, іншого світу. Його світу. Правильного світу».
І Джейк побіг, пристрасно дивлячись уперед.
Світлофор на Сорок сьомій був проти нього, але хлопчик не звернув уваги: стрибнув уперед з хідника і помчав через білі лінії переходу, кинувши ліворуч лише один недбалий погляд. Заскреготіли шини об асфальт, і перед Джейком різко зупинилася водопровідна аварійка. Але йому було байдуже.
— Гей! Ти що, сказився? — закричав водій, та Джейк не слухав.
Лише один квартал.
Зараз він біг щодуху. Краватка майоріла десь за лівим плечем, волосся вітер зачесав назад, а шкільні черевики гупали по хіднику. Джейк не зважав на погляди перехожих, здивовані або просто зацікавлені, так само, як проігнорував лютий вигук водія аварійки.
Це тут… тут, на розі. Коло магазину канцелярського приладдя.
Ось з'явився вантажник поштової служби в темно–коричневій спецівці, штовхаючи перед собою візок з посилками. Джейк перестрибнув вантаж, наче, піднявши руки, виконував стрибок в довжину. Сорочка вилізла зі штанів і стирчала ззаду з–під піджака, як край слинявчика. Вже приземляючись, Джейк мало не наскочив на дитячий візок, який котила молода пуерториканка. Рухаючись, наче півзахисник, що помітив діру в лінії оборони й кинувся затуляти її собою, він уник зіткнення з коляскою. «Де горить, хлопчику?» — спитала молода жінка, але Джейк і її проігнорував. Він уже мчав повз «Папірчик» (так називався магазин канцприладдя), з його вітринами, повними ручок, записників і настільних калькуляторів.
«Двері! — шаленіючи, подумав він. — Я їх побачу! Але чи я спинюся там? Нізащо! Я ввійду, а якщо вони замкнені, то доведеться їх вибити просто перед…»