Право на істину

— Про це найкраще може розповісти сторож музею дідо Юра. Робить він це залюбки, особливо
коли сюди прибувають екскурсанти.
З цими словами наш гід став обличчям до дверей. Те саме зробили й усі, хто був у залі,
окрім чорнявки, котра старанно продовжувала перемальовувати взір.
При вході до зали стояв старий гуцул у чорній крисані, у кептарі і гачах, сивий, з довгими,
опущеними вусами на зораному глибокими рівчаками смаглявому обличчі, все ще стрункий, мов леґінь;
він скидався на казкового героя Верховини — Дідо Велета, мудрого і сильного, який завжди
приходить на поміч людям, боронить світ од лиха і нещасть. Вже вкотре я пожалкував, що мій
“Київ-4” залишився без об’єктива в результаті необережного падіння на кам’яне дно Латориці.
— Майтеся гаразд, люди добрі, — вклонившись і трохи піднісши крисаню над головою,
привітався старий.
І було в цих словах щось таке щире і тепле, що присутні заусміхались і так само приязно, з
повагою відповіли: “Добридень вам”.
Спершись на одвірок, дідо Юра почав оповідь:
— Багато-багато літ тому ґаздував у тутешньому краї один князь. Помираючи, залишив замок у
спадок синові Любодару, котрому довелося боронити його від нехриста-татарина. Більмом на оці
стала фортеця руська чужинським завойовникам. Чого лише вони не робили, аби здолати кам’яну
твердиню. Та все марно. На смерть стояли горді русичі, боронячи волю, рідну землю і віру. Тож
змушений був ні з чим відступити поганин.
Настав у горах довгожданий мир і спокій. Як і колись, почав князь виїжджати на полювання.
Не сиділось йому на самотині в кам’яній господі. А мав о тій порі вже сорок літ.
І трапилось якось, що, погнавшись за молодим і прекрасним оленем, Любодар збився з плаю.
Довго блукав він гірськими стежками та ізворами, аж доки, знесилений, впав на землю. Розклавши
ватру, заснув біля неї.
І приснився князеві сон, що прийшла до нього дівчина — лісова мавка. Вроди неземної:
високочола, довговолоса, у зітканому з трав і квітів напівпрозорому серпанку, у вінку з лісових
квітів, на шиї — червоні коралі.
Прокинувся Любодар від того, що хтось торкнувся його чола. Розплющив очі — і… не повірив
їм! Обіч нього навпочіпки сиділа мавка. Та сама, зі сну. Аби переконатися, що не спить, князь
голіруч вхопив розжарену довбешку. Аж скрикнув од болю. Проте видіння не щезло.
— Не бійся мене, князю, — тихенько засміялась мавка.
— Як тебе звати? — поспитав володар замку.
— Любава.
— Файне ім’я.
По хвилі, несподівано для самого себе, запитав:
— Підеш за мене?
— А ти не боїшся мавок? — струмочком проспівала лісова фея.
— Русинському князеві негоже чогось боятись. А ти жива людина.
— Але ж я мавка. І коли стану твоєю жоною, то сумуватиму за своїми…
— Нічого не матиму супроти, коли навідуватимеш їх.
Ось так і стала мавка володаркою замку. Того ж дня, коли Любодар і Любава побралися, вишила
молода княгиня свому судженому золотим промінням сорочку краси небаченої. Розцвіли на полотні
ніколи не в’янучим живим квітом волошки і нагідки. І всі, хто бачив князя в шлюбнім строї, не
могли відірвати очей від такого дива. А для себе вишила також золотим промінням рушник, який ожив
і заграв усіма барвами лісу, мовби відтинок гірського плаю, на який ще не ступала людська нога,
де зеленіла трава, росли гогози й афіни.
Цією стежиною-рушником вибиралася мавка до своїх сестер. Коли зникала надовго із замку, то
попереджала князя, щоб ніхто не займав рушника, бо інакше не зможе вона потрапити назад. Любодар
ніколи не перечив жоні, не ставав напереп’ят прогулянкам до лісу, де зустрів своє кохання. Бо
коли Любава вертала звідтіля, то ще прекраснішою, милішою і любішою здавалася йому.
Сусідив із замком старий мольфар-знахар. Умів він лікувати людину і худобу-маржину,
розумівся на травах, ворожбі. Подейкували, що знався з нечистою силою, і тому його боялися. Коли
ще не було Любави, то горяни, попри всі свої страхи, таки йшли до мольфара і шукали в нього
помочі од недуги. Тепер добра душею і серцем молода княгиня давала людям цілющі трави і не
просила за те плати.
Заробіток утік од мольфара. Але найбільше злостило його те, що втратив владу над людьми.
Ось тоді довідався він про чарівний рушничок. І надумав учинити лихе…
А в Любави саме знайшовся первісток. Радості великої був повен князівський замок. Скликав
Любодар силу-силенну гостей. Прийшов на банкет і мольфар, перебравшись у лицаря.
Коли веселощі були у розпалі, не втерпіла княгиня, щоб не похвалитися щастям своїм перед
колишніми подругами. І попросила мавка свого чоловіка, аби відпустив її на хвильку до лісу.
Неохоче погодився цього разу Любодар. Ніби відчував щось. Повагавшись, дозволив. Лише попросив не
баритися.
А мольфар тільки й чекав цього. Підгледівши, як Любава ступала на рушничок, взяв та й
непомітно зрушив його з місця, а сам щез із замку.
Чекає князь на жону, чекає, а її все немає. Вже й гості розійшлися, а Любава не
повертається. Зрозумів князь, що трапилося лихо, — побачив, що хтось зрушив рушник з місця…
Довго горював Любодар. А коли отямився трохи, то наказав найкращому в краї мосяжнику
зробити тисову раму і оправити в неї рушник мавки. З тих пір він і зберігається в замку. Оце ви й
бачите його перед собою.
Екскурсанти по черзі підходили до реліквії. Уважно придивлялися до неї, немов шукаючи
підтвердження щойно почутому. Дехто з жіноцтва розчулено зітхав. Оглянувши рушник, аматори
туризму прямували до виходу. Проходячи повз старого, ґречно дякували.
Тим часом “студентка” закінчила перемальовувати взір. І тепер вкладала зошит і фломастери
до тайстрини.
Я підійшов до гуцула. Пояснивши, що пишу нарис про тутешній край, попросив старого додати
кілька слів до розповіді, щоб повніше використати легенду в своєму матеріалі.
Дідо Юра пильно глянув на мене і, хитрувато примружившись, відказав:
— Можете повісти своїм чительникам, що мавка іноді з’являється в замку.
— Це що ж — привид чи дух? — спробував я пожартувати.
Гуцул осудливо похитав головою.
— Коли народжується молодий місяць, Любава з’являється у замку… Довго зорить на свій
рушничок, а потім щезає.
— Ви бачили її? — запитав, щоб не образити старого.
— Один раз замолоду. Коли ще парубкував. А затим — відколи почав тут сторожувати.
Помовчавши, додав:
— Ви також можете побачити її… Якщо дуже захочете і коли й справді повірили у легенду.
Нічого правдивішого немає на світі за давні перекази… Отож приходьте. Наступної ночі повинен
народитися молодик.
Ми тепло попрощалися. Окрім мене та дідо Юри, в залі нікого вже не було. Гарненька чорнявка
також встигла щезнути, а я неодмінно хотів з нею познайомитися. Здалася вона мені якоюсь
незвичайною. Ще раз подякувавши старому за оповідь, заспішив до виходу.
* * *
Дівчину з писаною тайстриною я помітив, коли вона проходила крізь головну браму замку;
трохи далі вертали до турбази екскурсанти. Сягнисто крокуючи, я подався слідом.
“Студентка” йшла попереду мене на відстані щонайбільше трьох-чотирьох метрів. Хода її була
невимушена, легка. Здавалося, що дівчина не торкається землі, а летить над нею. Сама струнка,
приваблива, вона ніби магнітом приваблювала мене до себе. Завваживши нежданого переслідувача, час
од часу озиралася й іронічно всміхалась, її чорні, схожі на вуглинки очі немов щось промовляли.
Мені здалося, що вона ЩОСЬ ЗНАЄ… Чи не кепкує часом зі столичного прибульця, який повірив у
легенду?
Я наддав ходу. Порівнявшись, коротко відрекомендувався.
— А я мавка, — засміялась у відповідь дівчина.
— Жартівниця, бачу, з тебе нівроку.
— Легенда живе…
— Однак і мавки мають імена, чи не так?
— Мене зовуть Зоряною.
— Гарне ім’я — Зоряна.