Загублена земля

— Відпусти мене, — наказав він.
— Що ти там пискнув? — У батька стали круглі очі. Сьогодні ввечері вони були налиті кров'ю особливо сильно. Джейк здогадався, що це він, мабуть, надто часто черпав зі свого джерела чарівного порошку, і поставати проти нього зараз було б нерозумно, але все одно він не збирався відмовлятися від свого наміру. Він не миша в зубах у кота–садиста і труситися від страху не буде. Тільки не сьогодні. А може, відтепер це взагалі в минулому. І раптом Джейка осяяло: його гнів викликаний здебільшого одним простим фактом. Він не може поговорити з батьками про те, що сталося… точніше, відбувалося досі. Вони зачинили всі двері.
«Але в мене є ключ, — подумав він і намацав ключ крізь тканину штанів. Згадались третій і четвертий рядки неоковирного вірша: Хочеш побігати і погратися? / До ПРОМЕНЯ спробуй сьогодні дістатися.
— Я сказав, відпусти мене, — повторив Джейк. — Я звихнув собі щиколотку, мені боляче.
— Зараз я тобі ще не так боляче зроблю, якщо ти не…
Раптом Джейк відчув приплив сили. Він ухопив руку, що
вчепилася в нього біля плеча, і різко відштовхнув. У батька щелепа відвисла від здивування.
— Я тобі не підлеглий, — сказав Джейк. — Я твій син, не забув? Якщо забув, то глянь на фотографію в себе на столі.
Батько вишкірив бездоганні коронки, явивши світу вираз, що на дві третини складався зі здивування, а на третину — з несамовитої люті.
— Не смій так зі мною розмовляти. Де твоя повага?
— Не знаю. Може, я її загубив дорогою додому.
— Мало того, що ти цілий день десь валандався без поважної причини, так ще й верзеш своїм безсоромним ротом…
— Годі! Припиніть це! — закричала Джейкова мати. Попри всі транквілізатори, що циркулювали зараз в її крові, голос був такий, наче вона от–от розридається.
Батько знову хотів ухопити Джейка за руку, але передумав. І може, це частково пояснювала та дивовижна сила, з якою хвилину тому син вирвав руку з його лещат. А може, Джейків погляд промовисто свідчив, що краще цього не робити.
— Я хочу знати, де ти був.
— Надворі. Я вже тобі казав. І більше нічого казати не збираюся.
— Ну ти й нахаба! Телефонував директор школи, а вчитель французької, той взагалі до нас приходив. І в обох було до тебе beaucoup[7] питань! Як, зрештою, і в мене. І я вимагаю відповідей!
— У тебе брудний одяг, — помітила мати й нерішуче додала: — Джонні, тебе що, пограбували? Ти втік зі школи, але потрапив до рук грабіжників?
— Та яке там пограбували, — заричав Елмер Чемберз. — У нього ж досі годинник на руці, не бачиш?
— А звідки тоді кров на лобі?
— Нічого страшного, мам. Я просто вдарився.
— Але ж…
— Я йду спати. Я дуже, дуже втомився. Якщо хочете, поговоримо про це вранці. Може, тоді це матиме якийсь сенс. Але поки що мені сказати нічого.
Батько простягнув руку й зробив крок йому навздогін.
— Елмере, ні! — зірвалася на крик мама.
Але старший Чемберз, не звертаючи на неї найменшої уваги, вхопив Джейка за піджак на спині.
— Та як ти смієш повертатися до мене… — почав він, проте Джейк блискавично крутнувся і вирвався з батькових рук. Шов під правою пахвою тріснув.
У Джейка був такий палаючий погляд, що батько мимоволі відступив. Лютий вираз обличчя згас, його заступив переляк. В очах його сина справді горів вогонь — то була не метафора. Мати кволо пискнула, затулила рота рукою, зробила два непевні кроки назад і, наче мішок борошна, впала в своє крісло–гойдалку.
— Дай… мені… спокій, — процідив Джейк крізь зуби.
— Та що з тобою? — мало не жалібним тоном спитав батько. — Що, в дідька, сталося? Ти прогулюєш школу, не сказавши нікому ні слова, і це в перший день іспитів. Приходиш з голови до п'ят брудний… поводишся, немов божевільний.
От і прозвучало… поводишся, немов божевільний. Це те, чого він так боявся, відколи три тижні тому з'явилися голоси. Страхітливе Звинувачення. Та зараз Джейк зрозумів, що йому зовсім не страшно, мабуть, тому, що він нарешті все для себе вирішив. Так, з ним справді щось сталося. І відбувається досі. Але він точно не збожеволів. Принаймні, поки що.
— Вранці поговоримо, — повторив Джейк. Він пішов до виходу з їдальні, й цього разу батько навіть не намагався його зупинити. Але біля дверей Джейкові довелося зупинитися — пролунав стурбований матусин голос:
— Джонні… з тобою все гаразд?
І як йому на це відповідати? Так? Ні? І так, і ні? Ні те, ні те? Але голоси мовчали, і це був бодай якийсь здобуток. Взагалі–то, дуже великий здобуток.
— Вже краще, — відповів він після хвилинних роздумів. А потім пішов до своєї кімнати і щільно зачинив за собою двері. І коли клацнув замок дверної ручки, відділяючи його від решти білого світу, Джейк відчув невимовне полегшення.
20
Він трохи постояв під дверима — слухав. Материн голос звучав глухо, батьків — трохи гучніше.
Мати сказала щось про кров і лікаря.
Батько відповів їй, що з малим усе гаразд, тільки за дурною головою і ногам нема спокою, і з рота всілякі нісенітниці лізуть, але він це швидко виправить.
Мати попросила його заспокоїтися.
Батько відповів, що спокійний.
Мати сказала…
А батько їй на це… а вона — бла, бла, бла. Джейк їх любив, незважаючи ні на що… думав, принаймні, що любить… але зараз сталося щось, і вслід за цим «чимось» почнуться інші події.
Чому? Бо з трояндою щось було не так. А ще, мабуть, тому що Джейк хотів побігати і погратися… і знову побачити його очі, сині, як небо над придорожньою станцією.
Джейк повільно пішов до письмового столу, знімаючи дорогою піджак. Втім, від піджака там лишилася сама назва — один рукав був майже повністю відірваний, підкладка безвладно висіла, як вітрило у штиль. Недбало повісивши його на спинку стільця, Джейк сів і поклав книжки на стіл. Останні півтора тижня він спав препаскудно, але сьогодні спатиме, як немовля. Здавалося, він ще ніколи не був такий натомлений. Вранці, мабуть, буде якось легше вирішити, що робити далі.
У двері тихенько постукали, і Джейк змучено повернувся в той бік.
— Джоне, це місіс Шоу. Можна мені зайти?
Джейк мимоволі всміхнувся. Місіс Шоу… ну звісно, хто ж іще. Батьки підіслали її як посередника. Хоча ні, як перекладача, так буде точніше.
«Підіть до нього, — напевно, сказала мама. — Вам він розкаже, що з ним таке. Я його мати, а той чоловік з налитими кров'ю очима й мокрим носом — його батько, а ви лише економка, але з вами він поділиться тим, чого не захоче розповідати нам. Бо ви з ним бачитеся частіше, ніж я чи він, то, може, маєте з ним спільну мову».
«У неї в руках точно буде таця», — подумав Джейк. І, всміхаючись, відчинив двері.
Місіс Шоу справді тримала тацю. На ній було два сендвічі, шматок яблучного пирога і склянка молока з шоколадом. Погляд у місіс Шоу був трохи стривожений, наче вона боялася, що Джейк стрибне на неї і вкусить. Батьків ніде не було видно. Джейк уявив, як вони зараз сидять у вітальні й нервово вслухаються в тишу.
— Хочеш перекусити? — спитала місіс Шоу.
— Так, дякую. — Джейкові аж шлунок судомило від голоду, бо востаннє він їв уранці. Він відступив, пропускаючи місіс Шоу до кімнати. Проходячи повз нього, вона знову глянула на нього з пересторогою, а потім поставила тацю з їжею на стіл.
— О, погляньте–но! — вона взяла зі столу «Чарлі Чух–Чуха». — Коли я була маленькою, в мене теж була така книжка. Це ти сьогодні купив, Джонні?
— Так. Батьки попросили вас дізнатися, де я був?
Вона просто кивнула. Не кривлячи душею, нічого не вдаючи. Для неї це був один із обов'язків, як сміття винести. «Якщо хочеш, можеш розповісти, — було написано в неї на обличчі, — а як не хочеш, то мовчи. Ти подобаєшся мені, Джонні, але ваші стосунки — це ваші стосунки, і мене вони не обходять. Я просто тут працюю, і мій робочий день закінчився годину тому».
Її промовистий вираз обличчя аж ніяк не образив Джейка. Навпаки, він заспокоївся. Місіс Шоу була ще однією знайомою–але–не–зовсім–другом… проте йому здавалося, що вона йому більше друг, ніж хлопці в школі, і вона набагато ближча йому, ніж батько з матір'ю. Принаймні, місіс Шоу була чесною людиною. Вона ні перед ким не запобігала. Усе включалося в рахунок наприкінці місяця. Втім, вона завжди зрізала з хліба скоринку, готуючи сендвічі.