Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Часи змінюються. На руїнах цісарсько-королівського коронного краю Галичини та Лодомерії постає Західно-Українська Народна Республіка, точиться українсько-польська війна, яка мало зачіпає хворобливого і заглибленого в свої фантазії Бруно Шульца. Поляки відбудовують Другу Річ Посполиту Польську. Гімназію в Дрогобичі перейменовують на честь короля Владислава Яґелло. Шульц приступає до праці: «пан професор» вчить малювати. Поза тим росте його слава як графіка — він бере участь у колективних виставках графіки в галерії «Захента» у Варшаві, Львові (1922), Вільні (1923), поза кордонами Польщі — в німецькому курорті Кудова. Ширяться зв'язки Шульца у Варшаві, мистецький світ якої до війни був йому недоступний, бо належала вона Царству Польському в Росії. У 1926 році він блискуче тримає екзамен перед комісією Краківської Академії Красних Мистецтв. Опісля знову виставка — тепер в Закопаному (1927), де мистець знайомиться з Владиславом Ріффом, що лікується тут від сухот (типова ситуація, описана Томасом Маном в його знаменитій «Зачарованій горі»). Ця артистична особистість провокує Бруно Шульца до перших студій прози. Між ними розгортається листовний діалог, який був обірваний смертю товариша. Певним чином втрату компенсує листування з Деборою Фогель, завдяки якому виломилася чи не вся наступна проза Шульца. Втім, його кореспондентка теж пише і займається мистецькою критикою. Попри успіх на виставках, в Трускавці чи Львові, має і супротивників, головно з консервативних, близьких до клерикальних, кіл, які добачають в його графіці «порнографію». Бруно Шульц змушений підтверджувати перед різного роду комісіями своє право на викладання. Помирають мати (1931), брат Ізидор, що підтримував його фінансово (1932). Шульц заручається з літераткою Юзефою Шелінською, котрій допомагає при перекладі роману Кафки «Процес». У числі 34 журналу «Пріон» за 1935 рік з'являється стаття Станіслава Ігнаци Віткевича «Літературні твори Бруно Шульца», а в «Тиґодніку ілюстрованому» № 17 — «Інтерв'ю з Бруно Шульцом» про його доробок як художника. Відтак котяться хвилі знайомств — Віткевич, Слонімський, Тувім, Ґомбрович, хвилі публікацій в найаванґардовіших польських журналах «Скамандер», «Тиґоднік ілюстровани», «Камена», «Вядомосці літерацкє». Частішають його наїзди до Львова та Варшави. Особисте життя, на жаль, належить формальним реаліям того часу. Наречена — католичка, Шульц — юдей. За наміри одружитися з не-еєврейкою його відлучають від релігійної громади. Шлюб з відлученим юдеєм церква не благословляла навіть в католицькій Польщі. Не вдалося узаконити шлюб з Юзефою Шелінською і в ліберальнішій німецькій Сілезії.
Попри це у видавництві «Руй» виходить переклад «Процесу». Поволі формується весь корпус його книги «Санаторій під Клепсидрою», і вона виходить в тому ж видавництві (1937). Шульц захоплюється літературною критикою. Робить навіть спроби вирватися з провінції — знаходяться меценати (мистецька група «Старт»), які фінансують його поїздку до Парижу (1939), тогочасної столиці світового авангарду. На той час у Німеччині вже давно при владі Гітлер. Відбувається аншлюс Австрії, анексія Чехо-Словаччини. Їздити по Європі стає вже неможливо — для цього потрібне підтвердження твоєї арійськости. Шульцові вистачає й місяця перебування в Парижі, щоб знову повернутися до свого Дрогобича. Наступають суворі часи. Польща теж під загрозою. Шульц має проблеми із здоров'ям, його опановує депресія. Наступив останній 1939 рік міжвоєнної Польщі. 1 вересня Третій Райх, а потім і Радянський Союз нападають па Польщу. 11 вересня німецькі частини входять у Дрогобич і влаштовують першу розправу над євреями. За короткий час німецький терор змінюється на більшовицький з його масовими депортаціями, терором та духовною нівеляцією. Шульц пробує якось жити і за цих умов — малює велетенського Сталіна на ратуші, малює безглузді комуністичні лозунги, по наївности переборщуючи з домінацією блакитного та жовтого кольорів, за що НКВД ледь не звинувачує його в «українському буржуазному націоналізмові». Зрештою, бере участь і в мистецьких виставках у Львові, співпрацює з львівським часописом «Нові горизонти», з видавництвом іноземної літератури у Москві.
Здоров'я Шульца погіршується, і виною тут не лише те, що він ніяк не вписується в «соціалістичний реалізм».
Наступає чергова зміна влади. Шульц, як і всі євреї, потрапляє в гетто. Гине в Янівському таборі під Львовом Дебора Фоґель. Шульц, як художник, хоч неохоче та апатично, однак тримається життя. Розуміючи повсякденну загрозу, роздає знайомим на «волю» свої рукописи, малюнки. В гетто періодично проводяться так звані «дикі акції», коли винищують всіх, хто попав під руку. Бруно Шульц гине 19 листопада 1942 року. Його застрелив на вулиці такий собі шарфюрер СС.
А стара Галичина насправді йде під воду. 3 надр праокеану виринає біблійне страховисько Левіятан. І годі шукати за тим Ковчегом, якого Бруно Шульц називав то Ханааном, то Краєм Обіцяним. Він був просто Галичиною.
Тарас ВОЗНЯК, Львів, 1995
Цинамонові крамниці
Серпень
1У липні батько мій виїжджав на води і залишав мене з матір'ю і старшим братом на поталу білих від жару, приголомшливих літніх днів. Запаморочені світлом, ми порпалися в тій великій книзі вакацій, усі аркуші якої палали від блиску і мали на дні солодкий до знемоги м'якуш золотих грушок.
Аделя у світлисті ранки верталася, як Помона з вогню розжевреного дня, висипаючи з кошика барвисту вроду сонця — лиснючі, повні води під прозорою шкірочкою, черешні, таємничі, чорні вишні, пахучість яких перевершувала те, що здійснялося в смаку; морелі, в золотому м'якуші яких було осердя довгих пополуднів; а поряд з тою чистою поезією овочів вона викладала набряклі силою й поживністю клапті м'яса з клявіятурою телячих ребер, водорості городини, ніби умертвлені головоноги і медузи — сирий матеріял обіду із ще не сформованим і пісним смаком, вегетативні і телюричні інґредієнції обіду із запахом дикого поля.
Через темне помешкання на першому поверсі кам'яниці в Ринку переходило щодня наскрізь ціле велике літо: тиша тремтливих шарів повітря, квадрати блиску, що снили жагучий свій сон на підлозі; мелодія катеринки, добута з найглибшої золотої жили дня; два-три такти рефрену, що знову й знову награвали десь на фортепіяно, мліли в сонці на білих тротуарах, загублені у вогні глибокої днини. Після прибирання Аделя запускала на покої тінь, засуваючи полотняні штори. Тоді барви сходили на октаву глибше, покій наповнювався сутінню, мов би занурений у світло морської глибини, ще мутніш відбитий у зелених дзеркалах, а вся денна спека дихала на шторах, що легко хвилювалися від марень полудневої години.
В суботні пополудні я виходив з матір'ю на прогулянку. З півмороку сіней відразу вступалося у сонячну купіль дня. Перехожі, бродячи в золоті, мали очі змружені від жару, мов би заліплені медом, а підтягнута верхня губа вишкіряла їм ясна і зуби. І всі, що бродили в тому золотистому дні, мали оту гримасу сквару, так, мов би сонце наклало своїм послідовникам одну й ту саму маску — золоту маску сонячного братства; і всі, що йшли сьогодні вулицями, зустрічалися, розминалися, старі й молоді, жінки і діти, вітали одне одного на ходу тою маскою, намальованою грубою, золотою фарбою на обличчі, щирили одне одному ту бакхічну гримасу — варварську маску поганського культу.
Ринок був порожній і жовтий від жару, виметений від куряви гарячими вітрами, як біблійна пустеля. Тернисті акації, що виросли з пустки жовтої площі, кипіли над нею ясним листям, букетами шляхетно почленованих зелених філіґранів, як дерева на старих ґобеленах. Здавалося, що ті дерева афектують вихор, театрально збурюючи свої крони, щоб у патетичних перегинах показати витворність листяних віял із сріблястими, як хутра благородних лисиць, животиками. Старі будинки, поліровані вітрами багатьох днів, забарвлювалися відсвітами великої атмосфери, відгомонами, спогадами барв, розпорошеними в глибині кольорової погоди. Здавалося, що цілі ґенерації літніх днів (як терплячі штукатури, що оббивають старі фасади від плісняви тиньку) обтлукували брехливу ґлязуру, з дня на день виразніше видобуваючи істинне обличчя будинків, фізіономію долі і життя, яке формувало їх ізсередини. Тепер вікна, осліплені блиском порожньої площі, спали; балькони визнавали перед небом свою порожнечу; відчинені сіни пахли холодом і вином.
