Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура

— От би сфотографувати їх зараз! — вихопилося в мене.
Вам, певно, доводилося зустрічати людей, які ніколи не признаються, що їм невідоме значення якогось звучного нового слова. І чим темніші вони, тим більше стараються приховати своє неуцтво. Королева належала саме до таких і через те раз у раз попадала на слизьке. Почувши мої слова, вона завагалася на мить, а тоді обличчя її раптом проясніло, і вона заявила, що виконає моє прохання.
“Ти? — здивовано подумав я. — Та що ти тямиш у фотографії?” Але подив мій тривав недовго. Вона вже прямувала до натовпу звільнених із сокирою в руках!
Так, що й казати, ця фея Моргана була химерна жінка. Багатьох оригіналок бачив я на своїм віку, але вона переплюнула всіх! І який характерний для неї був саме цей випадок! На фотографії вона зналася не більше, ніж кобила, але вирішила, що в будь-якому разі не припуститься великої помилки, якщо постинає сокирою кілька голів.
  
Розділ XIX
 
МАНДРІВНЕ ЛИЦАРСТВО ЯК ФАХ
 
На другий ‘ день, раннього ясного ранку ми з Сенді знову вирушили в дорогу. Як хороше було на повні груди вдихати свіже, росяне, запашне, благословенне лісове повітря після того нестерпного смердючого гнізда стерв’ятників, де ми протягом двох діб задихалися душею й тілом! Звичайно, задихався тільки я, бо Сенді, яка змалку звикла до великосвітського життя, почувалася в тому замку мов риба в воді.
Сердешна дівчина! Язичок їй аж судомило від виснажливої бездіяльності, і я передчував, що наслідки цього вимушеного відпочинку окошаться на мені. Я не помилився; але вона так самовіддано підтримувала й виручала мене в замку своєю безмежною дурістю, кориснішою, до речі, за найвищу мудрість, що я вирішив дозволити їй знову запустити свою тріскачку, вона цього заслужила. І в мене навіть не потьмарилося в очах, коли вона почала:
— А тепер повернімося до сера Маргауса, який подався на південь з дівою, котрій було тридцять літ”.
— Гадаєш, тобі вдасться трохи наздогнати наших ковбоїв, Сенді?
— Атож, достойний мілорде.
— Ну, що ж, уперед! Я постараюся не перебивати тебе, коли це буде в моїх силах. Починай спочатку, жени з копита вскач, а я тим часом наб’ю люльку й слухатиму тебе уважно.
— А тепер повернімося до сера Маргауса, який подався на південь з дівою, котрій було тридцять літ. Вони в’їхали в густий зелений ліс, і в тій хащі їх застала ніч, але їм пощастило в глибокій долині натрапити на замок герцога Південно-Болотного, куди вони й попросилися на ніч. А вранці герцог послав по сера Маргауса й запропонував йому приготуватися. Сер Маргаус устав, надів панцир, вислухав ранкову відправу, а тоді поснідав і сів на коня у дворі замку, де мав статися бій. Там на нього вже чекали верхи герцог і шестеро його синів, усі в повнім обладунку, кожен зі списом у руці; і вони зітнулися; герцог та два його сини зламали списи об сера Маргауса, але сер Маргаус тримав свого списа вістрям догори, й не зачепив жодного з них. Тоді решта четверо синів кинулися на нього по двоє, і спочатку перші двоє розтрощили свої списи, а потім другі двоє. Але сер Маргаус і їх не зачепив. Він поскакав до герцога, вдарив його своїм списом, і герцог разом з конем звалився на землю. Потім сер Маргаус поскидав на землю всіх його синів. А тоді сер Маргаус спішився і звелів герцогові, щоб той вибирав між полоном або смертю. Та на той час хтось із синів опритомнів і намірився знову кинутися на сера Маргауса. Тоді сер Маргаус мовив до герцога: “Спини своїх синів, бо інакше я повбиваю вас усіх”. І герцог зрозумів, що як він не підкориться, то смерті йому не минути, і гукнув своїм синам, і наказав їм здатися серові Маргаусу. Вони всі посхиляли коліна й простягли лицареві свої мечі руків’ям уперед, і той прийняв їхні мечі. Потім допомогли підвестися своєму батькові й усі разом заприсягайся серові Маргаусу ніколи не ворогувати з королем Артуром і на найближчі зелені свята приїхати всімох до його двору й здатися на його ласку… Отак воно було, благородний сер Хазяїне. А тепер знайте, що саме цього герцога й шістьох його синів ви кілька днів тому також перемогли й послали до двору короля Артура!
— Не може бути, Сенді, ти це вигадала!
— Якщо я це вигадала, то щоб мені щастя не знати!
— Ну, гаразд, гаразд. Але хто б міг подумати? Цілий герцог і шестеро герцогенят! Непогана здобич, га, Сенді? Мандрівне лицарство — ремесло безглузде, нудне й нелегке, але тепер і я починаю розуміти, що, коли поталанить, на ньому можна непогано заробити. Ні, я б сам за це не взявся — за такі речі я не беруся. Жодне чесне й надійне діло не може ґрунтуватися на ризику. Що залишиться мандрівному лицареві від його рулетки, якщо відкинути всі дурниці й узяти лише тверезі факти? Він може розраховувати на удачу точнісінько так само, як торговець свининою. Він може розбагатіти… раптово розбагатіти… на день, а то й на тиждень, а потім хтось інший закидає ринок дешевою свининою, і з усієї торгівлі вийде пшик. Хіба не так, Сенді?
— Хоч ваша мова проста, окремі слова чомусь не складаються в розумі моєму у візерунок чіткий і зрозумілий…
— І не треба, Сенді, і не треба. Не шукай у моїх словах прихованого змісту, бери їх на віру і не сумнівайся. Більше того: якщо справді називати речі своїми іменами, то мандрівне лицарство гірше за торгівлю свининою, бо свинина — це все-таки свинина, і хтось її з’їсть; та коли в м’сорубку попадають мандрівні лицарі, яке майно зостається від них? Купа ламаних кісток і два вози залізного брухту. І це, по-твоєму, комусь потрібно? Ні, красненько дякую, мені краще давайте свинину! Ти згодна зі мною?
— Ах, мабуть, недавні пригоди, що їх супроводили такі незвичайні примхи фортуни, захмарили не тільки мою, а й вашу голову, власне, наші обидві голови…
— Ні, твоя голова тут ні до чого, Сенді. Голова твоя в порядку, але ти не знаєшся на торгівлі — ось у чім лихо. Не знаєшся, але берешся про неї судити й весь час попадаєш пальцем у небо. Однак досить про це. Вилов у нас добрячий, і при дворі короля Артура я вже матиму чим похвалитися. До речі, щодо ковбоїв — яка все ж таки дивна у вас країна: тутешні жінки й чоловіки ніколи не старіють! Узяти хоча б фею Моргану — молоденька, свіженька, мов курча з Вассара [48]. Або цей старий герцог Південно-Болотний — він ще й досі вимахує мечем і списом! І це ж у його роки, маючи таку родину! Якщо я не помиляюся, сер Гавен поклав сімох його синів, а проте в нього лишилося ще шестеро для сера Маргауса й для мене. Або, скажімо, ота діва: прожила шістдесят зим і все ще пускається в мандри, сяючи своєю замороженою красою… А тобі скільки років, Сенді?
Вона вперше не відповіла на моє запитання. Певно, в її тріскачці щось зіпсувалося.
  
Розділ XX
 
ЗАМОК ЛЮДОЖЕРА
 
Вирушивши о шостій, ми до дев’ятої проїхали десять миль — зовсім непогано, як на коня, що везе потрійний вантаж: чоловіка, жінку та лицарський обладунок. Потім ми зупинилися на перепочинок у гайку над прозорим струмком.
Аж ось ми побачили лицаря, який наближався до нас; ще здалеку я почув, що він то лається на всі заставки, то голосно й дуже гірко зітхає. Але я зрадів його появі, бо побачив на грудях його рекламу, що аж сяяла золотими літерами:
 
Вживайте Петерсонову
 
профілактичну зубну щітку!
 
Беруть нарозхват.
 
Я зрадів йому, бо зрозумів, що це один із моїх лицарів. То був сер Медок де ля Монтен, здоровило, який уславився тим, що одного разу мало не скинув з коня сера Ланселота.
Про цей визначний факт своєї біографії він під тим чи іншим приводом неодмінно розповідав у першій же розмові кожному новому знайомому. Проте була у його житті й інша подія, не менш важлива, якої він хоч і не приховував, та все ж таки волів не виставляти напоказ; полягала вона в тому, що сера Ланселота йому не пощастило скинути лише тому, що той, випередивши сера Медока, скинув його з коня самого. Цей простакуватий вайло не вбачав великої різниці між цими двома фактами. Мені він подобався; я цінував його за сумлінне ставлення до своєї роботи. Та й з себе він був показний — широкі плечі в сталевій кольчузі, лев’яча голова прикрашена плюмажем, на високому його щиті своєрідний герб: рука в сталевій рукавичці стискає зубну щітку й девіз: “Вживайте тільки “Зубасту!” “Зубастою” називалася зубна паста, котру я пустив у продаж.