Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Очевидно, йому здається, що він на трибуні.
Барсак здригається, наче його муха вкусила. Він випростовується і вимовляє сухим тоном:
— Кажіть це тим, хто ніколи не бачив, як француз б’є жінку!
Що ж, пан Барсак теж має рацію!
Невже нам доведеться бути присутніми на змаганні в красномовстві? Ні, Бодрієр не відповідає, і Барсак повертається до негра з дрючком.
— Ця мала піде від тебе, — каже він. — Ми її заберемо з собою.
Але негр протестує. Ця дівчина його невільниця, він заплатив за неї.
Невже ми будемо гаяти час і марно доводити йому, що рабство на французьких територіях скасовано? Однаково він не зрозуміє. Із введенням нових законів звичаї міняються не одразу.
Але Барсак уже знайшов вихід.
— Я куплю твою невільницю, — каже він. — Скільки?
Негр заспокоюється — здається, можна підробити, міркує він і править осла, рушницю і п’ятдесят франків.
— П’ятдесят ударів дрючком! — відповідає капітан. — Цього ти справді заслуговуєш!
Поторгувавшись, мерзотник віддає служницю за стару крем’яну рушницю, шматок матерії і двадцять п’ять франків.
Поки тривала суперечка, мадемуазель Морна підняла Малік з землі і помастила її рани олією каріте. Коли ж торг закінчився, вона привела дівчинку в наш табір, одягла її в білу сорочку і, поклавши їй у руку кільки монет, промовила:
— Тепер ти більше не раба: я повертаю тобі свободу.
Але Малік почала плакати: вона сама на цілий світ, вона не хоче йти від “такої доброї білої”, вона служитиме в неї покоївкою і залишиться вірною їй до могили.
— Зостав її у себе, дитино, — втручається Сен-Берен. — Вона, безумовно, стане в пригоді, робитиме тобі тисячі дрібних послуг, які потрібні жінці навіть тоді, коли вона стає мужчиною.
Мадемуазель Морна погодилася тим охочіше, що їй цього страшенно хотілося.
Розуміється, вона більше не шукала ночівлі у тубільців. Для неї розкинули намет, в якому ніщр вже не порушило її сну.
Такий був перший день нашої подорожі.
Амедей Флоранс.
 
V. ДРУГА СТАТТЯ АМЕДЕЯ ФЛОРАНСА
Друга стаття Амедея Флоранса була опублікована в “Експансіон франсез” 18 січня.
Експедиція Барсака
(Від нашого спеціального кореспондента)
Даухеріко, 16 грудня. Після мого останнього листа, написаного в день від’їзду в хащах, при світлі блимаючого ліхтаря, подорож продовжувалася щасливо, без пригод.
2 грудня ми встали о 5 годині ранку, і наша колона вирушила в путь.
Одного осла довелось звільнити для Малік, переклавши вантаж на інших. Вона ще зовсім дитина, ця маленька негритянка, і, здається, встигла вже забути про минулі злигодні — тільки й знає що сміятись. Щаслива вдача!
Ми весь час їдемо тією ж зручною дорогою, і якби не колір шкіри місцевого населення та вбогий краєвид, могло б здатися, що ми і не виїжджали з Франції.
Місцевість, яку ми перетинаємо, негарна, зовсім рівна чи злегка хвиляста, з незначними підвищеннями на північному обрії. Скільки око сягає, ніде нема іншої рослинності, крім мізерної суміші чагарників і злаків заввишки від двох до трьох метрів, відомої тут під назвою “хащів”. Лиш де-не-де виринає купа миршавих дерев, яким шкодять пожежі, що нерідко спустошують ці савани в сезон посухи, і тільки за обробленими полями можна часом побачити досить буйні дерева — ознаку, що поблизу селище.
Назва одного з селищ нас розвеселила. Цей важливий населений пункт, розташований на англійському кордоні Сієрра Леоне, з правого боку від нашого шляху, зветься Тассен. Наш славний географ може пишатися, відкривши такий омонім свого прізвища за тридцять шість кілометрів від Конакрі!
Тубільці дивляться нам услід привітно, вигляд у них зовсім не войовничий. Начальник експедиції, розуміється, відвідує найубогіші села і веде з жителями нескінченні розмови. Бодрієр, з свого боку, не забуває провести слідом за ним зустрічний опит. Очевидно, обоє роблять з усього баченого і почутого діаметрально протилежні висновки, бо завжди повертаються однаково задоволені.
Я уважно проглядаю свої нотатки і не знаходжу в них нічого, гідного уваги, аж до 6 грудня, коли Сен-Берен, з яким я, здається, скоро заприятелюю, утнув одну штуку, якою дуже мене розвеселив.
Того вечора ми спинились на ніч поблизу селища Уалія. Коли настав час, я повернувся до себе в намет з законним наміром лягти спати. Входжу й застаю там Сен-Берена, зовсім роздягненого — в одній нижній білизні. Одяг його розкиданий по всьому намету. Постіль готова. Я одразу зрозумів, що Сен-Берен збирається лягти у мене. Спиняюсь тіри вході і споглядаю несподіваного гостя.
Сен-Берен зовсім не дивується, побачивши мене. Взагалі Сен-Берен ніколи не дивується. Він дуже заклопотаний, схвильований, нишпорить скрізь, розкрив мій чемодан і повикидав усе з нього на землю. Але, не можучи знайти те, що шукає, він просто лютує. Обернувшись до мене, заявляє з найглибшим переконанням:
— Ненавиджу неуважних. Вони мені просто гидкі!
— Справді, гидкі!.. — погоджуюсь я, і оком не зморгнувши. — Але що з вами, Сен-Берен?
— Уявіть собі, відповідає він, — ніяк не можу знайти своєї піжами… Б’юсь об заклад, що ця тварюка Чумукі забув її на останній стоянці. Весело!
Я висловлюю припущення:
— Якщо тільки вона не в вашому чемодані.
— В моєму…
— Бо це мій чемодан, любий друже, а так само і цей гостинний намет і незаймане ліжко.
Сен-Берен здивовано витріщається. Раптом, зрозумівши свою помилку, він похапцем збирає розкиданий одяг і тікає так, ніби за ним назирці женеться натовп людожерів. Я ж падаю на своє ліжко і качаюсь від сміху.
На другий день, 7 грудня, ми підкріплялися після ранкового переходу і в цей час помітили, що якісь негри стежать за нами. Вислали в розвідку Моріліре, і він, повернувшися, повідомив, що ці десятеро — торговці й чаклуни; вони не мають проти нас лихих намірїв, а бажають: перші — продати нам свої товари, другі — нас розважити.
Барсак наказав їх привести. Тут були “нуну” — майстрі на всі руки, ремісники, що виробляли глиняний посуд, оздоби, кошики та інші плетені речі, предмети з дерева й заліза; були тут і “діула” чи “марраба” — ці продавали зброю, тканини і, в першу чергу, горіхи кола, яких ми зробили чималий запас в обмін на сіль. Сіль у цих краях є річчю безцінною і, чим далі від берега, все дорожчою.
Після них виступили два чаклуни, яким. звеліли заспівати їхню найкращу пісню на честь нашої чарівної супутниці. Один з них тримав щось подібне до гітари. Уявіть собі гарбузову пляшку із встромленими в неї трьома бамбуковими пластинками, на кожну з яких натягнута кишкова струна. Зветься цей інструмент “діанне”. Другий чаклун, старий з запаленими очима — очні хвороби тут дуже поширені — був озброєний чимсь подібним до флейти, так званою “фабресоро”. Це тростина, до обох кінців якої прикріплено по маленькій гарбузовій пляшці.
Концерт почався. Старий, весь одяг якого складався з “біла”, вузенької пов’язки на стегнах, почав танцювати, а його товариш, одягнений з довгу сорочку “дороке”, сів на землю, заграв на своїй гітарі і гортанно почав співати, — так я собі уявляю, — сонце, місяць, зірки і мадемуазель Морна.
Вихиляння одного, вигуки другого і звуки їхніх інструментів розворушили наших погоничів. Покинувши свій обід, вони влаштували цілий балет.
Цей приклад вплинув і на нас, і, схопивши каструлі й казанки, ми почали вибивати по них дріб ложками і виделками… Сен-Берен розбив тарілку і з кастаньєтами із черепків пустився вдвох із вашим покірним слугою у шалений танок. Барсак, сам Барсак (чи слід мені згадувати про це?), забувши всяку стриманість, тюрбаном закрутив навколо голови серветку і пройшовся фантастичним, більш ніж південним вихилясом, дарма що шановний депутат Півночі Бодрієр затулив обличчя.
Та найвеселіший жарт мусить колись закінчитися. Через п’ять хвилин ми спинилися, засапавшись. Мадемуазель Морна сміялася до сліз.