Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура
Каплицю, де знаходився колодязь, тьмяно, освітлювало кілька лампадок. Коли була вода, ченці витягали її за допомогою корби й цебра на залізному ланцюзі й виливали в кам’яні жолоби, якими вона витікала в кам’яні водоймища назовні. Ніхто, крім ченців, не мав права заходити до тієї каплиці. Але я ввійшов — з люб’язного дозволу мого побратима по ремеслу й підлеглого. Сам він до каплиці й не потикався, бо працював не головою, а заклинаннями. Якби він увійшов до того приміщення і скористався із своїх очей, а не з розладнаної психіки, то зміг би полагодити колодязь за допомогою звичайних засобів, а потім, як водиться, заявити, що сотворив чудо. Але цей старий бовдур належав до тих недоумкуватих чаклунів, які вірять у власне чаклування; а жоден чаклун, що дурить себе такими забобонами, ніколи не доможеться успіху.
Я гадав, що в колодязі відкрилася теча, що кілька каменів десь біля самого дна вивалилося й вода пішла в утворену діру. Змірявши ланцюг — він виявився дев’яносто вісім футів завдовжки, — я покликав двох ченців, замкнув двері, взяв свічку і звелів їм спустити мене у цебрі. Коли весь ланцюг розмотався, світло свічки підтвердило слушність мого припущення: частина мурування завалилась, утворивши велику провалину.
Я майже шкодував, що саме цей мій здогад підтвердився, бо в мене було ще одне припущення, більш придатне для чуда. Я пригадав, що в Америці, за багато століть по тому, раптово затихлий нафтовий фонтан оживляли за допомогою динамітних шашок. Якби виявилося, що колодязь висох із якихось інших причин, що не мали видимого пояснення, я міг би неабияк здивувати всіх, доручивши якійсь не дуже цінній особі кинути туди динамітну бомбу. Можливо, навіть Мерлінові. Але потреба в бомбі явно відпала. Що ж, не завжди все складається, як гадається. Та для ділової людини розчарування — спонука до пошуків нових шляхів. Я сказав собі, що поспішати нема куди, треба зачекати, а бомба ще може знадобиться. І вона знадобилась.
Коли мене витягли нагору, я вигнав з каплиці ченців і зміряв глибину колодязя волосінню. Колодязь був сто п’ятдесят футів завглибшки, а вода в ньому стояла зараз на рівні сорока одного фута. Я покликав ченця і спитав:
— Яка глибина колодязя?
— Не знаю, сер, мені цього ніхто не казав.
— А на якому рівні звичайно стояла в ньому вода?
— Майже до цямрин протягом усіх цих двохсот років: так свідчить переказ, успадкований нами від наших попередників.
Так воно, певно, й було, — принаймні до останнього часу. Це підтвердив свідок, якому я вірив куди більше, ніж ченцеві, — ланцюг на корбі: лише кінець його впродовж двадцяти-тридцяти футів блищав, а решта була заіржавлена і, певно, ніколи не опускалась у воду. А що ж відбулося тут того першого разу? Безперечно, якийсь практичний чолов’яга спустився в колодязь і замурував місце течі, а потім прийшов до абата й сказав, що з навіяння божого дізнався: якщо гріховну купальню буде зруйновано, свята волога повернеться. А тепер стіна колодязя знову завалилась, і ці йолопи знову молилися б, і влаштовували б процесії, і гатили б у дзвони, чекаючи небесної помочі, поки самі не висохли б і вітер не розвіяв би їхній прах, — і нікому з них не спало б на думку опустити в колодязь волосінь чи залізти в нього й подивитися, що, власне, сталося. Ох і важко ж це — відучитись від звичного способу мислення! Адже ми успадковуємо його як будову тіла та риси обличчя; якщо в людини за тих часів з’являлася думка, якої не було в її предків, починали підозрювати, що вона незаконнонароджена. Я сказав ченцеві:
— Наповнити водою висохлий колодязь — нелегке чудо, але ми спробуємо сотворити його, якщо у брата Мерліна нічого не вийде. Брат Мерлін дуже вправний чародій, але тільки для родинного кола: за межами вітальні його фокуси не варті ламаного цента, а в такій справі, як оця, — і поготів. Але тут немає нічого ганебного: зрештою, чарівник, здатний відживити колодязь, може навіть відкрити готель.
— Готель? Щось я, здається, не чув…
— Про готелі? Це те, що ви звете заїздами чи корчмами. Людині, яка вміє упоратися з таким чудом, під силу й керівництво готелем. Я можу зробити таке чудо, воно мені до снаги, але не буду від вас приховувати: щоб сотворити його, треба напружити всі свої надприродні сили — геть усі до останку.
— Вже хто-хто, а ми, ченці, знаємо це: минулого разу, кажуть, на чудодійне лагодження пішов цілий рік. Та хоч би як там було, ми молитимемо бога, щоб він послав вам успіх.
З погляду ділового, це була вдала ідея — пустити чутку, ніби відновлення джерела справа надзвичайно важка. Скільки нікчемних дрібниць реклама роздуває до велетенських розмірів! Цей чернець запам’ятає, які труднощі чекають на мене, рознесе таку чутку якнайдалі, й через кілька днів я стану героєм дня.
Повертаючись опівдні додому, я зустрів Сенді. Вона щойно відвідала самітників.
— Я б теж хотів їх оглянути, — сказав я. — Сьогодні середа. У них бувають денні спектаклі?
— Що саме, сер? Я, даруйте, не зрозуміла.
— Денні спектаклі. Вони працюють після обіду?
— Хто?
— Самітники, хто ж іще.
— Працюють?
— Еге ж, працюють! Невже незрозуміло? Я хочу знати, чи не зачиняються вони після обіду?
— Зачиняються?
— Атож! Атож! Зачиняються! Що тут неясного? Зроду не бачив такої недотепи: з першого разу нізащо не второпає, що їй кажуть! По-людськи тебе питаю, чи після обіду вони замикають крамницю, підводять риску, ставлять крапку, припиняють прийом…
— Підводять риску, припиняють…
— Ну, все, годі, край. Прощавай, бо я втомився. Від тебе однаково слова путнього не доб’єшся.
— Ви могли б добитися від мене чого завгодно, сер, і мені гірко й боляче, що я не можу догодити вам, будучи всього тільки простою дівою, не охрещеною з колиски у глибоких водах мудрощів, що надають такої блискучої довершеності й могутності тому, хто прилучається до найблагороднішого з таїнств — ученості, викликаючи до себе найглибшу шану в душах простих смертних, які через відсутність і брак таких високих здобутків убачають у своєму власному неуцтві лише ознаку інших вад і, оплакуючи їх, надягають волосяницю й посипають попелом скорботи свої голови; коли ж у сповиту темрявою свідомість невігласа проникають такі золоті, сповнені глибокого прихованого змісту слова, як “зачиняють крамницю”, “підводять риску” і “ставлять крапку”, то тільки ласка божа не дає йому луснути від заздрощів до того, чий розум може ці величні, милозвучні й чудесні слова створити, а язик — вимовити; що ж до труднощів, які виникають у вбогому розумі неука, то неспроможність його осягти значення цих мовних чудес спричинена не пихою, — вона природна і зрозуміла, в ній також виявляється безмежна шаноблива повага до вас, — і для вас це, власне, не новина, бо, добре знаючи й чудово розуміючи напрям моїх думок і склад моєї душі, ви збагнули вже, що я не те що не хочу, а не можу; а позаяк я не можу, то все моє хотіння виявляється безпорадним, розбиваючись об невміння, тож якби я хоч трохи могла, то неодмінно домоглася б, а тому благаю: згляньтеся на мою провину й даруйте її мені, мій добрий хазяїне й найдорожчий лорде.
До мене дійшло далеко не все з того, що Сенді наторохкотіла, — я маю на увазі деталі, — але загальний зміст я уловив, і то в достатній мірі, щоб відчути пекучий сором. Негарно було задурювати голову неосвіченій дівчині шостого століття технічними термінами дев’ятнадцятого, та ще й ганити її за те, що вона їх не втне; вона щиро прагнула зрозуміти все, що я їй кажу, і не її провина, коли дещо було їй понад силу; тож я вибачився. Потім ми разом рушили звивистою стежкою до самітницьких нір, любенько розмовляючи й відчуваючи, що стали ще більшими друзями, ніж були доти.
Я поступово проймався таємничою і шанобливою повагою до цієї дівчини, бо тепер щоразу, коли вона розганяла свої фрази, мов вагони довжелезного експреса, що, набираючи швидкості, від’їздить від станції в безмежний трансконтинентальний простір, мені здавалося, що до мене промовляє сама грізна праматір германських мов. Іноді враження було таке сильне, що, коли вона відкривала шлюзи свого красномовства, я мимоволі знімав шолома й ставав струнко; якби її слова були водою, я, безперечно, втонув би! Фрази свої вона будувала, як німці; хоч би про що йшлося, — якесь зауваження, чи напучення, чи ґрунтовне наукове висвітлення якогось питання, чи історію якоїсь війни, — Сенді мала вбгати все, від початку до кінця, в одне речення або вмерти. Так, між іншим, заведено нині в кожного німецького письменника; коли він пірнає сторч головою в якусь фразу, то ви вже не побачите його, поки він не вирине по той бік Атлантики з дієсловом у зубах.