Цинамонові крамниці та всі інші оповідання

Його нюх і слух надзвичайно загострювались, а з мінливості його мовчазного й напруженого лиця ставало ясно, що за посередництва цих двох чуттів він увесь час контактує з невидимим світом темних закамарків, мишачих нір, трухлявих порожнин під підлогою та коминових нутрощів.
Усі нічні тріски та хрускоти, потаємне скрипуче життя підлоги знаходили в ньому непомильно чутливого спостережника, підглядальника і спільника. Це втягувало його до такої міри, що він цілковито занурювався в оту недосяжну для нас царину, про яку навіть не намагався щось нам розповісти.
Неодноразово він стріпував пальцями, тихенько посміюючись до себе самого, на знак того, що вибрики тієї невидимої сфери робляться надто абсурдними; в такі хвилини він змовницьки переглядався з нашим котом, який, так само втаємничений, підводив свій цинічний і байдужо-зверхній, посмугований писок, знудьговано мружачи вузькі щілини очей.
Під час обіду траплялося, що батько зненацька відкладав убік ніж та виделку і з під шиєю зав’язаною серветкою привставав на котячий штиб, на кінчиках пальців крався до дверей сусідньої пустої кімнати і з якнайбільшою обережністю зазирав крізь шпарину замка. Відтак повертався до столу, ніби присоромлений, зі зніченою усмішкою, щось помуркуючи й невиразно бурмочучи і таким чином продовжуючи занурення у свій внутрішній монолог.
Щоб його бодай трохи відволікти і якось відірвати від нездорових досліджень, мати витягала його на вечірні прогулянки — він ішов мовчки, без опору, але й без радості, розсіяний і духом відсутній. Якось ми навіть пішли до театру.
Отож ми знов опинились у тому великому, погано освітленому і брудному залі, що повнився людським оспалим гомоном і безладним шамотінням. Але щойно ми перебрели людське стовпище, як перед нами, ніби схил інших небес, виникла величезна світло-блакитна завіса. Мальовані рожеві маски з надутими щоками купалися в її безмежно широкому полотняному космосі. Ті штучні небеса росли і розпливалися вздовж і впоперек, сходячи величним духом пафосу і жестів, атмосферою штучного і блискучого світу, який саме зводився на лунких риштованнях сцени. Трепет, що перебігав по всьому обличчю того неба, подих широчезного полотна, що від нього росли й оживали маски, зраджував ілюзорність небосхилу, викликаючи те тремтіння дійсності, яке ми в метафізичну хвилину відчуваємо як миготіння таїни.
Маски тріпотіли червоними повіками, кольорові губи нашіптували щось безгучне; я вже знав, що наближається мить, коли напруга таїни досягне зеніту, й тоді набухле небо завіси справді трісне, звіється догори — і проявляться речі нечувані та сяйливі.
Однак мені не дано було дочекатися того моменту, позаяк батько саме почав виявляти певні ознаки занепокоєння — він хапався за кишені і врешті заявив, що забув портмоне із грошима та важливими документами.
Після короткої наради з матір’ю, в якій Аделину чесність було піддано квапливо-узагальненій оцінці, мені запропонували вирушити на пошуки портмоне додому. На думку матері, до початку вистави лишалося ще досить часу, і з моєю прудкістю можна було повернутися цілком своєчасно.
Я вийшов у зимову ніч, кольорову від небесної ілюмінації. Це була одна з тих ясних ночей, коли зоряний небозвід настільки просторий і розгалужений, що вже аж ніби розпадається, розламується і ділиться на лабіринти окремих небес, достатніх, щоб забезпечити собою цілий місяць зимових ночей, а також накрити своїми срібними й мальованими абажурами всі нічні явища, пригоди, авантюри і карнавали.
Непростимою легковажністю є такої ночі посилати малого хлопця з важливою та пильною місією, адже в її напівосвітленні вулиці збільшуються, переплутуються і міняються між собою місцями. У надрах міста відкриваються, так би мовити, подвоєні вулиці, вулиці-двійниці, фальшиві й оманливі. Зачаровано-схиблена уява витворює примарні міські мапи, начебто здавна відомі, що на них оті вулиці мають своє місце й назву, а ніч у своїй невичерпній плодючості не знаходить собі кращих занять, ніж вигадувати все нові конфігурації. Ці спокуси зимових ночей зазвичай починаються невинною забаганкою трохи скоротити свій шлях і скористатися незвичним, але швидшим варіантом. З’являються звабливі комбінації перетину звивистої мандрівки якимось іще не випробуваним маршрутом. Але того разу все почалось інакше.
Пройшовши лише кілька кроків, я зауважив, що не маю на собі пальта. Хотів повернутись, однак за мить це вже здалося мені непотрібною втратою часу, оскільки ніч аж ніяк не була холодною, навпаки — потятою жилками дивного тепла, подихами якоїсь несправжньої весни. Сніг поскручувався білими баранцями, невинним і ніжним руном, що пахло фіалками. У таких же баранцях розчинилося небо, на якому двоївся і троївся місяць, демонструючи тим помноженням усі свої фази та позиції.
Небо того разу оголювало свою внутрішню конструкцію немов у багатьох анатомічних препаратах, що показували спіралі та шари світла, розтини зеленуватих брил ночі, плазму космосу, тканину нічних марив.
Такої ночі неможливо, йдучи Підвальною чи котроюсь іншою з отих темних вулиць, які є зворотним боком чи то пак виворотом чотирьох ліній Ринку, не згадати, що о цій пізній порі часом трапляються ще відчиненими деякі з дивовижних і таких притягальних крамниць, про які забуваєш у звичайні дні. Я називаю їх цинамоновими через темну обшивку їхніх стін, її цинамоновий колір.
Ці справді шляхетні, відкриті до пізньої ночі заклади назавше стали центром моїх палких мріянь.
Погано освітлені, тьмяні та врочисті їхні приміщення глибоко пахли фарбами, лаками, ладаном, ароматом далеких країн і рідкісних матеріалів. У них можна було знайти бенгальські вогні, чарівні шкатулки, поштові марки давно зниклих держав, китайські перебивні картинки, індиґо [50], каніфоль із Малабару [51], яйця екзотичних комах, папуг, туканів, саламандр і василісків [52], корінь мандрагори [53], нюрнберзькі механізми [54], гомункулусів у вазонах [55], мікроскопи й біноклі, а понад те — рідкісні й надзвичайні книжки, старі фоліанти, де повно дивовижних гравюр та приголомшливих історій.
Пам’ятаю тих старих і статечних продавців, які обслуговували відвідувачів із опущеними очима, у стриманому мовчанні, й повнилися мудрістю та розумінням їхніх найпотаємніших бажань. Та найбільше мене притягувала певна книгарня, в якій мені, зриваючи завісу з дражливих і п’янких секретів, одного разу вдалося погортати рідкісні заборонені видання, публікації таємних клубів.
Так рідко траплялася нагода відвідати ті крамниці — та щоб і на додачу з невеликою, проте достатньою сумою грошей у кишені. Не можна було ніяк пропустити ту оказію — попри важливу й покладену на мою старанність місію.
Слід було, згідно з моїми розрахунками, пуститися бічною вуличкою, минути дві або три поперечні — й таким чином дістатися вулиці з нічними крамницями. Це віддаляло мене від цілі, але запізнення можна було надолужити, якщо повернутися дорогою на Соляні Жупи.
Окрилений прагненням потрапити до цинамонових крамниць, я збочив у відому мені вулицю і не йшов — летів, пильнуючи за тим, щоб не збитися. Так я минув уже третю чи й четверту поперечну, а омріяної вулиці все не було. До того ж навіть розташування вулиць не відповідало очікуванням. Ніде ані натяку на крамниці. Я йшов вулицею, будинки якої не мали жодної брами, тільки щільно позамикані вікна, що сліпили відблисками місяця. По інший бік цих будинків мала б тягнутися потрібна мені вулиця, з якої до них, будинків, і заходять, — думалося мені. Я стривожено пришвидшив ходу, подумки вже відмовляючись від крамничних відвідин. Тільки б якомога скоріше вибратися звідси на знайомі терени міста. Кінець вулиці ближчав, мене огортав неспокій: куди вона може привести. Я вийшов на широкий, з рідкою забудовою гостинець, дуже довгий і прямий. Тут-таки мене огорнув дух неосяжного простору. Там, при самій вулиці або у глибині садів, стояли мальовничі вілли, штудерні будинки багатіїв. У прогалинах між ними виднілися парки та садові мури. Усе разом здалека нагадувало вулицю Лешнянську [56] в її нижчих і рідко залюднених околицях. Місячне світло, розчинене в тисячах баранців, у срібній небесній лусці, було бліде і ясне, як удень — лише парки й сади чорніли в цьому срібному краєвиді.