Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Лиш вона не могла вижити вповні.
Як і опиралася всьому напорові згубної сили майже класичною рівновагою сильного духу, — самій музиці вона не могла опертися. А її кінець сховався був у неї в ту музику. Визирав із неї пориваючою красою смутку й меланхолії, і саме тоді, коли грала свої композиції й фантазії, і коли купалася в ній, як у своїм властивім елементі…
Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя…
Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..
1898 р.
  
Там звізди пробивались
 
Поезія в прозі
 
Під самим лісом плила вузька глибока ріка. Змивала коріння старих дубів, холодила берег, на якім виростало буйне зілля, густі дикі корчі дерев, — і відбивалась від часу до часу від берега на знак життя.
Густий ліс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсім зеленою водою, і лиш там, де припирала лівим берегом до гладкої рівнини, блистіла здалека сивавим сріблом.
По ній пишались водні рожі, а ще більше їх широке зелене листя.
Рівнина, що припирала до лівого берега, — се широкий степ. Степ український. По нім грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.
Звідки походив?
Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко, і він розпустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім, мов цар…
Незамітно плила ріка вперед. Лиш як вітер здіймався й шалів по степу, її гладка поверхня морщилася з болю.
— Чого терпиш?.. — питав тихим шелестом дубовий ліс зелений.
— Дражнить мене, а розіллятись не можу, — відшептувала болісно.
— Виступи з себе, розіграйся та залий цілий степ широкий, щоб знав, що і в тобі сила! — радив великан.
— Замало мене, щоб залляла цілий степ широкий, — відмовила сумно. — Зробились би з мене хіба краплі роси на нім, та саме окрасили його, мов кришталями. Волю так.
— Так? Стіснена в оцей жолоб та вічно стережена каменистим берегом?
…По гладкій поверхні промайнув у ясній, місячній ночі усміх її… — Я глибока. Безмежно глибока. Оскільки вужча, остільки глибша. Оце широке пишне листя, що плаває тут і там по мені, що незамітною стебелиною здіймається з мойого замуленого дна до ясного світла, — воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє багатство…
Задумався ліс дубовий.
Говорила про багатство, а майже незамітна в тім широкім степу, і усміхалась.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 
Він був її вічною окрасою. Німої прастарої поезії. Магічними місячними ночами снувались русалки по його березі. В глибині його темній, безшелесній співали полохливі соловейки… а десь-не-десь вганявся з-поміж гущавин дерев сильний дуб-великан угору і глядів понад усіх далеко в сірий степ пустий… Далеко до сходу сонця?
Недалеко.
Але ще ніч пишалася.
А ночі тій відповідав широкий сум на степу й далеко розстелена туга…
За чим?
Що звізди в нім не пробивались. Що весь блиск багатства, що пишався та тремтів вічним сріблом он там на небесах, весь рай, розцвілий на голубім небі, не схилявся до нього і ані раз не відбивався в його могутнім далекім просторі…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 
А під берегом лісу, в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лискучою поверхнею своєю незамітною вперед, — там грало світлом небесним.
Там звізди пробивались…
Чернівці, 27 липня 1900 р.
  
За готар [30]
 
(Нарис із сільського життя)
 
Зима.
Старенький панотець села Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сільською дорогою під ліс. Дорога трудна: снігом завіяна. Він останніми днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути — царство його. За дрібними сільськими хатами знімались білі могили, наметені вітром, і ночами блистіли проти місяця холодним кришталевим блиском.
Мороз тиснув і пік, і хіба що хто мусив — виходив із хати.
А старенький панотець мусив.
Двоє ґаздів, один молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питання: «Що з чужим робити, що не знати звідки навіявся, убогий подорожній якийсь, і лежить напівмертвий на лісовій дорозі недалеко хати чорної Магдалени?.. Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболілий, повалився серед пустої дороги, якраз за селом, під лісом».
Тому треба було піти і поглянути на нещасного. Може, покажуть сліди які, звідки він, а може, іще й заговорить… може, зможе іще піднятися і далі піти: такий чужинець, що не знати звідки і що — лише клопіт для села: загине, то й ховай даром, трудись за Бог зна які гріхи… Він не любив даром трудитись. Старий вже був, а що найважніше — який хосен йому з того… А то акурат…
— Ех, що за дорога, що за дорога! Се кара Божа спадає на нас, кара Божа! — бурмотів, засапуючись і опираючись важко на грубу, ковану палицю. Біла довга борода аж штивніла на морозі.
— Таже дав Бог святий сніг, аякже, — відказав молодший, — а може, воно й добром вийде весною землі?
— А — і, «добром», дурню! Грішите, та п’єте, та крадете, та рабуєте, свідчите фальшиво один на другого; на Боже не даєте — і добром має ставати стужа та фортуна? Не плів би ти дурниць!
Молодий замовк.
Він засунув одну руку в рукав другої, зігнувся, опустив голову вниз і старався опертися острому, пекучому вітрові, що так і палив обличчя. Не мав він охоти говорити: по правді сказавши, боявся панотця.
Його товариш — старий балакун, сільський вартівник — поглянув боком на панотця і обізвався:
— Що ми мали робити, панотчику? Двірника не було вдома, щоб в нього порадитись, виїхав у місто, а що до вас нам найближче, то й поступили до вас за доброю порадою. Се не наш чоловік, панотчику, се чужий. Ніяк першого-ліпшого чужого, та ще і в хоробі, в хату затягати. Біду може затягнути. Ми йшли оба до лісу, я та й оцей… і видимо: недалеко саду чорної Магдалени… саме близько готаря, лежить чоловік. Приступаємо… дивимося… се не з нашого села.
— І не з сусіднього! — закинув молодий.
— І не з сусіднього! — повторив старий. — Вмісто кучми в нього капелюх на голові солом’яний, а вмісто сердака або кожуха — полотнянка.
— З Галіції! — закинув, як перше, сухо молодий.
«Таки так», — кажу.
«Може, замерз!» — каже оцей.
«Або заслаб, — кажу я, — та й гримнув».
— Або упився, або упився! — кликнув роздразненим голосом панотець, спинившись, щоб відітхнути, бо якраз знімалась дорога горбом між полями.
Оба селяни розсміялися.
— Може, хотів зігрітися! — закинув старший. — Та й збігла горівка в ноги й звалила.
По хвилі довшого мовчання поспитав панотець:
— А далеко ще там до нього?
— Та ніби недалеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря…
— Котрої Магдалени?
— Таже чорної, панотчику, чорної…
— Ага… ага! — обізвався панотець протяжно, — чорної… — і замовк.
Аж надто добре він її знав. Тринадцять разів вступав в її хату. Тринадцятеро дітей поховала вона, та Магдалена.
— Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги, й руки геть покривило, — почав оповідати старий вартівник.
— Від чого покривило? — спитав панотець.
— Або може знати… Кудись ходив на роботу, і відколи вернув — два роки буде тому на Миколая, — то все лежить та й лежить… і руки, й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сім світі. Не дай, Боже, нікому таке. Ще й діти вмирають. Оце останнє, що ще держиться її — та й то вже так, якби не її вже було. Лише очима світить. Худе… жовте, і день і ніч кахукає та й кахукає. Біда!
— Ов!.. — кликнув панотець, і знов на хвилину пристанув. Потім додав, відітхнувши: — До неї ще далеко. Десь забудувалися від села, як від ворогів. То… кажеш… її мала слабує?