Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

«І що я міг би відповісти, коли б мене поспитали: «Як же ж ти, душпастир, прогледів процес революції, що відбулася у світогляді твоїх парафіян? Як це можливо?»
Можливо, — відповів би отець Сидір, — тому можливо, що досі не мав я підстав, тобто жодних зовнішніх познак, для тривоги чи хоч би підозри. У відвідуванні церкви фреквенція [2] не уменшувалася. Може, так можливо, трішки менше ревними стали (особливо молодь), коли йшлося про сповідь. На треби давали по-давньому, хоч коли критично віднестися до справи, то не зменшилася лише загальна сума, а фактично скупі до наруги датки бідноти покривалися щедрими жестами багатших газд. До розмови з Петриком не придав цьому моментові особливого значення, а тепер підніс його до проблеми: чому, звідки, яким робом?
Не видавалися б вони йому такими підлими, коли б раніше коли-небудь проявляли своє обурення, коли б не погоджувались з ним, вигукували, сперечалися, протестували чого-небудь, а так усе здавалось миром…
Аж раптом — така змова проти свого довголітнього душпастиря.
Ех, забув отець Сидір передати через їхнього парламентера, що йому, парохові Вільхівців, не йдеться про грошовий видаток у цьому випадку, а про стабільність раз прийнятого порядку.
Що за тупі голови! Слухайте, ви, баранячі голови: часто, як самі бачите, їде поїзд порожняком. Ні кондуктор, ні машиніст, ні діжурний по вокзалу люди не без серця, але нікому з них і в голову не прийде взяти без квитка немічну людину чи маму з дитиною тому, що вони бідні. А тамтим теж на думку не збреде проситись під'їхати задармо, бо добре знають, що це протизаконно.
Яка з того моральна поука, мої парафіяни? Та така, що закон є закон, а коли б ви, прості мужики, знали латинь, то я сказав би вам: «Лекс дура, сед лекс» [3].
Розмова з Петриком зіпсувала Ілаковичу ніч. Згадав між іншим і те, як ще торік на тризні у Річинських давав іншим священикам рецепти від комуністичної зарази. Був серед них наче гірський мольфар [4], що тільки один знав таємницю, яка давала йому силу відвертати нещастя від його парафії.
Пустився повільним кроком по стежці (хоч який лагідний схил, а все-таки під гору підніматися буде йому важкувато), роздумуючи, як йому вийти з цього заплутаного становища без шкоди для власної гідності.
Відремонтувати на свій кошт пекарську піч і визнати себе переможеним? Але ж перед ким? Перед тією черню? Воювати з ними за таку, по суті, дрібницю — це погубити свій авторитет і підірвати до решти довір'я до себе як до душпастиря. Тим паче, що мужичія не зрозуміє основного: в цьому спорі не йдеться отцю Сидорові про грошовий видаток, а про принцип.
Відкласти цю справу, щоб час її вирішив, теж не можна, бо піч розвалиться і тоді він буде змушений алярмово ставити її за власний кошт. Як же бути?
Хіба — припливла на думку крайня остаточність — змінити парафію? Та відчув, що це неможливе для нього: таким дорогим, врослим у серце став йому цей клаптик землі.
Ніколи-ніколи не зміг би замінити цього саду на якусь пустелю, чи старі червосточені дерева, або на нікудишній молодняк. Якщо б взагалі могла бути мова про зміну, то тільки на місто.
Місто! Тротуар, електрика, ванна, кіно, а головне — інтелігентне товариство. Але хто заміняється з ним на місто, коли тепер кожний третій священик, використовуючи найрізноманітніші приводи, втікає з села. Один з отців, аби дістатись до Львова, вистарався навіть посвідки від психіатра для своєї дружини!
Майже тому тридцять років обіцяв Сидір своїй молодій дружині, що тимчасово поживуть на селі, а потім переїдуть до міста, де він займе місце катехита в котрійсь з середніх шкіл. Та бач, як воно затяглося, оте «тимчасово»…
З-за рогу плебанії показався листоноша. Власне кажучи, син листоноші. Батько привозив пошту з сусіднього села, а розносили її по селу діти: два хлопці і дівчина, — всі у шкільному віці, бо листоноша сам був неписьменний.
Резиденцію і школу, взагалі центр села, обслуговував середущий з листоношевого стада.
Хитрий гунцвот!
Пошту привіз старий ще вчора, але між Ілаковичем і листоношею була домовленість, що, крім газет, всяку іншу пошту доставлятиме він адресатові щойно вранці. Отець Ілакович так міркував: злі чи добрі новини, — вони однаково можуть розстроїти нерви і зіпсувати йому сон.
Тепер отець Сидір з непорозумінням держав у руках дві газети.
— А де лист?
— А письмів нема.
— А чому ти ще звечора не приніс газет?
Хлопчисько посміхнувся лукаво, опустивши очі:
— Тато не казали.
— Ага, тато. Но, добре. Іди під онту черешню і зірви собі трохи у пазуху ягід, тільки гілок не ламай!
Взяв «Волю Покуття» («Єпархіальні вісті» прочитає пізніше), перебіг очима заголовки статей і відразу зрозумів, чому «тато не казали» приносити йому тієї газети звечора. Листоноша сам не міг дійти до такого висновку не лише через свою неписьменність, але й тому, що взагалі його голова не могла працювати в тому напрямі.
Виходить, десь на пошті були розмови про те, що то за птиця та нова газета. І хоч редакція іменувала ту газету демократичною, вже самі названня статей — «Єдиною лавою», «Злидні серед безробітних», «Хвиля страйків міських робітників зростає», «Трибуна сількорів» і, нарешті, на третій сторінці «Назадницька роль католицької церкви в історії українського народу» — дали достовірну рекомендацію газеті. Розуміється, почав з того, що найбільше його зачіпало, — з «Назадницької ролі католицької церкви в історії українського народу».
Популярним, під народний, стилем автор намагався доказати, що насильно накинена українському народові унія гальмувала його культурний і економічно-національний прогрес.
Отця Ілаковича вразив у цій статті перш за все той факт, що був це пасквіль на католицьке духовенство взагалі. Досі напади на священиків мали здебільша індивідуальний характер, і з ними легко було впоратися з двох причин: якщо названий священик ставав жертвою наклепу, то це легко спростовували в будь-якому католицькому органі, ще й звинувачували автора наклепу в брехливості; якщо (а бувало й таке) пасквіль, на жаль, відповідав правді, тоді злегка критикували даного священика у своїй пресі, підкреслюючи настирливо, що він — це той виняток, який потверджує правило.
Автор тільки що згаданої статті не бив по священиках, а по системі, по ідеології католицького світу — одне слово, по силі, на яку спирається чи не половина земної кулі.
Наприкінці автор все ж таки вдарився, так би мовити, в суб'єктивний локалізм і, як ілюстрацію для своїх тез, виставив особу станіславського єпископа.
Ніде правди діти, журналістська діяльність преосвященного давно вже стала предметом іронічних коментарів не лише в атеїстичних колах. Крутий проримський курс разом з насильною латинізацією греко-католицької церкви виплекує ідеальне підгрунтя для всіляких антирелігійних, зокрема антикатолицьких концепцій серед недругів церкви. І хоч про відверто проримську політику станіславського єпископа ведеться останнім часом чимало непохвальних дискусій по газетах різних напрямків, де потягнення преосвященного відкрито кваліфікується як зрада традиціям української католицької церкви, проте єпископ не вгаває у своїй антинародній діяльності. В приступі нестримного підлабузництва до урядових чинників він у своїх політично-філософських роздумах дійшов до того, що назвав Польщу бичем божим, яким провидіння повеліло бити українців за їх провину, а жонатих католицьких священиків порівняв дослівно до жеребців, биків і свиней.
І як же ж тут берегти авторитет української церкви, коли сам єпископ дискредитує її?
Було це наболіле питання для священичого стану всенької Станіславщини тим болючіше, що безнадійне. Одна смерть могла б покласти край шкідливій, треба щиро визнати, діяльності єпископа. Та бог знає, що чинить, бо сказано у Матфія: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Я не прийшов принести мир, а меч».