Новели

кутаючи дітей у свої шорсткі лікарняні халати, пригортаючи до грудей тих на смерть переляканих найменших низових людей.
...Коли, врятований хворими, Петро Дем'янович прокліпнувся, лежачи горілиць на пагорбі, перше, про що подумалось, було: «Навіщо я опритомнів, ожив? Навіщо вони врятували мене? Хворі з лікарні рятують здорових людей! Ні, це вже, мабуть, кінецьсвіття...»
Вони, його рятувальники, з божевільними від жаху очима стояли над ним в мокрих, забрьоханих халатах, були ще вкрай збуджені всі, поглядами нестерпно гострими стежили за цим незнайомцем, вихопленим з потоку, дивуючись, певне, тому, що він оживає; декотрі, нахилившись, зблизька вдивлялися в нього, навряд чи й вірячи в його воскресіння. Котрийсь з безмежною осмутнілістю в очах запитав:
— Суду боїшся?
Ні, він не боїться суду. Найстрашніше вже сталося. Хотів зробити добро, а зробив таке зло. Хоча йому й зараз ще не до кінця віриться, що все це відбувалося в реальності, а не вві сні відбувалося з ним і що це його перевертом несло в потоці багнюки в якісь безвісті, де він гинув... Але за що йому така покара, оте саме «возмєздіє»? Де батько? Чи врятуватися встиг? Десь поруч, ніби крізь товщу пульпи, долинають сердиті голоси про технічне дилетантство проекту, про вольові рішення, хтось оповіщає про перекинутий трамвайний вагон біля депо, про пасажирів, що багнюкою у вагоні захлинулись усі до одного... Маячня? О, якби він міг зараз поринути у світ маячні!
Скільки ж часу минуло? Мить чи вічність? Однак ще був ранок, небо по — весняному ясніло над ним, а нижче... Сіризна якась незнайома, пустельна вдарила в очі. Садків нема, вуличка зникла, будиночки зобіч яру позносило, зчесало, у лічені хвилини ураганом води змело. Вся твоя країна дитинства лежить безмовна, посіріла, мов та Помпея, під нашаруванням свіжого мулу, під вагою притихлої, уже незрушної грязюки, яка щойно ревма ревіла цим Чорним яром.
Спробував поворухнутись, і тупий біль в усьому побитому тілі нагадав йому, що він живий.
— Боїшся суду? — знову спитав, нахилившись над Гайдамакою, ще один, змучений, рудобородий, спитав зі щирим співчуттям у голосі. І всі вони, мов на щось неземне, нетутешнє, дивились на потерпілого очима гострими й без міри сумними.
Вийшлий із небуття, він перевів погляд на горішнє місто, на його ансамблі. Там усе стояло на місці, крім його споруди: у верхів'ях яру, де була стіна запруди, світилось небо. Світилося крізь проломину ясно — блакитне, ніби з дитинства, ніби вдруге подароване матір'ю.
1985
У *.txt форматував Раковець Олександр.
Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua
Олесь Гончар
 КРЕСАФТ 
 
Новела
----------------
На польовому току, де ворохи зерна поналивані, сказали Кухаренкові, що його викликають у район. Важко стояв серед току, вуса висіли аж до землі, такий був похнюплений. Легкова в ремонті, міг би взяти одну з вантажних, що возили зерно на елеватор, але соромно брати вантажну для такої поїздки. Під рукою була бригадирова однокінна бідарка — нею й поїхав.
Понад колючою посадкою їде. Білий полудень навкруги, сорока скаче по верхах і весь чає крикливо скрекоче до Кухаренка, мовби хоче вискрекотати йому якесь слово, але не вміє.
Степове безлюддя повите спекою. Далеко ходять комбайни. Бовваніє на обрії мурована вежа елеватора. Вихор курявно, сліпо блукає по степу, перетинає дорогу, і далі тільки стерня переблискує, де він пішов уже прозорий.
Цокіт бідарки розламує полудневу тишу.
Кухаренко знає, чого його викликано. Млоїться в грудях від передчуття кари. Це мусило статись. Ждав цього, не думав тільки, що покличуть так швидко.
Районне містечко густо запорошене степовою пилюкою. Лежить тут і його, Кухаренкова, пилюка теж. Поопускали вуха садки. Коло чайної п'ють ситро знайомі голови, гукають Кухаренкові:
— Кресафте, сюди!
Їм і досі чудно, що ім'я в нього Кресафт. Воно для них ніби прізвисько.
Проїздить мимо не зупиняючись. Дзвін на прадавній дзвіниці висить насторожливо. Давно мовчить, прикусив язика, не калатне, і здається, ось-ось впаде просто на голову Кресафтові. Навпроти знайомого будинку біля конов'язі — цілий наїзд. Отже, викликано багатьох. Конов'язь обгризена: доки люди засідають, коні акацію гризуть.
Прив'язав і свого: гризи, брате. Бо, мабуть, аж уночі дійде наша черга.
Проте його одразу й погукали. Поза чергою. Це не віщувало добра. Секретарка в приймальні, що раніш зустрічала його усмішкою і своїм настроєм мовби застерігала й підбадьорювала для наступної розмови, цього разу глянула з сумом на Кухаренкові вуса, на його опущені запилюжені плечі. Подивилася так, мовби на нього впало невідворотне лихо.
У кабінеті людно, сидять, засідають. Духота, а вікно не відчинене жодне. Молодий Перший на своєму керівному місці.
Кухаренкові не було місця, він став біля столу.
— Розкажи, скільки роздав.
Кухаренко, чорний від засмаги, ще більше потемнів:
— Не роздав, а видав.
Цього наче тільки й ждали.
— Розбазарив — ось як це зветься!
— На поводі пішов, піддався...
— Це такий ти передовик? Такий «маяк»?
Під обвалом слів плечі його ще дужче опали. Найлютіше насідав Другий. Наче й не приїздив на коропи. Наче й не розказував анекдоти. Побуряковів, розбух від обурення. Очужілий і гнівний, мовби не впізнаючи Кухаренка, він уже не кликав його по імені та по батькові, він уже кричав йому «Ку-гаренко!», бо мав звичку перебріхувати всі прізвища, хоч працює в районі вже кілька років. Прокурор теж сікається, щось цідить про злочин. Під їхнім обстрілом Кухаренко починає себе так відчувати, ніби й справді вчинив злочин, хоч злочину й не було — він певен у цьому в глибині душі. Він просто дотримав слова, — видав по півтора кіло, як це й було обіцяно людям на зборах у присутності цього ж Другого. Видав, скільки обіцяли, — ні грамом більше.
— Ну як ти міг? — доскіпується прокурор. — Хто тебе підбив на це?
— Ніхто не підбивав.
— Сам? — в іронічному подиві звів брови Другий. — Такий герой.
Кухаренко зітхнув важко, ледве чутно видавив із себе:
— Ну, а як же в очі людям дивитись?
— А план? На нього давай будемо дивитися крізь пальці? Тільки нам він мусить боліти, не тобі?
І знову злива слів. Обвал звинувачень.
Уже йому втовкмачено, якого це набуло розголосу, які це може мати згубні наслідки для району. І в такий час, коли жнива в розпалі, коли тільки починають виконувати план... Піддався споживацьким настроям... Поставив під загрозу… Зривник... Саботажник...
— Пропоную виключити, — кинув у стіл Другий.
Кухаренко мимохіть повів рукою до серця. Ніхто цього руху й не помітив, чи вдали, що не помітили: зрештою, в таких випадках не один тут хапається за серце... Тільки жінка, третій секретар, налила йому склянку води, підсунула. Однак він не став пити.
У Першого обличчя гіпсово-біле, аскетичне. Губи прикушені. Очі пригашені. Зникли під похмурістю брів, не дивляться на Кухаренка. Видно, він остерігається агресивності Другого. Після того, як Другий крикнув «виключити!», він ніби хотів щось сказати, але не сказав.
Прокурор тим часом переглянувся з Другим:
— Голосувати.
І руки було піднято. Не всі, правда. Утрималась жінка — Третій. Перший руку підняв, але якось знехотя. Утримався ще голова виконкому, висуванець з тридцятитисячників[1]. Перед цим зауважив був, що на заводі, де він працював, за роботу мають звичай платити. Отже, чи такий уже злочин вчинено тут... Та до нього не прислухались.
З Кухаренком було покінчено. Уже викликали когось іншого, а він вийшов на ганок. Спустошений був. Сонце розпливалося в небі розчавлене, сліпуче, як вибух. Горбились акації по той бік майдану. Коні люто гризли зубами конов'язь, хоча насправді вони й не гризли.