Затемнення

Він засміявся і поставив мене не землю.
— З поверненням, Белло, — сказав він, широко усміхаючись. І його слова прозвучали наче: «Ласкаво просимо додому».
Ми ходили околицями, занадто збуджені, щоб спокійно сидіти в хаті. Джейкоб аж підстрибував на ходу, і я мусила декілька разів нагадувати, що мої ноги не три метри завдовжки. Під час нашої прогулянки я відчувала, що перевтілююся в іншу свою подобу — в ту себе, якою я була поряд із Джейкобом. Трохи молодшою, трохи не такою відповідальною. В ту, яка могла за нагоди утнути щось дурне без вагомої на те причини. Нас переповнювали емоції, коли ми почали розмову: як справи, що ми збираємося робити, чи надовго я приїхала і що привело мене сюди. А щойно я неохоче розповіла йому про листівку з вовком, то його дикий сміх луною відбився від верхівок дерев.
Але потім, коли ми пробиралися крізь густі чагарники, що окільцювали пляж, наша розмова перейшла на складніші теми. Рано чи пізно нам би все одно довелося побалакати про причини нашої тривалої розлуки, і я бачила, як на обличчі мого друга застигає гірка маска, з якою я уже встигла гарно познайомитися.
— То яка зрештою твоя версія подій? — запитав мене Джейкоб, щосили буцаючи шматок дерева, який прибило до берега водою. Той пролетів над піском і вдарився об каміння. — Я маю на увазі, відколи ми востаннє… ну, перед тим як, знаєш… — він намагався підібрати слова. А потім, глибоко вдихнувши, спробував знову: — Я хотів запитати, чи… все знову так само, як перед тим, коли він утік? Ти все йому пробачила?
Я глибоко вдихнула.
— Не було чого пробачати.
Я хотіла оминути цю частину — взаємний обман, звинувачення, — але ми мали про це поговорити, перш ніж рухатися далі.
Джейкоб скривився так, наче лизнув лимон.
— Треба було, щоб Сем тебе сфотографував тієї вересневої ночі, коли знайшов. Це був би доказ номер один.
— Ми ж не в суді.
— Але декого треба було б засудити.
— Навіть ти б не став його звинувачувати, якби знав причину.
Він подивився на мене.
— Гаразд, — сказав він уїдливо, — здивуй мене.
Його ворожість краяла, наче по живому. Мені було боляче, коли він сердився на мене. Це нагадало мені один давній похмурий день, коли Джейкоб за наказом Сема сказав мені, що ми не можемо більше бути друзями. Якусь мить я опановувала себе.
— Едвард покинув мене, бо вважав, що я не маю перебувати поруч із вурдалаками. Він гадав, що для мене буде краще, коли він зникне.
Джейкоб завагався, міркуючи над почутим. Те, що він збирався відповісти, вже більше не годилося. Я була рада, що він не знає про те, що саме спровокувало рішення Едварда. Я могла лише уявити Джейкобову реакцію, якби він дізнався, що Джаспер намагався мене вбити.
— Проте він повернувся, правда? — пробурмотів він. — Шкода, що він не може дотриматися ухваленого рішення.
— Якщо ти пам’ятаєш, то це я поїхала і повернула його.
Джейкоб пильно подивився на мене, а потім відступив. Його обличчя розслабилося, а голос звучав спокійніше, коли він промовив:
— Так, справді. Але я так і не знаю всієї історії. Що ж сталося?
Я завагалася, кусаючи губи.
— Це секрет? — в його голосі пролунала насмішка. — Тобі не велено про це розповідати?
— Ні, — сказала я різко. — Просто це дійсно дуже довга історія.
Джейкоб зухвало засміявся, розвернувся і пішов узбережжям, сподіваючись, що я піду слідом.
Було не дуже весело перебувати поряд із Джейкобом, коли він так поводився. Але я рушила за ним, водночас гадаючи, що маю розвернутися і піти геть. Проте вдома на мене чекала Аліса… і я вирішила, що немає куди квапитися.
Джейкоб підійшов до величезної деревини, яку море викинуло на берег. То був знайомий нам цілісінький стовбур із корінням та гіллям, який побілів від морської солі та глибоко загруз у пісок і який ми вважали нашим місцем.
Джейкоб сів на нього, як на лаву, і поплескав долонею, вказуючи на вільне місце поруч із собою.
— Я не проти довгих історій. А там є елементи екшену?
Я закотила очі, підсідаючи до нього.
— Не без екшену, — погодилась я.
— А може, то суцільна страшилка, а не екшен?
— Страшилка? — пирхнула я. — А може, ти просто послухаєш і не вставлятимеш обрaз на адресу моїх друзів?
Він зімітував, що замкнув губи на ключ і викинув цей невидимий ключик через плече. Я усіляко стримувала сміх, але марно.
— Почну з того, що ти вже знаєш, — сказала я і, перш ніж заговорити, спробувала впорядкувати історію у себе в голові.
Джейкоб підняв руку і мовив:
— Давай. Усе одно я не зрозумів чимало з того, що тоді відбувалося.
— Тільки будь уважний, бо зараз іде складна частина. Тобі відомо, що в Аліси бувають видіння?
Його насуплену міну я сприйняла за ствердну відповідь — вовкулаки-бо не вірили в те, що легенди про вампірів із надзвичайними здібностями правдиві, — і перейшла до того, як помчала в Італію рятувати Едварда.
Я намагалася зробити розповідь якомога стислішою, при цьому не випустивши нічого суттєвого; і водночас спостерігала за реакцією Джейкоба. Але його обличчя лишалося суцільною загадкою, особливо тоді, коли я розповідала про Алісу та її видіння, у якому Едвард, почувши, ніби я померла, збирається накласти на себе руки. А місцями Джейкоб так глибоко занурювався у роздуми, що здавалося, наче він узагалі не слухає. Він перебив лише один раз:
— Значить, ворожка-кровопивця не може нас бачити? — пробурмотів він люто і радісно водночас. — Серйозно? Це ж чудово!
Я стрималася, щоб нічого не сказати, — запала мовчанка. Із допитливим виразом обличчя він чекав продовження розповіді, але я не спускала з нього погляду доти, доки він не зрозумів, що дав маху.
— Ой! — вихопилося в нього. — Вибач, — і знову замкнув рот на замок.
Коли я перейшла до частини про Волтурі, його реакція стала відвертішою: щелепи міцно стиснулися, шкіра вкрилася сиротами, ніздрі роздувалися. Я не заглиблювалася в подробиці, обмеживши свою розповідь тим, як Едвард витягнув нас із халепи, в яку ми тоді потрапили, і не згадувала ні про обіцянку, яку ми дали, ні про візит, на який тепер чекали. Джейкобу не варто знати про мої нічні страхіття.
— Тепер ти знаєш мою історію, — завершила я. — Настала твоя черга говорити. Що сталося, поки я була в мами на вихідних?
Я знала, що Джейкоб розповість мені більше, ніж Едвард. Адже він не боявся мене злякати.
Джейкоб гойднувся вперед, миттєво оживившись.
— Так от, Ембрі, Квіл і я стояли на варті тієї суботньої ночі — звичайнісіньке собі буденне чергування, аж раптом — бабах! — Джейкоб розкинув руки, імітуючи вибух. — Свіжий слід, його лишили хвилин п’ятнадцять тому. Сем хотів, щоб ми почекали на нього, але я не знав, що ти поїхала, і не був певен, чи слідкують за тобою твої упирі. Отож ми на повних парах погналися за вурдалачкою, але наздогнати не встигли, бо вона перетнула договірний кордон. Потім ми розподілилися уздовж кордону, сподіваючись, що вона повернеться. Але марно.
Він відкинув голову, і волосся, яке відросло з тієї короткої стрижки, яку він носив, коли приєднався до зграї, впало йому на очі.
— Ми погналися аж далеко на південь. Сем та інші наздогнали її раніше за нас, але вона знай тупцяється собі уздовж кордону, а потойбіч від нього зібралося цілісіньке вампірське кодло. Отой здоровило — як там його звати?…
— Еммет.
— Так, він. Кинувся на неї, але дівиця була на диво прудка! Отож, пролетівши мимо неї, він врізався в Пола. Тому Пол… ти ж знаєш Пола?
— Авжеж.
— Втратив її з поля зору. Не можу сказати, що я його звинувачую, адже той кровопивця був прямісінько верхи на ньому. Пол підстрибнув — не дивись на мене так! — і вурдалак опинився на нашій землі.
Я силкувалася опанувати вираз свого обличчя, аби Джейкоб зміг продовжити. Але нігті уп’ялися в долоні від напруження, з яким я слухала розповідь, хоча й знала, що все закінчилося добре.
— Зрештою, Пол цього не помітив, і той здоровило перейшов назад на свій бік. Але до того часу… е-е-е… ота… и-и-и… білявка… — на обличчі Джейкоба відбилася кумедна суміш відрази та мимовільного захоплення, коли він намагався відшукати слова, щоб описати Едвардову сестру.