Сестри Річинські. (Книга перша)

Десь заскрипів журавель, а її стиснуло за серце: боженьку, таж йому там, певно, ніхто й ложки води не подав! І так його, бідаку, спрага змучила, що не може витримати, аби з власної криниці напитися води.
Собака голосно позіхнув і насторожено повернув голову в бік вулиці, він чує, що газда йде.
Ніхто не чує, а він вже чує. Зараз, Білику, прийде газда, аякже, прийде! А ти аби-сь не вив з радощів, бо ще дітей побудиш і дістанеш прутом від газдині!
А гембіль цілу ніч був під повіткою. От тобі й на! Роса впала на нього, ще заржавіє. Витирає запаскою інструмент і раптом бачить, як до її воріт біжать люди. Ніби сажа посипалася перед очима: «Люди добрі, рятуйте, хто в бога вірує, мені чоловіка закатували!»
Вбігла з криком в хату, почала термосити дітей:
— Ой Дмитрику!.. Оленко!.. Вставайте, бо нашого татка нема!..
Розчинила вікна й заголосила на ціле подвір'я:
— Газдо мій, приятелю мій дорогий, таточку наш рідний, на кого ти нас залишив?!
Звідки за одну хвилину набралася повна хата й подвір'я людей? Жінки голосили вголос разом з нею, діти пищали, а вона билася головою об одвірок, повторюючи без віддиху: «За що? За що?»
Газди заговорили поміж собою:
— Виведіть її, хай подивиться востаннє на нього… Може, дітям щось перекаже…
Встала. З нелюдською силою відкинула тих, що збиралися її вести, й рвонулася у ворота. Побігла трохи, потім впала. Стала навколішки й почала повзти, а потім вже не повзла, а котилася в чорну яму. На неї сипалася земля, і тому їй ставало щораз важче… щораз важче, аж забракло в грудях, і все увірвалося.
* * *
Фон Рідке розпорядився, щоб страта ферретера через повішення відбулася прилюдно. Десятники дістали наказ зігнати на толоку, де за ніч встигла вже вирости шибениця, всіх мешканців села. Аркадій Річинський вдосвіта відвіз Олену з дитиною (об'їжджаючи толоку з шибеницею) в сусіднє село до свого приятеля о. Метелиці. Домовилися, що вона пробуде там тиждень, а тоді дружина о. Метелиці гостюватиме у Річинських. Аркадій умовив Олену, що їй після родів треба трохи опам'ятатись, а вдома при її хатніх обов'язках це неможливо.
Коли Річинський повернувся додому, на нього вже чекав посланець від Рідке. Він сповістив гера пфарера, що той мусить бути присутнім при страті. Така воля гера оберста.
Річинський зрозумів ситуацію.
— Прошу передати від мене геру оберсту, що коли б навіть не було цього наказу, то я й так був би присутнім. З обов'язку. Нещасний належить до моєї парафії, і мій обов'язок, як душпастиря, підготовити його в останню дорогу…
Офіцерик, відкозирявши, пішов, а о. Аркадій призадумався, як краще підкріпити нерви для зустрічі з смертником: помолитись чи випити натуральної кави?
Вирішив, що останнє більш надійне.
Коли, зодягнений в траурні ризи, з найсвятішими дарами в руках, продирався крізь натовп, радий був, що роль його дозволяє не дивитись на людей.
Вдавав, що молиться, повторюючи до безглуздя два перших речення оченашу.
Нарешті солдати привели засудженого. Аркадій гадав, що в народі здійметься гамір, але юрба скам'яніла. Тільки звідкись зірвався вітер, і серед цієї напруженої тиші було чути, як лопотять рукави його ряси.
Аркадій не міг втриматись, щоб не глянути на Савицького. Із скуйовдженою головою, весь виваляний у пилюці, той робив крок тільки тоді, коли діставав штовханця в плечі. Обличчя в нього стало якесь коричнево-землисте. Очі підпухли так, що втратили симетрію. І саме ця деталь до неможливості спотворила його вигляд. Військовий в офіцерському плащі без відзнак став на підвищення й голосно відчеканив присуд військового трибуналу, згідно з яким Іллю Савицького за зраду його маєстатові цісарю і королю засуджується на смерть через повішення.
Молоденький перекладач з чорними вусиками мелодійним голосом повторив присуд по-українськи.
Понад натовпом прокотився ледь вловимий шелест. Аркадій заховав обличчя за чашу з найсвятішими дарами. Він розумів, що означає ця тиха хвиля людського шепоту: це сиплються тихі, але довгопам'ятні мужицькі прокльони на голову того, хто видав нещасну жертву.
— Що ви там возитеся з ним? — шепнув Аркадієві ад'ютант Рідке. — Кінчайте, бо вся ця церемонія вже надто затягнулася.
— Сину мій, — наблизився Аркадій до Ілька, боячись, щоб у тих божевільних очах раптом не блиснув вогник свідомості, — тобі треба поєднатися з богом.
Людина з опухлим лицем розтулила уста і злизала язиком рожеву піну, що точилася з кутиків рота. По рухові гортані видно було, як вона проковтнула ту піну.
— Стань, сину мій, на коліна перед господом богом…
Чоловік стояв, наче стовп.
Аркадій кинув одним оком у бік фон Рідке. Начальник штабу нетерпеливився, вдаряючи раз по раз хлистом по халяві чобота.
Аркадій пучками зробив у повітрі знак хреста, пробубонів в обличчя нещасному два перших речення з оченашу і, взявши тремтячою рукою кришку змоченої вином проскури, підніс ложку до уст засудженого.
Ілько мотнув головою, і вино розіллялося по підборіддю.
Річинський ще раз перехрестив Савицького. Солдати взяли його попідруки. Нещасний посміхнувся широкою, ніяковою усмішкою божевільного.
Отець Аркадій помітив, що один з солдатів запихає йому для чогось у рот ганчірку.
Раптом зойкнув високий жіночий голос, і тоді, як за командою, піднявся рев натовпу.
— Наша роль закінчена, — сказав голосно Рідке.
Аркадій, що замикав похід військового трибуналу, раптом похитнувся, бо в нього потемніло в очах. Хтось з старших церковних братів підбіг до нього і притримав за руку.
Аркадій опам'ятався.
— Нічого, нічого, — відмахнувся він від допомоги. — Зі мною таке часто трапляється.
«Яке величезне значення має зовнішня обстановка, — думав Аркадій, прямуючи до групи офіцерів, в колі яких стояв Рідке. — Шибениця… Істеричні вигуки баб… комедія з причастям… Оця зовнішня бутафорія може позбавити рівноваги й людину з найміцнішими нервами. На війні десять смертей підряд не зробили б такого враження. Цей — теж жертва війни. Не було б війни, не було б російської окупації, і він надалі продовжував би своє буденне життя. Я ж, Аркадій Річинський, тут ні при чому. Іншого виходу не було: або я — або він… Ну, слава богу, що вже по всьому. А під осінь треба буде послати вдові з корець кукурудзи та трохи картоплі…»
Побачивши Річинського, фон Рідке розсміявся:
— Чого це ви так зблідли, гер пфарер? Від незвички? Ха — ха-ха!.. Ібунг махт ден майстер [15] запам'ятайте це собі, гер пфарер! Чи не мали б ви часом охоти випити чарочку коньяку?
— О, з охотою! — прийняв пропозицію Аркадій.
Це була єдина щира фраза, яка прорвалася крізь його уста за цілу добу.
* * *
Розпад Австрії і визвольний рух уярмлених нею народів жартівник Нестор Річинський змальовував так: Австрія — це поміщиця, майно якої зайнялося пожежею. Всі, кого вона до того часу тримала за морду (їмосці морщились від цього вульгарного слова), кинулись тепер грабувати. Хто спритніший, хто відважніший, в кого міцніші кулаки, той більше винесе з вогню. Хто плохіший, м'якший, слабший, той менше візьме. Та пожежа не триватиме довго. За поміщицею обстануть її сусіди. Допоможуть їй погасити вогонь. Але, начебто допомагаючи покривдженій поміщиці, сусіди стануть відбирати у людей пограбоване, щоб самим його загарбати. І тут же повториться попередня картина: спритніший той, хто зуміє краще приховати награбоване, а той, хто м'якший, дурніший, віддасть усе, що взяв, ще свого власного не вдержить.
Це вульгарне тлумачення історичного процесу знайшло до деякої міри, на думку Аркадія, своє підтвердження і в житті. Наприклад, чехи, визволяючись з-під австрійської монархії, не забули при тому прихопити й шмат Закарпаття.
Аркадій, який завжди вважав себе за доброго політика, ніколи не припускав, що революція в Росії відіб'ється в світі таким широким відгомоном.