Право на істину

І ось ця зустріч з Еоліаною, точніше, з її образом, у невеличкому музеї — картинній
галереї. Нічим не примітний будиночок, зведений десь наприкінці дев’ятнадцятого століття, а в
ньому — диво. Справжнє мистецтво!
Я знову побачив дивовижні світи, космічні пейзажі, природу далеких планет, де мені
довелося побувати. Звідки цей злет фантазії, зверненої в далеке майбутнє? Хто цей Художник, що
зумів так точно передати реальний світ прийдешнього, побачити який не мав змоги?..
Надходив вечір. Тихий серпневий вечір. Я вийшов з музею і побрів стежиною в глиб лісу.
Підкоряючись невідомій силі, несподівано для самого себе звернув убік і незабаром уже йшов по
місячній доріжці, що стелилася по траві. Я йшов далі і далі, в гущавину незнайомого лісу, повз
мовчазні, ніби зачудовані сосни, увінчані казковими коронами, такими самими, як на картинах
Художника. На мене поблажливо дивилися далекі цивілізації. Там, у глибинах Всесвіту,
народжувалось і вмирало невідоме мені життя.
Та ось настала мить, коли я відчув, що заблукав. Мовчазні зірки, немов розсіяні чиєюсь
невмілою рукою по нічному небу, співчутливо дивилися на мене, не в силі допомогти. Мені стало
лячно. Не від того, що я заблукав, а від усвідомлення, що лишився наодинці з безмежним простором.
Дивне відчуття! Все моє єство зробилося напрочуд чутливим і вразливим. Кожна клітинка немовби
силкувалася вловити хоч який поклик нескінченно далеких світів, відчути, що десь там є жива
істота.
Я підвів голову і тієї ж миті побачив, як спочатку одна, потім дві, а далі більше й більше
— вже ціла лавина — зірок посипалася на ліс. Серпневий зорепад… У старих книгах писалося, що в
таку мить треба щось загадати і бажання неодмінно збудеться. Про що я тоді подумав? Про
Художника? Можливо…
Раптом удалині блимнув вогник. Спочатку тьмяний, він поволі розгорявся, і ось уже поміж
дерев попливла світла куля. Я зачудовано стежив за польотом. Коли до мене лишалося метрів п’ять,
куля нерухомо зависла в повітрі.
Тільки тепер я розгледів її. Як і тоді, на Галлеї, переді мною постала прекрасна жінка —
речниця далекої цивілізації, котру намалював Художник. На якусь мить я завмер.
Не вірячи власним очам пильно вдивлявся у видіння, не знаючи — реальність переді мною чи
ні?
Жінка мовчки підняла кулю над головою і поклала на корону. Коштовні камені, що її
оздоблювали, враз засяяли різнобарвними вогнями. Один спалахнув яскраво-червоним полум’ям, тонкий
світловий пучок прорізав темряву і загубився серед дерев.
— Тримайся його, — мовила жінка. — Промінь приведе тебе до Художника.
І я пішов туди, куди вела ця своєрідна, незвичайна нитка Аріадни. Дедалі швидше
розмотувався в глиб часу чарівний клубок…
* * *
А ти йди, йди без утоми. Заздалегідь кажу тобі: жара не спаде; на цій дорозі ночі немає,
є вічний день… Вдивляйся з високих веж, тоді дорогу побачиш. А коли буде ще дуже далеко і
старість здолає тебе, то там буде лава, призначена для вісників, і на ній ніколи не бракуватиме
юнаків. А тепер іди, — сказав старий, і я пішов удалечінь і дивився з високих веж.
М. К. ЧЮРЛЬОНІС
Над мовчазною рівниною сходило сонце, посилаючи на кам’янисту поверхню планети зелені
промені. Трохи далі плив якийсь куб, випромінюючи в усі боки фіолетове світло. Поряд із зеленим
сонцем було ще одне — жовта пляма на голубому тлі чужого неба.
Художник творив. Здавалося, він забув про навколишність. Він жив у щойно створеному світі,
до якого при бажанні можна було доторкнутися рукою. Фантастичний образ невідомого поступово
оживав на полотні, доповнюючись новими й новими деталями.
Чоловік з палітрою в руках одійшов від мольберта. Окинув поглядом творіння своїх рук і
замислився. Неначе був чимось невдоволений. Знову підійшов до картини і стрімко почав додавати
нові штрихи. Мазок, ще мазок, і з-під пензля почало з’являтися диво.
Безмовна пустеля поступово оживала. На поверхні незвичайної планети виникла гладінь води,
виграючи всіма кольорами веселки. На жовтогарячий берег тихо накочувалися смарагдові хвилі. От-от
зашелестять плоскі крони багрянистих дерев. Здавалося, невідоме життя от-от прямо з мольберта
вихлюпне в тісну майстерню Художника.
Тепер він задоволений. Йому вдалося перенестись у прекрасну країну мрії.
— Я бачив ваші картини, — поволі і несміливо почав я.
Художник здригається. Поволі обертається до мене. Здивовано оглядає незнайомця, що
опинився в його помешканні.
— Ніхто не обізвався, коли я постукав, — збентежено пояснив я, — і тоді я відчинив двері.
Вони були незамкнені. Зайшов. Ви малювали, і мені незручно було вас одривати від роботи. Ждав,
поки закінчите. Мені дуже хочеться з вами побалакати.
— Он як?! — В очах Художника світилося зацікавлення, проте відчувалося, що він не дуже
вірить моїм словам. Його невеликі пшеничного кольору вуса не змогли повністю приховати іронічної
посмішки: — Ви хто?
На якусь мить я завагався. Що йому відповісти?
— Називайте мене Льотчиком.
— Мені ще ніколи не доводилося розмовляти з повітроплавцями. Нині це модно. Ви відважна
людина. Пробачте, на якому літаку ви літаєте? На “Ньюпорі” чи на “Фармані”? А втім, можете не
говорити. Я не дуже розбираюся в марках сучасних літаків, хоча теж хотів би полетіти…
В очах Художника блиснула мрійлива іскорка.
— Знаєте, — вів він далі, — в мені живе дивне бажання — полетіти далеко-далеко, де світять
зорі, де живуть інші люди…
— Я дуже хотів би, щоб ви розповіли про себе, — мовив я. — Як ви творите свої картини? Що
спонукає вас до створення цих фантастичних образів? Звідки ви берете сюжети?
Художник усміхнувся. Щось журливе було в тій усмішці.
— Ви перший, хто ставить мені відразу так багато питань. Мною цікавляться лише кілька
чоловік. Повірте, іноді буває так прикро, що хочеться піти світ за очі і більше не повертатися…
Він помовчав. Відтак, зважуючи кожне слово, мовив:
— Як це прекрасно — бути корисним людям, відчувати світло в своїх долонях. І як важко
буває на серці, коли усвідомлюєш свою немічність перед Часом і Простором, коли бачиш, що люди не
розуміють неоціненного дару, яким наділила їх природа, — Розуму. Тільки дехто насмілюється
зазирнути в далеке Майбутнє…
— І ви теж? — швидко запитую я.
— Ну, що ви! Я дилетант. Ось Ціолковський, Цандер — то справді генії неземного масштабу.
Та коли б мені вдалося посіяти в душах людей зерна прекрасного, допомогти їм усвідомити свою
велич і красу, я був би щасливий.
Як чудово я розумів цього митця! Чому він не живе серед нас, людей двадцять другого
століття?!
— Ви часом не читали Камілла Фламмаріона, його “Популярної астрономії”?
— Ні.
— Шкода. Я чимало почерпнув звідти. Ось послухайте. — Він взяв з етажерки досить пошарпану
книгу, розгорнув її на потрібній сторінці і почав читати: — “Коли люди дізнаються, що таке Земля,
і зрозуміють скромне положення своєї планети серед безконечності; коли вони зможуть достойно
оцінити величність і красу природи, — вони перестануть бути, з одного боку, такими божевільними й
грубими, а з другого — такими довірливими. Вони почнуть жити в мирі, присвятивши себе
плодотворному пізнанню Істини, спогляданню Краси, служінню Добру, поступовому розвитку свого
розуму, благородному прояву найвищих духовних здібностей”. Художник закрив книгу, поклав її на
місце. — Добре сказано, правда ж?
Я мовчки кивнув:
— І все ж, яке у вас кредо?
Мій співрозмовник розсміявся. Тепер його сміх був щирим і теплим, як сонячні промені на
його картинах.
— Моє кредо… Людина-творець. Людський розум — ось перед чим я схиляюсь. Незабаром спробую
втілити цю ідею в новому творі. Вже навіть є назва: “Соната пірамід”.
Помітивши моє здивування, пояснив:
— Піраміди в усі часи були символом непорушності і вічності творінь людських рук.