Незвичайні пригоди експедиції Барсака

І справді, Барсак має рацію. І де був учора мій здоровий глузд? Я сам себе умовив.
— А що особливого ви знайшли в цих неграх і сержантах? Вони дуже брудні, це правда, але і в капітана Марсенея можна було побачити не чистіших. У похідних умовах немає можливості виявляти особливий педантизм щодо обмундирування.
Золоті слова! Докидаю несміливо (бо я справді починаю вагатися):
— А проте лейтенант Лакур…
— О, він надзвичайно коректний! — усміхаючись вигукує Барсак.
— Одразу видно, що це людина, яка дуже дбає про себе і свій туалет. Але це ж не злочин.
Ні, безумовно! Я роблю останнє зусилля:
— А все ж таки новісінький мундир — це дивно…
— Другий мундир у нього в чемодані, пояснює Барсак (у нього на все є відповідь!). — Пан Лакур був дуже запорошений і вирішив відрекомендуватись мені в повному параді.
Видно, що він вважає це цілком нормальним. Що ж, очевидно, це я недооцінюю особу начальника експедиції.
— Я вчора мав довгу розмову з лейтенантом Лакуром. Запевняю вас, це чарівна людина, незважаючи на надмірне прагнення до елегантності. Ввічливий, добре вихований, навіть шанобливий…
Пан Барсак розправляє плечі.
— …навіть шанобливий. В його особі я маю дуже приємного нового знайомого і дуже поступливого підлеглого.
Я запитую:
— А лейтенант Лакур не вбачає ніяких перещкод для продовження подорожі за даних умов?
— Ні, ніяких.
— А проте ви вагаєтесь, пане депутат.
— Я більше не вагаюсь, — заявляє Барсак, який встиг у розмові сам себе переконати. — Ми вирушаємо завтра.
— Не порушуючи питання про доцільність подорожі, оскільки доведено можливість продовжувати її? Прихована іронія мого запитання лишається непоміченою.
— Навіщо ж? — відказує Барсак. — Ця подорож не тільки корисна, вона необхідна.
— Необхідна?..
Настрій у Барсака явно вже покращав. Він по-дружньому бере мене за руку і пояснює конфіденціальним тоном:
— Між нами, любий мій, скажу вам дещо, чого б я не повторив з трибуни в палаті. Так от, якщо ми доведемо подорож до кінця, то далі події розгортатимуться ось як: ми обоє, я і Бодрієр, подамо свої звіти, висновки яких будуть діаметрально протилежні. Ці звіти будуть передані у відповідну комісію, де ми або підемо на взаємні поступки, і отже якійсь частині негрів на океанському узбережжі буде надано право голосу, що означатиме мою перемогу, або ж ми не підемо ні на які поступки, і справа скінчиться нічим. А через тиждень про це всі забудуть, і ніхто не зможе пригадати, говорять факти на мою користь чи ні. І в обох випадках ніщо не заважатиме мені чи Бодрієру — дивлячись, які будуть обставини, — одержати портфель міністра колоній. Якби ж я, навпаки, повернувся, не довівши свою місію до кінця, це б означало добровільне визнання власних помилок. Мої вороги одразу почали б репетувати, що я просто старий йолоп, і мене одразу б втопили.
Він робить маленьку паузу і закінчує глибокодумно:
— Ніколи не забувайте одну істину, пане Флоранс: політичний діяч може помилитись, це не має ніякого значення. Коли ж він визнає свою помилку — він пропав.
В захопленні від афоризму, я розстаюся з ним дуже задоволений. Повертаючись до себе, натрапляю на записну книжку Понсена, забуту на складаному стільці. Мій інстинкт журналіста переборює вихованість, і я рішуче розгортаю цей загадковий предмет. Ось коли я нарешті дізнаюся, що ж це наш мовчазний товариш пише з ранку до вечора.
Та ба! Годі щось розуміти. Самі цифри, перемішані з незрозумілими буквами. Якісь “з. д. 0,009”, “П. к. с. 135, 08” і так далі. Ще одна таємниця! Що це за шифр? Невже Понсен щось приховує? Невже він теж нас зраджує?
Про всяк випадок, занотовую деякі з його загадкових формул, кладу записну книжку на місце і тікаю зі своїм трофеєм. Хто знає, може, колись це придасться!
У другій половині дня я вирушаю на прогулянку. Мене супроводить Тонгане верхи на коні Чумукі — цей кінь кращий, ніж його власний. Ми їдемо по полю дрібною риссю. Хвилин через п’ять Тонгане не витримує і випалює:
— Добре Чумукі тікати. Чумукі паскудний зрадник.
От тобі й маєш! Виходить, Чумукі теж нас зрадив? Я удаю, що здивований.
— Ти хочеш сказати: Моріліре.
— Моріліре нічого доброго, — рішуче заявляє Тонгане. — Але Чумукі однаково, що Моріліре. Казав неграм: “Погано йти”. Давав багато доло-тубаб (горілки), багате срібла, багато золота.
Золото в руках Моріліре і Чумукі? Це неправдоподібно.
— Ти хочеш сказати, що вони давали неграм каурі, [1] щоб схилити їх на свій бік?
— Не каурі, наполягає Тонгане. — Багато золота, — і додає подробицю, яка мене приголомшує: — Багато англійського золота.
— Ти знаєш англійське золото, Тонгане?
— Еге ж, — відповідає він. — Я ашанті. Я знаю фунтерлінги.
Я розумію, що Тонгане називає цим дивним словом фунти стерлінгів. Слово кумедне, але в цю мить мені не до сміху. Золото — англійське золото! — в руках Чумукі і Моріліре… Мене це бентежить, але я, зрозуміло, удаю, що всі ці пояснення мене мало цікавлять.
— Ти хороший хлопець, Тонгане, — кажу я йому, — і коли ти так добре знаєш “фунтерлінги”, візьми цю золоту монету з гербом Французької республіки.
— Хороша республіка! — вигукує радісно Тонгане і підкидає вгору одержану монету; підхопивши на льоту, він опускає її в сідельну сумку.
При цьому обличчя у нього стає дуже здивоване, а рука витягає цілу купу паперів. Я з криком вихоплюю в нього ці папери, я їх добре пізнаю, адже це мої статті! Мої чудові статті залишилися в сумці негідника Чумукі! Перевіряю. Яка прикрість! Вони всі тут, починаючи з п’ятої. Як суворо засуджують мене зараз в “Експансіон франсез”! Я збезчещений, моя репутація навіки зганьблена!
Я поринаю в ці сумні думки, а наші, коні несуть нас все далі. Кілометрів за шість від табору я раптом спиняюсь.
Майже при дорозі, на просторі завширшки метрів шість-сім, довжиною метрів на п’ятдесят трави полягли, поламані, частково навіть зрізані, наче велетенською косою. І на цьому оголеному місці — саме це й привернуло мою увагу — виразно видно дві паралельні колії, подібні до тих, які ми помітили біля Канкана, тобто на одному кінці вони заглиблені в ґрунт на вісім-десять сантиметрів, а на другому поступово згладжуються. Цього разу заглиблені вони в бік сходу.
Я мимоволі зіставляю цю парну колію з гудінням, яке ми чули три. дні тому. І в Канкані ми також чули дивне гудіння, перед тим як побачили ті незбагненні сліди.
Який зв’язок існує між цими явищами: гудінням, парними коліями — і Кенієлалою з Канкана? Я його не бачу. А проте цей зв’язок повинен існувати. Поки я роздивляюсь ці загадкові борозни, у підсвідомості саме собою виринає мерзенне обличчя негра-чаклуна. Я раптом усвідомлюю, що з чотирьох пророцтв цього блазня справдились уже три!
І тоді мене всього знову — вдруге від учорашнього вечора! — проймає тремтіння, і мені на мить стає страшно від свідомості таємниці, яка мене оточує.
Але це триває тільки одну мить. Я занадто цікавий, це моє слабке місце. І поки ми повертаємось, я знов і знов намагаюсь відгадати дратуючі загадки і так заглиблююся в це, що вже нічого не бачу навколо себе.
При в’їзді до табору мене пробуджує несподіване зауваження Тонгане:
— Тулатігі (лейтенант) недобрий. Паскудна мавп’яча голова.
— Справді! — відповідаю я, не подумавши, що мене виправдує.
17 лютого. Великий перехід сьогодні і ще більший — учора. За два дні п’ятдесят кілометрів. Чумукі так і не появився — каналія! Це й помітно. Під проводом Тонгане наші погоничі й носії роблять чудеса.
Признаюся, за ці два дні мої побоювання значно ослабли. Наш конвой пунктуально виконує свої обов’язки, — вони, до. речі, не важкі. Як і при капітані Марсенеї, вершники двома рядами тягнуться з обох боків обозу. Вони тільки не перекидаються жартами з нашими слугами, що, безумовно, свідчить про кращу дисципліну.
Обидва сержанти тримаються більше позаду, а лейтенант Лакур — на чолі загону, поряд з Барсаком. Мадемуазель Морна разом з Сен-Береном їде трохи далі, позаду доктора Шатоннея і Понсена. Вона, здається, не дуже цінує товариство лейтенанта.