Теплі історії про дива, коханих і рідних
Виходячи з тісної, однак неймовірно затишної, хоча й завжди переповненої кав’ярні на розі, вона зіткнулася з якимсь спортсменом. Він біг, слухав музику, що наповнювала простір сонних вулиць міста, вилітаючи окремими нотками з навушників, і, на відміну від неї, не був таким замріяним. Вони попросили одне в одного вибачення, якось дуже щиро усміхнулися, і він сказав:
— Ви вже, мабуть, побігали й устигли купити сніданок? Недарма ж кажуть, хто рано встає, тому Бог дає. Ви взяли моє улюблене тістечко.
— Воно далеко не останнє в кав’ярні було, так що не переймайтеся. А ще я зовсім не з пробіжки й прокинулася, можливо, пізніше, ніж ви. Я належу до тих людей, які використовують спортивний костюм геть не за призначенням, а купляють його, стаючи жертвами реклами й пропаганди здорового способу життя. От лежить він у мене на полиці й витягається звідти лише для таких от випадків. Ну, тобто коли мій кіт будить мене у вихідний, виявляючи відсутність їжі… Пробачте, я заговорилася. Ви ж біжите кудись.
— Та вже прибіг, мабуть.
Вони зайшли разом до кав’ярні, де все дихало теплим світлом, а кава пахла карамеллю. Не знала, що буде далі, та зрозуміла: бажання, загадане на падаючу зіроньку, обов’язково збувається.
Ярина Дейнека
Мелодія до чаю
Найбільше Єва любила Львів. У свої двадцять два вона встигла відвідати багато крихітних містечок і величезних мегаполісів, але їй неодмінно хотілося повертатися до Міста Лева. Їй подобалося блукати брукованими вуличками серед пронизаних легендами старовинних будівель, годинами просиджувати у кав’ярнях, де аж пахне тим особливим, навдивовижу львівським затишком, і пити гарячий чай у місті найсмачнішої у світі кави.
У величній казковості Львова Єва отримувала неймовірну насолоду від гри вуличних музикантів. Здавалося, можна було б піти в театр чи філармонію, слухати шедеври світової музики у виконанні професіоналів, та їй ніколи цього не хотілося. Єві було не до душі сидіти тихо, дотримуватися правил етикету, занурюватися в сюжет якоїсь італійської опери й вимикати звук на мобільному. Їй здавалося, що це відбере трохи радості, справжності й невимушеності. Натомість Єва любила неочікувану й щиру музику, якої не треба чекати чи вмикати, а можна просто знайти серед поспіху й стурбованості великого міста. Дівчина, блукаючи вулицями, радо зупинялася біля немолодого гітариста з хрипким голосом чи біля скрипальки у білій сукенці й могла стояти, стояти, стояти, аж поки вони не закінчать свою гру. Усміхатися до них, отримувати усмішку навзаєм і думати про своє.
Одного холодного осіннього вечора Єва, кутаючись у шарф улюбленого коричнево-рудого кольору, йшла проспектом на зустріч із давньою знайомою. Їй не дуже хотілося того побачення, тому кроки її були неквапливі. Раптом здалося, що вона чує скрипку. Єва зупинилася, пильно роззирнулася — нікого. Проте музика звучала дедалі голосніше. Дівчина чула гарну знайому мелодію, але ніяк не могла збагнути, звідки лине звук. Мимоволі Єва глянула на один із будинків і помітила у відчиненому вікні другого поверху юнака, що грав на скрипці! Він бачив, як вона зупинилась, як не могла зрозуміти, звідки лунає музика, і тепер дивився на неї з доброю, привітною усмішкою. Єва також усміхнулася і здивувалася, що її серце шалено закалатало.
Хлопець продовжував грати, дивлячись дівчині у вічі, й вона не зводила з нього очей. Чомусь одразу пригадалися львівські музиканти, їхні мелодії, і Єва зрозуміла, що досі нікого й ніколи вона не слухала з таким трепетом, як оцього юнака цієї миті, який невідомо чому відчинив вікно в такий пронизливо холодний пізній вечір. Без будь-яких докорів сумління, не згадуючи про знайому, яка чекала на неї, і безсоромно ігноруючи телефон, що розривався від викликів, Єва сіла на лавку навпроти відчиненого вікна й слухала. Вона замерзла, теплий шарф зовсім не грів, тому починала тремтіти, але все одно не збиралася рушати з місця. Від музики ставало так тепло на серці, дівчина не могла покинути її недослуханою.
Через кілька хвилин, що здалися дівчині короткою секундою, хлопець раптом обірвав свою гру, лукаво посміхнувся, поклав скрипку у футляр, зачинив вікно й зник у темряві кімнати. Єва відразу відчула себе самотньою, їй пригадалася пропущена зустріч із подругою, майбутні вибачення й пояснення, вона нарешті зауважила, що телефон уже давним-давно мовчить. Холоднішало, вітер посилювався, та дівчині не хотілося нікуди йти. Вона заплющила очі й чомусь вирішила провести цей сумний вечір ось тут, незважаючи на температуру повітря й підозрілі хмари над головою, що могли вилитися на неї дощем, а може, й висипатися першим снігом. Вона мріяла про те, як гарно було б, якби юнак дограв-таки ту чудову мелодію до кінця, і їй ставало аж боляче від того, що він отак просто зачинив у неї перед носом вікно.
Раптом дівчина почула, що поруч неї хтось сів. «Ну ось. Навіть на одинці не вдається побути. Що за вечір?» — подумала розчаровано. Але її прикрі думки перервав приємний хлопчачий голос:
— Тут за рогом є невеличка кав’ярня, моя улюблена. Щоби тобі не було так холодно, я дограю для тебе там. Якщо ти, звісно, не проти…
Через кільканадцять хвилин, зігріта й утішена, Єва вже слухала Артурову (так звали юнака) гру, запиваючи радість гарячим ромашковим чаєм у кав’ярні, в місті найсмачнішої кави й найпривабливіших у світі молодих скрипалів.
Ірина Озарко
Зустріч у кав’ярні
Цей день зовсім не виглядав таким, що стане початком її історії кохання. Його день теж не був на це схожий. Він узагалі про кохання рідко думав.
Вони, власне, роздумували про різні речі. Кардинально різні. Вона вважала, що перед новорічними та різдвяними святами треба робити, як мінімум, п’ять вихідних днів, аби люди могли спокійно все купити, обдумати святковий стіл, прикрасити зелену красуню, насолоджуючись, усією родиною, а не, набігавшись у буденних турботах, в останній день старого року нашвидкуруч закидати якісь іграшки на гілочки. Вона зустрічала Новий рік завжди без новорічного настрою. Не в поганому, та й не в новорічному. До Різдва вже ставало трішки світліше: прикрашала до кінця будинок, із певним розчаруванням думала, що можна було б іще зробити, але не встиглося.
Він любив ці свята, бо тоді в домі ставало затишно й тепло, але йому швидко набридали різдвяні вогники, і ялинка недовго застоювалася в їхній оселі — створила настрій, повеселила, послужила місцем для складання приємних сюрпризів, і досить. Він любив ці свята, але задоволення не розтягував. І взагалі, не надто багато уваги приділяв усій цій казковості.
І в кав’ярню зимового вечора він і вона зайшли зовсім із різних причин. Вона — тому що в кав’ярнях наприкінці січня ще залишалися новорічні гірлянди у вигляді сніжинок, оленів та інших традиційних атрибутів, якими можна натішитися вдосталь, коли ти саме готовий прийняти дух Різдва, а не коли в передсвятковій шопінговій гарячці швиденько фотографуєш оленя з гірлянд і біжиш далі по магазинах. Він — тому що чекав друга, який затримувався, а на вулиці було занадто холодно — зима не відступала (а могла вже, для нього снігова королева мала зрікатися престолу з моменту завершення новорічних свят).
І замовили вони різні напої: вона — какао, а він — американо з молоком. Та й сиділи в різних залах. Вона — нагорі біля вікна з оленем, за якими падав лапатий-лапатий сніг, а він — при вході, спиною до вікон.
Вона допила какао, розплатилася й почала збиратися. Коли виходила, зронила рукавичку. Він її підняв. Вона усміхнулася та подякувала. А він роздратувався. Він узагалі не любив, коли в когось щось із рук падало. Але його вразила усмішка. Нічого наче й особливого, і водночас щось вражаюче. Утім, усмішка швиденько згасла, бо дівчина помітила його роздратований погляд. Отак і побігла собі.
І думала про нього. Сильний, високий. І погляд. А він думав про неї. Єдине, що їх поєднало цього вечора, — це те, що жоден із них не розумів, сподобалися вони одне одному чи ні.
