На краю Ойкумени

— Тесса знову пішла в сосновий гай до Пандіона, — сказав художник і додав: — Діти гадають, що нам не відома їх маленька таємниця!
Дружина його весело засміялась, але, раптом ставши серйозною, запитала:
— Що ти думаєш про Пандіона тепер, коли він прожив у нас більше року?
— Я полюбив його ще більше, — відповів Агенор, і дружина в знак згоди схилила голову. — Але… — художник змовк, обмірковуючи дальші слова.
— Він хоче надто багато, — закінчила за нього дружина.
— Так, він жадає багато, і багато йому дано від богів. І нема кому навчити його — я не можу дати йому те, чого він шукає, — сказав художник з сумною ноткою в голосі
— А мені здається, що він метається, не знаходячи себе, він не подібний до інших юнаків, — тихо промовила дружина. — І я не розумію, чого йому іще треба, а іноді просто буває шкода його.
— О, люба моя, ти правду кажеш: не дасть йому щастя прагнення досягти того, чого ще ніхто не зміг зробити. А тривогу твою… Я розумію її причину: ти боїшся за Тессу?
— Ні, не боюся, донька моя горда і смілива. Але я почуваю, що кохання до Пандіона може принести їй багато горя. Погано, коли людина, як Пандіон, перебуває в полоні шукань — тоді кохання не вилікує його від вічної туги…
— Як вилікувало мене, — ласкаво посміхнувся до дружини художник. — А колись я, певно, був схожий на Пандіона…
— Ну, ні, ти завжди був спокійнішим і міцнішим, — промовила дружина, погладивши сивіючу голову Агенора.
Той дивився в далечінь, за дерева, куди зникла Тесса.
Дівчина поспішала до моря, часто оглядаючись, хоч і знала, що так рано в святковий день ніхто не прийде в священний гай.
Від білих урвищ неродючих кам'янистих гір вже віяло жаром. Спочатку дорога пролягала по рівнині, вкритій колючками, і Тесса йшла обережно, щоб не порвати подолу свого найкращого хітона з тонкої напівпрозорої матерії, привезеної з-за моря. Далі місцевість піднімалась горбом, суцільно вкритим кривавочервоними квітами. В яскравому сонці горб палав, начебто залитий темним полум'ям. Тут не було колючок, і дівчина, високо підібравши зборки хітона, побігла.
Швидко минувши поодинокі дерева, Тесса опинилася в гаю. Стрункі соснові стовбури вилискували восковим ліловим блиском, розложисті вершини шуміли на вітрі, а гілля, опушене м'якими голками завдовжки з долоню, перетворювало яскраве сонячне світло на золотий пил.
Запах нагрітої смоли та хвої змішувався із свіжим диханням моря і розливався по всьому гаю.
Дівчина пішла тихше, несвідомо підкорюючись урочистому спокоєві в гаю.
Праворуч серед стовбурів перед нею височіла сіра, обсипана хвоєю, скеля.
На галявину падав стовп сонячного світла, і сосни навкруги здавались вилитими з червоного золота. Сюди виразніше доносився рокітливий гул моря, — невидиме, воно безперервно нагадувало про себе низькими розміреними акордами.
З-за скелі назустріч Тессі вибіг Пандіон і притягнув дівчину до себе за простягнені руки, потім злегка відштовхнув її і пильно оглянув, ніби намагаючись увібрати в себе весь її образ.
Кучері її блискучого волосся тріпотіли навколо гладенького чола, вузькі брови здіймалися до скронь, ледве помітно переламуючись, і це надавало великим синім очам ледь вловимого виразу насмішкуватої гордості.
Тесса м'яким рухом одсторонилась від юнака.
— Не гайся, сюди скоро прийдуть! — сказала вона, ніжно дивлячись на юнака.
— Я готовий, — з цими словами Пандіон підійшов до скелі, розсіченої вузькою вертикальною печерою.
На вапняковій брилі стояла незакінчена статуя в половину людського росту з густої глини. Тут же були розкладені дерев'яні інструменти — вигнуті пилочки, ножі і лопатки.
Дівчина скинула синій хіматіон і поволі піднесла руки до застібок, що скріпляли зборки легкої тканини, розрізаної вздовж плечей.
Пандіон стежив за нею, посміхаючись і перебираючи інструменти, але коли він повернувся до статуї, усмішка захоплення поволі сповзла з його обличчя. Ще дуже далеко було цьому грубому зображенню до прекрасної живої Тесси. Але все-таки в глині вже з'являлися пропорції її тіла. Сьогодні мусить все вирішитися. Він, нарешті, перенесе на нерухому глину чарівність живих ліній.
Пандіон похмуро і рішуче обернувся до Тесси. Та, скоса глянувши на нього, хитнула головою. Опустивши очі, дівчина сперлася на сосновий стовбур, підклавши одну руку під голову. Пандіон мовчки заглибився в роботу. Погляд юнака став пронизливим, очі перебігали з тіла подруги на глину, розміряючи й порівнюючи.
Багато днів уже тривала ця боротьба творчих рук з мертвою, байдужо податливою глиною, яку треба було примусити набрати прекрасних форм живого.
Час минав. Чуйне вухо юнака вже кілька разів ловило приглушені зітхання стомленої Тесси.
Пандіон припинив роботу, відступив од статуї, і Тесса мимоволі здригнулася, почувши гіркий стогін розчарування. Зображення стало далеко гіршим. Те, що жило в ньому і приваблювало ледве наміченими рисами, тепер, пригладжене і оформлене, вмерло. Статуя зробилася лише незграбною подобою смуглявого тіла Тесси, що стояла перед величезним сосновим стовбуром темнозолотого кольору.
Закусивши губи, юнак порівнював Тессу із статуєю напружено стараючись знайти помилку. Помилки не було, — це не можна було назвати помилкою: просто він не зміг передати життя, зупинити мінливі рухи тіла, йому здавалося, що сила його кохання, його захоплення красою Тесси дозволять йому піднестися високо, здійснити великий творчий подвиг — і з'явиться перед світом небачена статуя… Так було вчора, було ще півгодини тому? І от він не може… не вміє… йому не під силу… Навіть для Тесси, яку він так кохає! Що ж тепер робити? Весь світ померкнув для Пандіона, інструменти попадали додолу, кров ударила в голову. Охоплений розпачем, усвідомлюючи своє безсилля, юнак кинувся до дівчини і впав перед нею навколішки.
Дівчина, зніяковіла і здивована, поклала долоні на гаряче, підняте догори обличчя Пандіона.
І раптом інстинктивним чуттям жінки вона зрозуміла, що робиться в душі художника. З материнською любов'ю вона схилилася над юнаком, говорила ласкаві слова, притискала до себе голову Пандіона, пестячи тонкими пальцями кільця короткого волосся.
Бурхливий розпач юнака вщух.
Здалека долинули голоси. Пандіон оглянувся довкола; запал його згас, а з ним відійшла і горда надія. Йому здавалося, що його юнацька мрія ніколи не здійсниться. Скульптор підійшов до своєї статуї і зупинився, роздумуючи. Маленька рука Тесси лягла йому на згин ліктя.
— Не смій, нерозумний хлопче, — прошепотіла дівчина.
— Не можу, не смію, Тессо, — погодився Пандіон, не відриваючи погляду від статуї. — Коли б ця… — юнак зупинився, — не була зроблена з тебе, коли б не ти, я знищив би її зараз же. Ця річ така незграбна і негарна, що не повинна існувати і чимсь нагадувати твій образ, — з цими словами юнак легко засунув камінь разом з статуєю вглиб печери. Він старанно замаскував вузьку щілину уламками каміння та пригорщами сухої хвої.
Юнак і дівчина попрямували на звук морського прибою. Вони довго йшли мовчки. Пандіон заговорив — він хотів, щоб кохана зрозуміла його тугу й розчарування. Дівчина переконувала Пандіона не кидати спроб, говорила про свою впевненість у ньому, про його здатність виконати задумане. Але Пандіон був непохитний. Тільки сьогодні він зрозумів, що ще далекий від справжньої майстерності, що дорога до справжнього мистецтва лежить через довгі роки наполегливої праці.
— Ні, Тессо, я зрозумів тільки тепер, що не можу втілити тебе в статуї! — палко говорив він. — Я бідний тут і тут, — він торкнувся серця і очей, — щоб передати твою красу…
— Хіба вона не твоя, Пандіоне? — дівчина поривчасто закинула руки за шию художника.
— Так, Тессо, але як іноді я страждаю через неї! Я ніколи не перестану милуватися тобою і разом з тим… не можу зробити статую. А я повинен втілити тебе в глині, дереві, камені. Я повинен зрозуміти, чому так важко передати живе, бо коли я сам не зрозумію цього, то як я зможу зробити живими свої твори?