Тема для медитації

Дядько Сем. Кругленький чоловічок з лагідним усміхненим обличчям. Якщо його поплічників можна вважати просто моральними каліками, які гаразд і не тямили, що ж вони чинять, то цей тип становив собою класичний зразок фашиста. В екстремальних ситуаціях такі люди перетворюються на катів, патологічних убивць і комендантів концентраційних таборів. Зовні він був копією шефа гестапо Мюллера з відомого фільму: привітний голос, кругленьке черевце, ласкава батьківська посмішка — і гострий мов скальпель інтелект, спрямований на виявлення і знищення ворогів компартії, а значить, і його особисто. В ті хвилини, коли крізь личину доброго дядечка проступало його справжнє обличчя, видно було, що цей чоловік не зупиниться ні перед чим і...
Наступного разу ми зустрілися з Леляною в парку Шевченка.
— Значить, треба щось починати вже зараз? — із сумнівом поспитав я.
Вона пропекла мене очима.
— Ми не повинні сидіти склавши руки! Оці хлопці й дівчата, котрі приїхали з периферії, поняття не мають про те, що діється на Вкраїні, розумієш?
— А що ж саме будемо ми поширювати?
— А в тебе лежить без руху ціла купа самвидаву! — гостро сказала вона — Ти що, квасити його збираєшся?
— Та, — почухав я потилицю, — не збираюся, звичайно... Але вся та література стосується переважно минулого десятиріччя!
— Що стосується актуального самвидаву, то це не проблема! Головне, щоб ти був готовий працювати. Ну?
Я підняв руки догори.
— Та згоден я... згоден! — я раптом затнувся. — А ти що ж... сумнівалася в цьому?!
Її погляд потеплів.
— Та ні!.. — буркнула вона, засоромлено ховаючи погляд. — Я від самого початку знала, що ти наша людина...
— Але все-таки трохи сумнівалася! — вигукнув я, вдаючи з себе ображеного. — Не вірила мені, еге? Думала, я — боягуз, правда? — Вона хтіла щось заперечити, але я пильно глянув їй у вічі. — До речі, а звідки ти візьмеш актуальну літературу?
— Я не можу тобі цього сказати! — відрубала вона.
— Не довіряєш, значить?
— Ну, Юру... — Леляна докірливо подивилася на мене, і я знітився. — Ну, ти ж повинен знати, що існують речі, про які нікому не кажуть!
— Та знаю я... знаю! Існує конспірація, і такого запитання взагалі не можна ставити... Хто буде іще з нами працювати?
— Стоян!
— А він знає про це?
— Я провела з ним роботу... Він прочитав працю Дзюби і просто-таки загорівся бажанням щось зробити. Чого ти так дивишся?
Я зітхнув.
— Ти впевнена, що він піде з нами до кінця?
— А чого! В нього сильний характер...
— Люба моя, та він просто закоханий у тебе! Завтра це у нього пройде, і він здасть нас разом із усім гамузом. Ти думала про це?
— А ти що, боїшся тюрми? — насмішкувато поспитала вона.
Я подумав.
— Та, — сказав я нарешті, — з моїм характером її так чи йнак, а не минути! І взагалі, як у нашому селі казали, швидше сядеш, — то швидше й вийдеш... — Я зміряв її зацікавленим поглядом. — А ти молодець, треба сказати... справжня войовниця з Божого Вирію!
Вона зашарілася.
— Правда?
— Та звісно! — потвердив я. — До речі, в Отхлані теж є три діви, котрі прилітають на землю Троянову з ножами й мечами... але вони служать Морані!
— А як же їх зовуть?
— Цього ніхто не знає! Наймення їхні відомі знахарям і відьмам, але вголос їх вимовляти не можна... Коли навіть заходить про них розмова, то треба прочитати закляття: «В чистім полі камінний стовп стоїть, у тому стовпі заклятий меч лежить, — хто цього меча має, той усю нечисть постинає!» А то накличеш нещастя...
— Юру, а яка вона, ця Отхлань?
— Ну, — сказав я, — це така прірва між світами! Коли людина вмирає, то її душа пливе по чорному дунаю, який тече в Отхлань. Між іншим, дунай — це колись так звалася всяка вода... От цей дунай і є першою рікою, яка оперізує всю Отхлань. Друга ріка — це кровавий дунай. Третя ріка — огненний дунай, через який перекинуто калиновий міст, і його стереже червоний див. Далі починається камінний ліс, у якому водяться люди з собачими головами. Потім ідуть три камінні пороги, що їх стережуть різні потвори. Найстрашніша з них — це Лизень, бо він як подивиться на живу душу...
— А хіба живі можуть потрапити в Отхлань?
— В царство Морани, — повчально сказав я, — ходять відьми й характерники, бо вони їй служать! Але навіть вони цього стараються не робити, бо звідти можна й не вернутися... Одначе був один чоловік, який живцем потрапив ув Отхлань і зумів звідти вирватися — і навіть піднятися у Верхній Світ. Там він бачив Город-на-Оболоках, де вічно живе Сварог.
— Це все бабуня тобі розповідала?
— А хто ж іще! — Я глянув на годинника й побачив, що до початку першої пари лишилося яких десять хвилин. — Мені пора, Леляно... Ти принесла щось почитати?
Вона дістала якусь теку. Тоді розв’язала поворозки, і я побачив заголовок: «Репортаж із заповідника імені Берії».
— Це, — сказала вона, — досить давня праця, одначе тут цікаві думки. Прочитай... І ще одне. Увесь самвидав буде зберігатися в мене. Я мешкаю в тітки на Мишоловці, й там заховати можна що завгодно... Так що того портфеля теж віддаси мені... Домовилися?
— Та певно! — я подумай. — Знаєш, єдине чого я не хтів би, це залучати до цієї справи Стояна...
— Чому?
— Його дід був активістом і вигубив три чверті села. Його батько був головою сільради і розвалив церкву. Сам він ще й тижня не провчився на факультеті, а його вже обрали комсоргом. Яблуко від яблуні недалеко падає, розумієш?
— Я ручаюся за нього! — заявила вона. — Врешті, це не твій клопіт.
Я глянув на неї й зітхнув. Її ніжний м’який профіль чітко вирізнявся на тлі осіннього краєвиду, й у душі моїй зненацька поворухнулося невиразне тоскне передчуття того, що ми обоє роковані й наближаємося до тої межі, за якою починається непоправне; що будь-яке щастя — де всього лиш одна мить, яка може більше й не повторитися; що прийде час, коли я згадуватиму цей день з глибокою печаллю й сумом...
Юр штовхнув хвіртку, і вона пронизливо завищала незмащеними завісами. Спотикаючись на кожному кроці, він піднявся до хати, пройшов попід вікнами, де шурхотіло пожухле кленове листя, і спинився перед порогом. Відро так і стояло на присьбі, як він його залишив, повернувшись од криниці. Уклякнувши на колінах, він перехилив те відро до себе і заходився жадібно ковтати холодну воду, в якій прозорими скалками плавала дрібна крига...
ГЛОСАРІЙ. ... не мав ані найменшого уявлення про реальну політичну обстановку. Філологічний факультет у середині 70-х років — це була жалюгідна жменька переляканих і вкрай озлоблених людей, що скидалися на собак, яких побоями і лайкою загнали в глухий кут. Після нещодавніх політичних арештів достатньо було запідозрити кого-небудь в націоналізмі — й уся ця зграя з диким ревом і гавканням починала рвать таку людину на шматки. З цією метою партійні органи запровадили процедуру з перевірки на політичну благонадійність — офіційно вона звалася атестацією з громадсько-політичної практики, і гаслами її були такі фрази, як «усім до всіх є діло» й «ніхто не повинен залишатися осторонь»...
... після лекцій. З вікна видно було тополі, з яких уже геть облетіло листя, й залізні коробочки авт, які снували туди-сюди бульваром Шевченка.
— Відзначається пасивною, аполітичною поведінкою! — урочисто виголошував дзвінкий дівочий голос. — Протягом цілого семестру відмовлявся брати участь у житті студентського колективу, ігнорував усі громадські заходи, а також не з’явився на комсомольські збори університету... Коли я нагадала йому, що явка обов’язкова, то він відповів: «А на дідька вони мені здалися... що я, дурний?!»
— Нічого, ці слова йому боком вилізуть! — озвалася Попружна.
— Крім того, активно пропагує вірші маловідомого поета Антонича, в якого прослідковуються релігійні й націоналістичні завихрення... Одне слово, фігура дуже оригінальна! Пропонуємо: не атестувати Юра, справу передати на розгляд комсомольського бюро факультету...